— І ви знаєте Буґро?
— Так, а ще Генне, Константа, Лоренса, Пюві де Шавана, Даньяна, Куртуа та… та решту з них!
— І ви стверджуєте, що ви не художниця.
— Даруйте, — серйозно перепросила вона. — Коли я сказала таке?
— Хіба не казали? — засумнівався він.
Вона подивилась на нього, заперечливо хитаючи головою, а потім почала малювати парасолькою якісь візерунки на піску під ногами. Гастінґс сів біля неї, поклав руки на коліна, наче школяр, і спостерігав за струменями води, що били з фонтана. Маленький хлопчик, вдягнений у моряцький костюмчик, штовхав човника і кричав: «Я не хочу додому! Я не хочу додому!» Його нянечка звела до неба руки.
«Він поводиться, наче звичайний американський хлопчисько», — подумав Гастінґс, і туга за домом знову охопила його.
У цей час няня перехопила човника, залишивши малюка стояти біля «бухти».
— Месьє Рене, підійдіть до мене, і ви отримаєте свого човника.
Хлопчик сердито крикнув у відповідь:
— Я сказав тобі повернути мені човника! І не називай мене Рене, мене звати Рендл, і ти це чудово знаєш!
— Агов! — гукнув до нього Гастінґс. — Рендл? Це ж англійське ім’я.
— Я американець, — проголосив хлопець чудовою англійською, обернувшись до Гастінґса, — а ця дурепа кличе мене Рене, бо мама називає мене Рені…
Із цими словами він оминув роздратовану нянечку і сховався за Гастінґсом, який зі сміхом підхопив хлопця і всадив собі на коліна.
— Мій земляк, — пояснив Гастінґс дівчині поряд. Говорячи це, він усміхнувся, проте клятий клубок у горлі нікуди не дівся.
— Ви що, не бачили зірок і смуг на моєму кораблі? — спитав Рендл. Звісно ж, американський прапор маяв на щоглі кораблика у руках нянечки.
— О, — вигукнула дівчина, — він такий милий! — і нахилилася, аби у приливі почуттів поцілувати хлопчика, проте малий Рендл випручався з Гастінґсових рук й одразу ж потрапив в обійми нянечки, яка кинула на дівчину нищівний погляд. Вона почервоніла й закусила губу, поки няня, не зводячи з неї погляду, тягла хлопця геть, напоказ витираючи йому щічку. Дівчина глянула на Гастінґса.
— Якась хвора жінка! — обурився той. — В Америці більшість нянечок тільки зраділи б, якби хтось поцілував їхню дитину.
На мить вона затулила парасолькою обличчя, а потім згорнула її та серйозно подивилася на Гастінґса.
— Ви вважаєте дивним, що вона так обурилася?
— Звісно! — здивувався він і спіймав на собі швидкий вивчаючий погляд. Відповівши на нього чистим та ясним поглядом, він усміхнувся й повторив:
— Звісно!
— Та ви справді жартівник, — прошепотіла вона, кивнувши.
— Чому?
Але дівчина промовчала й знову почала малювати парасолькою на піску.
— Це чудово, що у молоді тут стільки свободи, — за якийсь час мовив Гастінґс. — Раніше я думав, що французи в цьому значно відрізняються від нас. Знаєте, в Америці — чи, принаймні, у Мілбруку, звідки я родом, — жінки мають усі права й свободи: вони можуть самі гуляти, самі приймати друзів, і я боявся, що мені тут цього бракуватиме. Але тепер я бачу, як насправді у Парижі з цим справи, й тішуся, що помилявся.
Вона подивилася йому просто в очі, не відводячи погляду.
— Поки ми тут сидимо, — весело вів він далі, — я побачив багатьох привабливих дівчат, які гуляють на самоті, — та взяти хоча б вас. Скажіть мені як людині, що не обізнана у французьких звичаях: чи може дівчина відвідати театр сама, без компаньйонки?
Вона довго вдивлялася в його обличчя, перш ніж відповісти з тремтливою усмішкою:
— Чому ви питаєте мене?
— Бо вам, звісно ж, це відомо, — весело відповів той.
— Так, — байдуже мовила вона. — Мені це відомо.
Він чекав на відповідь, але, не отримавши її, вирішив, що вона неправильно його зрозуміла.
— Не подумайте, що я зловживаю нашим короткочасним поки що знайомством, — продовжив він, — але дуже дивно, що я й досі не знаю вашого імені. Коли містер Кліфорд знайомив нас, він назвав лише моє. Це французький звичай?
— Це звичай Латинського кварталу, — відповіла вона з якимось дивним виразом обличчя. А потім несподівано почала говорити дуже швидко, наче у лихоманці:
— Ви мусите знати, месьє Гастінґсе, що всі ми тут, у Латинському кварталі, un peu sans gêne[118]. Ми дуже богемні, тож у нашій спільноті немає місця етикету та традиціям. Саме тому месьє Кліфорд відрекомендував нас одне одному настільки швидко і ще швидше полишив нас — тільки через це. Він мій друг, у мене взагалі багато друзів у Латинському кварталі, ми всі дуже добре знаємо одне одного, і я не вивчаю мистецтва, але… але…