Могутній одинак, не менш монументальний, ніж ті гори, що височіли проти неба, він сам був, як гора, що здіймається посеред рівнини: висока, неприступна, нездоланна. Усе його життя минало серед гір: у горах з’явився на світ, у горах виріс і змужнів. Він сам був часткою цих гір. Тут розпочалася історія його племені, і тут же, у цих горах, як настане належна пора, вона тихо згасне. Та й взагалі, між ним і горами таки було чимало спільного.
Донині він не стрічався у житті ні з чим таким, що могло б, з’явившись нізвідки, заперечувати його права на володіння цими землями або ж поставити під сумнів його міць. Єдиними суперниками Тора були такі самі ведмеді, як і він. Не раз і не два він сходився з отими супротивниками у відкритій сутичці не на життя, а на смерть. Якби йшлося про те, чи володітиме він і далі своїми просторами, Тор без вагань зійшовся б із ними в найлютішому герці, щоб обстояти своє право. І поки не знайдеться суперник сильніший, він і надалі залишатиметься тут владикою, вершителем доль, а якщо знадобиться, то й безжальним гнобителем.
Тор був нащадком роду, що споконвіку володів багатими долинами та зеленими схилами; сувереном усього живого, що бігало, стрибало та літало в тутешній окрузі. Він підкорив тутешніх мешканців у відкритій борні, не вдаючись ані до підступів, ані до інтриг. Хтось міг його ненавидіти, хтось — боятися, проте самому Торові не були притаманні ці почуття: він завжди грав чесно. Так само було й тепер: він сидів і, зовсім не криючись, чекав незнайомих істот, що йшли сюди з низовини.
Поки його чутливий бурий ніс вивчав повітря, ведмежий розум сколихнув якийсь прадавній спогад. Ба навіть не спогад — знання, яке закарбувалося у пам’яті предків тисячу поколінь тому, а з плином часу перетворилося на інстинкт. Тор, скільки жив, ще не чув того запаху, що лоскотав йому ніздрі, але він був уже майже певен, що нічого нового у ньому немає. Він не викликав у нього жодних спогадів, не навіював думок про жодне знайоме створіння, та Тор уже не сумнівався: цей запах віщує лихо!
Хвилин із десять він сидів нерухомо, як статуя. Потім вітер повернув в інший бік, незнайомий запах послабшав, а згодом і зовсім зник.
Тор нашорошив пласкі вуха. Повільно повернув масивну голову, щоб бачити зелений схил гори і невеличку терасу.
Щойно з повітря зник той дивний запах, як дихати стало приємніше, і він зовсім забув про нього. Знову ставши на чотири лапи, він повернувся до полювання на гоферів.
Було у цьому полюванні щось смішне. Тор важив тисячу фунтів[12]; гірський гофер завдовжки шість дюймів — шість унцій[13]. Проте Тор завзято міг рити землю хоч годину, хоч дві, аби врешті-решт упіймати гофера — маленького, гладкого — і ковтнути його, як пігулку. Для гризлі це був свого роду десерт, такий собі ласий шматочок, і добра третина Торових розкопок, чи навесні, чи влітку, припадала на пошуки гоферів.
Уподобавши собі на пагорку нору, у якій сховався гофер, він заходився розгрібати ґрунт, неначе величезний пес, що ловить пацюка.
За півгодини, що минули за роботою, він тільки раз чи двічі задирав морду, однак той дивний незнайомий запах, який не так давно доносив вітер, у повітрі більше не з’являвся.
Розділ другий
риблизно за милю від Тора, у нижньому видолинку, Джим Ленгдон виїхав із заростей ялини та канадського бальзаму[14] і зупинив свого коня у рідколіссі перед яром. Затамувавши подих, він оглянув краєвид перед собою, задоволено хекнув, зігнув праву ногу в коліні, уперся нею у луку сідла, відпочиваючи в очікуванні попутника.
У лісі, відставши від Ленгдона на двісті-триста ярдів[15], забарився Отто, який щосили намагався дати собі раду з в’ючною кобилою на кличку Черепаха. Ленгдон весело усміхався, коли до нього долітали люті вигуки. Його напарник безустанно погрожував норовистій коняці усілякими карами та бузувірствами: то він збирався розтрощити їй череп, то просто обіцяв переламати ноги. Ленгдон стояв і всміхався: йому завжди подобалося слухати барвисту мову Отто, коли той насилав прокльони на своїх підопічних — ледачих лискучих коняк чи змальовував жахіття, що спіткають непокірних шкап. Він знав, що Черепаха жвавенько рвоне вперед якраз тоді, коли добросердий вайло Брюс Отто щосили наляже плечем на в’юк на її спині, щоб допомогти коняці, а коли він беркицьнеться долілиць, то вибухне такою добірною лайкою, що небо здригнеться від неї, а у венах захолоне кров.
14
Канадський бальзам — північноамериканське вічнозелене хвойне дерево заввишки до 20 м. На його корі роблять надрізи, з яких дістають смолу, котру й називають бальзамом.