— Мабуть, він лишився із Сильвією…
Снаряд пробив дах будинку, що стояв у кінці вулиці, й розірвався всередині, всіявши тротуар шматками черепиці й тиньку. Другий постріл зніс димар, що впав у саду разом з купою цегли. Ще один зі страшенним гуркотом вибухнув на сусідній вулиці.
Вони поквапились уздовж вулиці до підвальних сходів, проте невдовзі Брейт знову зупинився.
— Як гадаєш, може мені краще сходити й пересвідчитись, що Джек і Сильвія у безпеці? Я ще встигну до темряви.
— Ні. Йди до Колетти, а я сам сходжу по них.
— Може, все ж я? Там цілком безпечно.
— Я знаю, — заспокійливо мовив Вест і потягнув Брейта алеєю, вказуючи на підвальні сходи. Залізні двері було зачинено.
— Колетто! Колетто! — погукав він. Двері прочинилися всередину, звідти їм на зустріч вискочила дівчина. Наступної миті Брейт, що дивився у протилежний бік, з переляканим криком заштовхнув їх обох у підвал, стрибнув за ними і щосили хряснув залізною стулкою. Через кілька секунд важкий удар ззовні струснув двері.
— Вони вже тут, — пробурмотів блідий Вест.
— Ці двері протримаються до кінця часів, — запевнила їх Колетта.
Брейт уважно оглянув низькі залізні двері, що здригалася під зливою ударів. Вест тривожно подивився на Колетту, але та не виказувала жодного хвилювання, тож він і сам заспокоївся.
— Навряд чи вони надовго тут затримаються, — сказав Брейт. — Скоріш за все, вони просто полюють на привидів у підвалах…
— Допоки не подумають, що тут заховано якісь цінні речі.
— Але, сподіваюся, тут нічого такого не заховано? — запитав Брейт.
— На жаль, дещо таки є, — змушений був визнати Вест. — Мій скупий домовласник…
Сильний удар ззовні та крик, що пролунав за ним, урвали Веста. Кілька потужних ударів струснули двері, а потім пролунав різкий дзенькіт, з яким трикутний шматок заліза впав усередину. Крізь отвір до підвалу пробилося сонячне світло.
Вест одразу ж припав на коліно, просунув дуло револьвера в отвір і вистріляв увесь барабан. Вулицею прокотилося відлуння пострілів, а потім запанувала цілковита тиша.
Проте невдовзі почувся легкий, спочатку немов несміливий, удар у двері, за ним ще і ще. Їхній гуркіт заповнив усе довкола.
— Сюди! — крикнув Вест, схопивши Колетту за руку. Мерщій за нами, Брейте! — і швидко побіг до снопа світла у дальньому кінці підвалу, що проникало із заґратованого люка вгорі. Вест знаком показав Брейтові вилізти йому на плечі.
— Відкинь цю решітку! Ти мусиш!
Напружившись з усіх сил, Брейт зрушив з місця люк, видерся назовні та з легкістю підняв Колетту з плечей Веста.
— Скоріше, старий! — гукнув той.
Брейт звісився вниз. Жовте світло заливало підвал, у повітрі ширився сморід керосину. Зачинені двері ще трималися, але величезний шматок заліза вже було виламано. Крізь нього вони бачили, як неясний силует пробирається всередину зі смолоскипом у руці.
— Скоріше! — прошепотів Брейт. — Підстрибуй! — і Вест повиснув на його руках, а Колетта підхопила за комір і допомогла тому вибратись. Зрештою, її нерви не витримали: дівчина почала істерично ридати. Вест міцно пригорнув її до себе і вивів через сад на сусідню вулицю. Там до них приєднався Брейт, після того як повернув люк на місце і привалив його цеглою, що валялася неподалік.
Усе навколо огортала темрява. Вони швидко крокували вулицею, яку осявали палаючі будинки та спалахи снарядів, оминаючи освітлені місця, і бачили оддалік серед руїн примарні постаті мародерів. Час від часу їм зустрічалися жінки, які геть втратили тяму від алкоголю та проклинали увесь світ, і якісь обірванці з почорнілими від кіптяви обличчями й руками. Нарешті, коли вони дісталися Сени і перейшли міст, Брейт сказав:
— Я маю повернутися. Хочу переконатися, що із Джеком і Сильвією все гаразд.
Вони пропустили натовп, що брів уздовж річки повз набережну д’Орсе поряд з казармами. Раптом Вест помітив, як плацом, чітко карбуючи крок, марширує взвод. Спочатку пройшов чоловік з ліхтарем, за ним кілька озброєних гвинтівками вояків, потім ще один з ліхтарем, що освітив смертельно бліде обличчя. Колетта злякано прошепотіла: «Гартман!», проте той швидко зник. Вони, затамувавши дихання, сховалися під мостом. Угорі прозвучали кроки, потім двері казарм зачинилися. Ліхтар на мить освітив потерну[110], натовп відтіснили до ґрат, і з кам’яного плацу пролунав залп з рушниць.
Один за одним уздовж набережної спалахували смолоскипи, вся площа сповнилася рухом. Вниз від Єлисейських Полів до площі Злагоди тягнулися учасники битви: то купкою, то юрбою. Вони прибували на вулиці міста у супроводі жінок та дітей. За ними ширився шепіт, вистуджений крижаним вітром, що гуляв під Тріумфальною аркою: