Тепер від них до здорованя гризлі, мабуть, залишалося якихось шістсот ярдів, а від місця, де закінчувався рівчак, — ярдів зо триста.
Брюс перейшов на шепіт.
— Ти, Джиммі, зараз підіймешся виярком і спробуєш непомітно підкрастися до ведмедя. Якщо ти вистрелиш і промахнешся, або тільки пораниш його, він зробить одне з двох. Чи, може, з трьох. Перше: він намагатиметься дізнатися, хто ти такий. Друге: дремене ущелиною. Третє: спуститься в долину, і це станеться тут. Якщо він дремене в ущелину, зупинити його ми не зможемо. Якщо він займеться тобою, стрибай у виярок. Хоча, гадаю, ти поцілиш у нього. Якщо ж не влучиш, то він, найімовірніше, утікатиме сюди, і тоді я його тут зустріну. Ну, Джиммі, все, ні пуху тобі!
Сказавши це, він вийшов з виярка і причаївся за брилою, звідки можна було спостерігати за ведмедем, а Ленгдон почав нечутно підійматися по кам’янистому дну.
Розділ третій
усіх живих істот у цій сонній долині найдіяльнішим був не хто інший, як Тор. Про нього цілком можна було б сказати, що цей ведмідь — яскраво виражена індивідуальність. Тор за вдачею був сплюх, що, між іншим, властиво і деяким людям, і спати лягав дуже рано. У жовтні на нього нападала сонливість, а вже у листопаді він впадав у довгочасну сплячку, що тривала до квітня. Прокидався він на сім-десять днів пізніше, ніж решта ведмедів. Поспати Тор любив, зате коли прокидався, то вже прокидався. У квітні-травні він полюбляв подрімати десь на гірському підсонні, а коли наставав червень, він спав двічі на день, по чотири години. І так тривало до середини вересня.
Коли Ленгдон розпочав своє сходження по дну виярка, Тор був надзвичайно заклопотаний. Він таки докопався до гофера — вгодованого патріарха-гризуна, — проковтнув його, наче муху, а тепер з апетитом наминав «десерт», який складався з білої жирної гусені, що трапилася під лапу, та кількох кислуватих мурах, котрі снували під каменем, перевернутим дужою правицею.
Перекидаючи у пошуках різних «делікатесів» каміння, Тор орудував правою лапою, тоді як дев’яносто дев’ять ведмедів зі ста, а можливо, й сто дев’яносто дев’ять із двохсот від народження — шульги. Тор був «праволапим» ведмедем. Це давало йому неабияку перевагу під час двобоїв з іншими ведмедями, риболовлі, полювання, адже права лапа у гризлі довша за ліву, і ця різниця настільки істотна, що якби він втратив здатність орієнтуватися у просторі, то постійно кружляв би по колу.
Тим часом Тор і далі шукав ласощів, крок за кроком просуваючись до вибалка. Він тримав свою масивну голову при самісінькій землі. Роздивляючись усе впритул, він бачив найменші подробиці. А нюх у нього був тонкий настільки, що, навіть заплющивши очі, він міг би відчути рух однієї мурахи, а їх під каменями сновигали сотні.
Ті камені, які він обирав, щоб перекинути, були здебільшого пласкими. Його могутня правиця, озброєна довгими кігтями, діяла так само вправно, як людська рука. Тор перевертав камінь, обнюхував його своїм чутливим носом, і якщо там було хоч щось поживне, злизував його пласким гарячим язиком, після чого повагом переходив до наступного.
Він робив усе це з надзвичайною серйозністю; так само повагом працює слон, визбируючи розсипану в сухій траві жменю арахісу. Сам Тор не вбачав у своїх діях нічого кумедного, адже природа, наділяючи його такою здатністю, робила це не для глядацької втіхи. Часу гризлі мав досить, і за літо з’їдав сотні тисяч кислуватих мурах, смачної гусені та купу іншої соковитої комашні. Ще додайте сюди силу-силенну гоферів та дрібніших за них гірських кроликів. Доїдаючи цю дрібноту, Тор поповнював свої запаси жиру, життєво необхідного для безперебійної роботи організму, коли він впаде у тривалу зимову сплячку. Не буде цього жиру — не доживеш до весни. Ось чому мудра природа подбала про те, аби його зелено-карі очі на відстані кількох футів розрізняли найменші дрібнички, дарма що на віддалі тисячі ярдів вони були безпорадні.
Тор саме збирався перевернути наступний камінь, як раптом щось його зупинило. Цілу хвилину він стояв, майже геть знерухомілий. Постоявши, почав повільно повертати голову, поводячи носом при самій землі. Він упіймав ледь чутний натяк на надзвичайно принадний запах. Він був настільки слабенький, що Тор міг загубити його при найменшому порухові. Він постояв, щоб остаточно упевнитися, що запах йому не вчувається, тоді розвернувся і спустився униз схилом на два ярди, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч та безперервно втягуючи ніздрями повітря. Запах став виразніший. Тор пройшов ще два ярди — запах посилився. Пахло з-під каменя — величезної брили, що важила аж ніяк не менше двохсот фунтів. Тор легенько, самою правицею, відсунув його вбік, немов це був маленький камінчик.