На матір це «тепле» привітання її чада не справило жодного враження, і ніжне обнюхування з Тором тривало далі, мов нічого не сталося. Мусква ж розцінив це як заклик до нової великої битви. Він зухвало ревнув, покотився по схилу й шулікою накинувся на річняка.
Піпунаскус був мазунчиком. Він належав до тих ведмежат, що й на другому році життя мов прив’язані ходять за матір’ю і вперто відмовллються починати самостійне життя. Вгодований, м’який, лискучий — такий собі пестунчик гір.
Натомість Мусква за дні, прожиті із Тором, помітно змужнів, і попри те, що був утричі менший, попри стерті подушечки й змучену спину, кулею врізався у пестуна.
Піпунаскус, який не відійшов іще від «пестощів» могутньої правиці, несамовито заволав, благаючи матір захистити синочка від нежданого нападу. Йому ще не доводилося битися з іншими ведмедями, і він, борсаючись то на спині, то на боці, репетував, як недорізаний, щоразу, коли Мусквині зуби, гострющі, як голки, встромлялися у його ніжну шкуру.
Мусква кусав його скрізь, куди міг дістати. Гризнувши вже не знати вкотре, він прокусив йому ніс. Якби Піпунаскус був набитий піском, весь той пісок давно вже висипався б на землю. Мусква мертвою хваткою учепився зубами за ніс мазуна і шарпав його, мов ганчірку, а той лиш несамовито верещав, мабуть, скаржився матері, що його убивають. Ісквао ж, байдужа до синового вереску, захоплено обнюхувала Тора, а Тор обнюхував її.
Нарешті Піпунаскус вирвав із Мусквиних зубів свій закривавлений ніс, струсив із себе й Мускву, не стільки силою, скільки утричі більшою вагою, і мляво подріботів геть. Мусква завзято метнувся навздогін. Вони двічі оббігли невеличке озерце, і барибал, дарма що мав коротші лапи, ані на крок не відставав від Піпунаскуса. До смерті перестрашений мазун невчасно озирнувся, наскочив зосліпу на камінь і розпростерся на землі. Не встиг він і оком змигнути, як Мусква вже сидів на ньому. Він і далі гарчав би й кусався, доки вистачило б сил, та раптом, озирнувшись, побачив, як щезають з-перед очей Тор з Ісквао, неквапно простуючи в діл.
Куди й подівся весь Мусквин запал! Побачивши замість батальної сцени цю ідилічну картину, він здивовано вкляк. Піпунаскус, трохи оговтавшись, і собі отетеріло витріщався на ведмедів. Мусква скинув оком на Піпунаскуса, той — на Мускву. Рудомордий забіяка лизнув щоки зсередини, немов вагався, що ж його робити: далі духопелити мазуна чи таки йти за Тором? Кінець його ваганням поклав Піпунаскус, який жалібно завищав і побіг наздоганяти матір.
Після цього в обох ведмежат почалася бентежна пора. Тор та Ісквао всю ніч провели разом у заростях бізонової верби та бальзамів, що росли біля струмка. Ще коли вечоріло, Піпунаскус, уже вдруге, поткнувся було до матері, але Тор так приклався до нього правицею, що той летів аж до середини струмка. Мусква збагнув, що поки що краще не мозолити очі дорослим, відтак йому не залишалося нічого іншого, крім як укласти мир із Піпунаскусом. Нехай непевний, хиткий, але все-таки мир.
Увесь наступний день Тор та Ісквао не відходили одне від одного. А вранці, тільки-но розвиднілось, Мусква заходився вивчати місцевість у пошуках їжі. Йому припала до смаку м’яка травичка, але наїстися нею було марно й мріяти. Кілька разів він бачив, як Піпунаскус щось видобуває з м’якого ґрунту біля струмка. Відігнавши його від чергової ямки, Мусква уважно вивчив її вміст, тоді ще трохи попорпався і роздобув м’який м’ясистий корінь білого кольору. Коли ж він його скуштував, той корінь виявився найсмачнішим з усього, що досі траплялося їсти Мускві (крім форелі, звичайно). То був корінь солодки, або лакриці[42], чи не найбільша смакота з усього, що росло у тутешній землі. Єдине, що могло посперечатися з солодкою, був кандик, або собачий зуб[43]. Солодка густо росла на березі струмка, й Мусква рив та рив, аж натер собі лапи. Зате тепер, сповна відвівши душу, він почувався як ніколи добре.
Уже ближче до вечора Тор, сам того не бажаючи, став винуватцем бійки Мускви з Піпунаскусом. Вони з Ісквао саме спочивали в заростях, коли це раптом Тор, без жодних видимих причин, роззявив величезну пащу і заревів — низько, протяжно, загрозливо; достоту так, як тоді, коли бився з величезним барибалом.
Ісквао теж задерла голову й підтримала його. Звірі співали, вони були в гарному гуморі. Чому ведмеді під час гону дають концерти, від яких холоне кров? Мабуть, ніхто крім самих клишоногих не в змозі розв’язати цю головоломку. Близько хвилини тривала ця ведмежа арія, і Мусква, котрий не бачив, що діється в заростях, вирішив, що нарешті настала довгождана хвилина, коли Тор узявся надавати стусанів під боки Піпунаскусовій матері. І він негайно вирушив на пошуки мазунчика.
43
Кандик (або собачий зуб) — багаторічна трав’яниста цибулинна рослина родини лілейних. Цибулина нудотно-солодкого смаку, формою схожа на собаче ікло, що й зумовило її назву.