— Я думав, то єзуїтський коледж, — почав було Гастінґс, але одразу ж замовк, згадавши опис Бейдікера[116], який завершувався фразою: «Збоку розташовані розкішні готелі Жана-Поля Лоренса та Ґійома Буґро, а навпроти них, у невеличкому провулку Станіслас, Карлос Дюран творить свої живописні шедеври, що зачаровують світ».
Дрізд заходився виводити свої дивовижні трелі, а з кущів оддалік невідома пташка відповіла йому чистим голосом. Горобці облишили купання, аби поглянути вгору, ні на мить не припиняючи цвірінчати.
На квітку валеріани сів метелик, тріпочучи крильцями у яскравому промінні сонця. Гастінґс добре знав цього метелика: перед його очима постала картина високих коров’яків та ароматних молочаїв, сповнених різнобарвними комахами, видіння білого будинку та порослого жимолостю лугу, чоловіка з книжкою в руках та жінки у ліжку — і серце його переповнилось тугою. Це помітила міс Бінґ.
— Мені здається, ви сумуєте за домом! — Гастінґс почервонів. Міс Бінґ співчутливо глянула на нього і продовжила: — Коли я спершу відчувала тугу за домом, ми з мамою часто гуляли Люксембурзьким садом. Не знаю чому, але в тому старомодному саду я відчуваю себе ближче до дому, ніж деінде у цьому місті.
— Але ж там повно мармурових статуй, — м’яко заперечила місіс Бінґ. — Не бачу жодної схожості з домом.
— А де той Люксембурзький сад? — помовчавши трохи, поцікавився Гастінґс.
— Ходімо до воріт, — відповіла міс Бінґ. Він підвівся й пішов слідом за нею. Дівчина вказала на вуличку Ваве, що відходила від дальнього кінця їхньої вулиці.
— Пройдете повз монастир і праворуч, — усміхнулась вона. І Гастінґс пішов.
Люксембурзький сад палахкотів квітами. Гастінґс повільно блукав уздовж довгих рядів дерев, повз моховитий мармур і стародавні колони. Поминувши бронзового лева, він вийшов до затіненого виступу над водограєм. Внизу на сонці ряхтіла вода. Квітучі мигдалеві дерева зусібіч обступали терасу, ще ширшим колом серед вологих хащ поблизу західного крила маєтку росли каштани. За деревами виднілася обсерваторія. Її білі куполи були схожі на мечеті далекого Сходу. На іншому кінці алеї поставав величний палац, вікна якого палали у променях яскравого червневого сонця.
Навколо фонтана під наглядом нянечок у білих капелюшках бавилися діти, намагаючись за допомогою бамбукових жердин керувати іграшковими човниками, чиї вітрила надимав легенький вітерець. Похмурий полісмен з червоними еполетами на плечах та церемоніальною шаблею на поясі спершу спостерігав за ними, а потім раптом вирушив до юнака, який спустив з повідка свого собаку. Щасливий пес упав на спину і качався по траві, радісно повискуючи та вимахуючи у повітрі лапами. Полісмен мовчки вказав на собаку.
— Отже, капітане? — посміхнувся парубок.
— Отже, месьє студент? — насупився полісмен.
— Щось негаразд?
— Якщо ви не візьмете на поводок свого собаку, я змушений буду його забрати! — пригрозив полісмен.
— А мені що до того, капітане?
— Як то що? Хіба то не ваш бульдог?
— Якби то був мій бульдог, я б його, звісно, тримав на повідку.
На мить офіцер розгубився, а потім, вирішивши, що студент вочевидь глузує з нього, кинувся до собаки, який одразу ж відскочив. Коло за колом намотували вони довкола квітників, а коли офіцер нарешті майже наздогнав бульдога, той помчав просто через клумбу — доволі підступний виверт з його боку.
Парубок відверто насолоджувався видовищем, як і сам пес. Помітивши це, полісмен вирішив, так би мовити, відтяти змієві голову. Він розлючено покрокував до студента, проголошуючи:
— Я заарештовую вас як власника цього нахабного порушника громадського порядку!
— Але ж, — заперечив той, — це не мій собака.
Усі подальші спроби спіймати бульдога виявились марними, допоки на допомогу не надоспіли троє садівників. Щоправда, навіть тоді пес просто чкурнув геть, зникнувши на вулиці Медичі. Полісмен, ледь переставляючи ноги, пішов шукати розради в нянечок у білих капелюшках, а студент, позіхнувши, глянув на годинник. Побачивши Гастінґса, він усміхнувся й кивнув. Гастінґс, усе ще сміючись, підійшов до нього.
— Слухай, Кліфорде, — мовив він, — я тебе не впізнав.
— То все через мої вуса, — відповів той. — Довелось пожертвувати ними через забаганку моєї… мого друга. Як тобі мій собака?
— Так то твій собака? — здивовано вигукнув Гастінґс.
116
Карл Бейдікер — німецький письменник, автор численних путівників країнами і містами Європи, Парижем зокрема.