Візія щезла… Славко спам’ятався, потрясений аж до відчаю, тримаючи в руках закривавленого, обімлілого студента. Другий тихо скімлив в його ногах. Славко поклав обімлілого біля того, що стогнав, сам прикляк коло них на тротуарі і, похиливши голову, бився кулаком у груди і шептав:
— Боже, милостив буди мені грішному! Боже, очисти гріхи моя…
Надбігли якісь наші люди, вхопили майже непритомного богомільника й силоміць поволокли геть, бо вже надтягала ціла зграя корпорантів…
— Голос Божий заговорив до мене устами Митрополита, дав мені знак, що я важко прогрішився і мушу цей гріх спокутувати, — повторяв Славко раз у раз, розповідаючи цю дивну подію панові Максові.
І справді поступив до монастиря чину оо. Студитів в Угневі коло Якторова.
— Так, Славко був хлоп з характером, — говорив потім пан Макс. — Сам згрішив і сам наложив на себе покуту, не чекаючи на розгрішення. Але то і добре сталося, бо там, у монастирі, також треба бойових хлопців.
Трагічна смерть пана Макса[5]
Щоб якось рушити з місця, чи розкрутити карузелю, — як казали колись у Львові, я мусів би повернутись у цій нашій розповіді до тих часів, коли інспектор тайної поліції! пан Базилі Коґут, був простим собі шпіцлем і жив у нас, на Богданівці, за Городецькою рогачкою.
Розуміється, цього ще замало. Не від речі буде тут заторкнути і той сумний випадок, коли я пробував стати соловейком і при цій нагоді злетів стрімголов з липи на Старому цвинтарі, перериваючи своїм гепненням, у кульмінаційній, можна б сказати, точці романс пана Макса з його нареченою, панною Дарцею з Черешневої вулиці.
Отож і з цього карамболю почалася вся біда. Ображена втручанням підробленого соловейка в їхні сердечні справи, панна Дарця «зірвала» з паном Максом, переславши йому поштою всі любовні листи, фотографію і твір Фридриха Ніцше «Так мовив Заратустра» в твердих палітурках, з печаткою «Української випозичальні книжок» пана меценаса Громницького. (До речі: печатка була вишкрябана жилеткою, але слід по ній залишився).
Отак, через дурного соловейка, розприслось, мов булька на воді, ще одне велике кохання, а ті, що кохались, мов голубки в парах, — розійшлися, мов чорная хмара, як каже народна пісня.
Любовна драма, що скоїлась у мого пана інструктора, вдарила рекошетом і по мені. Потерпів я тоді, можна б сказати, в трьох дименсіях: Фізично — падаючи з липи на Старому цвинтарі, посинячив собі крижі об фіґурку янгола з відбитим носом. Морально — пан Макс збештав мене за те, пар [так в оригіналі. — Прим. верстальника] я не виконав до кінця його інструкцій і не сидів орлом на липі. І, врешті, матеріяльно — я втратив посаду листоноші…
Раз панна Дарця сказала панові Максові «шлюс з любов’ю», так значить — не буде вже кому носити любовних листів, за котрі чарівна адресатка з Черешневої вулиці частувала мене завжди чеколядками чи «канольдами»…
Так-то ми обидва з паном Максом потерпіли втрату в цьому любовному інтересі, — кожний в інший спосіб, розуміється.
Аж на четвертий день після зірвання стосунків з нареченою, мій неоціненний пан інструктор прийшов трохи до себе: встав із канапи, яку ми прозвали «недокінчена симфонія» (бо страшенно скрипіла), сперіщив обширний сніданок, а потім узяв коца і пішов на «шкарпи» грати в карти з паном Тоськом.
Тут бистроїзний поїзд нашої розповіді змушений переставитись на бічні рейки, а то з двох основних причин:
1) «Треба ВШ. Читача запізнати з новою фіґурою — паном Тоськом, студентом 1-го року медицини, що колись у Пласті, ще до його розв’язання панською Польщею, носив псевдо «Баняк». Носив теж модні тоді окуляри в роговій оправі «а ля Штайґер».
Оцей пан Тосько, мимоходом кажучи, мав одну цікаву звичку: коли виходив з викладів з просекторії на Пекарській вулиці, то любив завжди щось крадькома всунути до кишені: то голінну кісточку відкрутив із шановного кістяка, або вкрав декілька ребер, або хоч відкраяну, під час секції трупа, руку. А потім цими деталями мертвого організму страшив дівчат, які, зовсім слушно, прозвали його за те «варіятунцьом».
5
Подаємо розділ, який з технічних причин не увійшов до книжки І. Керницького про Львів «Герой Передмістя», виданої в-вом «Книгоспілка» в Нью-Йорку, 1958 p., а був надрукований згодом у збірці «Будні і неділя».