Трохи згодом увійшла служниця з двома карафками гарячого шоколаду на таці. Сердиті літні джентльмени не зводили погляду з її щиколоток. Вона поставила карафки на стіл біля вікна й усміхнулась Гастінґсу. Трохи згодом до кімнати зайшла струнка молода дівчина у товаристві майже цілковитої своєї копії, тільки старшої за віком, й обоє сіли за стіл поблизу вікна. Вони майже напевно були американками, проте якщо Гастінґс і розраховував на якесь визнання з їхнього боку, то на нього чекало розчарування. Ігнорування його земляками лише посилило депресію. Він крутив у руках ножа, сліпо втупившись у тарілку.
Струнка дівчина виявилася доволі балакучою. Вона усвідомлювала присутність Гастінґса та тішилась з його погляду, проте в той самий час, проживши у Парижі три тижні, відчувала перевагу над юнаком, який ще навіть не розпакував своїх речей.
Дівчина розмовляла дуже самовдоволеним тоном. Вони з матір’ю сперечалися щодо достоїнств Дувра та Бон Марше[113], хоча її мати здебільшого просто повторювала:
— То є так, Сузі.
Літні сердиті джентльмени залишили кімнату з показною ввічливістю, проте всередині аж кипіли з люті. Вони терпіти не могли цих нахабних американців, які ні на мить не закривали рота. Юнак з великою головою провів їх поглядом, кашлем приховуючи бурмотіння:
— Старі сварливі коршаки!
— Доволі неприємні старигани, містере Бладен, — зауважила дівчина.
— Їхні часи вже минули, — посміхнувся на це містер Бладен, ніби натякаючи на те, що зараз настали його часи.
— І в них у всіх капшуки під очима, — додала дівчина. — Думаю, молодому чоловікові ніяково…
— То є так, Сузі, — підтвердила її мати. На цьому обмін думками закінчився.
Трохи згодом містер Бладен відклав примірник «Petit Journal», який він щодня вивчав у пошуках будинку для мешкання, і обернувся до Гастінґса, аби познайомитись. Він розпочав із запитання:
— Я бачу, ви американець?
Гастінґс, що сумував за домом, із вдячністю відповів на цю чудову та оригінальну фразу. Сузі Бінґ підтримувала їхній діалог зауваженнями, адресованими містерові Бладену. Проте у плині розмови вона забула звернутися з доволі загальним запитанням саме до містера Бладена, чим скористався Гастінґ, відповівши на нього. Ententecordiale[114] було встановлено. Сузі з матір’ю одразу захопили те, що вважалося нейтральною територією.
— Містере Гастінґс, вам не варто зникати з пансіонату щовечора, як це робить містер Бладен. Париж — жахливе місце для молодих людей, а містер Бладен — огидний цинік.
Почуте очевидно втішило містера Бладена.
— Я проводитиму цілий день у студії. Мені пощастить, якщо вдасться повернутись додому до півночі, — відповів Гастінґс.
Містер Бладен, що заробляв п’ятнадцять доларів на тиждень, працюючи агентом нью-йоркської «Промислової компанії Троя», скептично посміхнувся та відкланявся, аби встигнути на зустріч з клієнтом з бульвару Маґента.
Гастінґс вийшов у сад разом з місіс Бінґ і Сузі та після їхнього запрошення всівся у тіні попід залізною огорожею. Магнолії все ще були вкриті рожево-білим квітом, бджоли гуділи над трояндами, кущі яких прикрашали будинок з білими стінами.
Ледь відчутна свіжість сповнювала повітря. Поливальні візки їздили туди-сюди вулицею, пара здіймалася над чистою водою у канавках вулиці Ґран-Шом’є. Горобці метушились уздовж тротуару, раз за разом купаючись у воді й у захваті куйовдячи пір’я. В огородженому садку пара дроздів висвистувала серед мигдалевих дерев.
Гастінґсу став клубок у горлі: пташині співи та дзюрчання води повернули його до сонячних полів Мілбрука[115].
— Це дрізд, — сказала міс Бінґ, — дивіться, он там, на кущі рожевих квітів. Він увесь чорний, окрім грудки. Здається, наче його занурили в омлет, як то кажуть французи…
— То є так, Сузі.
— Цей сад належить студії, де працюють два американці, — вела далі дівчина. — Я часто бачу, як вони проходять повз. Очевидно, їм потрібно багато моделей, здебільшого молодих дівчат…
— То є так, Сузі.
— Можливо, їм так краще малюється, але все ж не розумію, навіщо запрошувати п’ятьох дівчат з трьома юнаками, а потім всідатися в екіпажі та з піснями їхати геть. Ця вулиця, — продовжувала вона, — пригнічує. Нема на що подивитися, окрім саду та частини Монпарнаського бульвару, що видніється вдалині вулиці Ґран-Шом’є. Ніхто не проходить нею, окрім полісменів. Ще й монастир на розі.