На початку війни, коли Балфур займав посаду першого лорда адміралтейства, а Ллойд Джордж був міністром боєприпасів, Вейцманові вдалося зробили так, що всі вони опинилися перед ним у боргу. Коли Британія опинилася в безвихідній ситуації — браку вибухівки — Вейцман винайшов спосіб виготовлення ацетону, який був її невід’ємною складовою. Він презентував свій винахід британському уряду, не взявши натомість ані копійчини: єдине, про що він попросив, так це про підтримку Британії в справі сіоністів, і про цю обіцянку забути було неможливо.
Єврейський легіон, добровольці в складі королівського фузилерного полку, відважно боролися під керівництвом Алленбі у його наступі на Дамаск. Коли він створив там свою адміністрацію, усі офіційні постанови видавали як єврейською, так і арабською мовами. Через декілька місяців сіоністи купили в Єрусалимі маєток і Вейцман заклав перший камінь у фундамент Єврейського університету. Коли головний британський сіоніст приїхав на Паризьку мирну конференцію, він виступив з гучною промовою й підтримав британців у їхньому оскарженні палестинського мандату. Воно й не дивно, що після їхнього з Фейсалом знайомства, обоє виявили, що притримувались однакових переконань: жоден з них не хотів опинитися під французьким мандатом. Фейсал дещо презирливо ставився до палестинців, яких вважав сумнівними арабами, до того ж був сильно завантажений власними проблемами, тож вони з Вейцманом якось туманно дійшли згоди, що «земля велика, і її вистачить для всіх». Фейсал передбачав вигідне майбутнє для палестинських арабів у випадку партнерства з єврейськими іммігрантами, які б приносили на їхню пустельну землю свою західну освіту та енергію. 3 січня 1919 року вони підписали угоду про схвалення єврейської імміграції в обмін на підтримку сіоністами незалежної арабської держави.
Після Конференції Америка направила комісію, яка складалася буквально з кількох осіб, дослідити питання майбутнього Палестини та провести опитування населення в Сирії. Двоє людей, які супроводжували цю комісію, дізналися, що, як і казала Ґертруда, палестинські араби були категорично проти сіоністської програми: вони радили забути про поняття єврейської батьківщини. Ґертруда чудово усвідомлювала, що до цього часу араби в Палестині не розглядали себе нацією. «В одному Палестина мала б бути вдячна балфурській декларації: країна знайшла себе завдяки протистоянню. Національна самосвідомість зросла шаленими темпами... Гостра жага до освіти, яка проявлялася по всій території, була викликана заздрісним бажанням бути з євреями на одному рівні».
Ніхто не звертав уваги на те, що там з’ясували члени комісії; як і не було можливості проглянути їхній звіт, оскільки його так і не опублікували.
Неприємним було, що в той час, коли Вейцман намагався завоювати прихильність на конференції, палестинців там навіть не було. Замість того, уперше в житті, в Єрусалимі вони розпалили повстання проти пропозиції заселити євреїв до Палестини. Вони надіслали Балфуру цілу гору листів і петицій, однак жоден до нього так і не дійшов, оскільки всю ту кореспонденцію знищив особистий секретар Балфура. Правда полягала в тому, що ніхто не хотів займатися цією проблемою. Серед тих, хто все ж замислювався про палестинське питання, існувала думка, що ця територія, кажучи словами лорда Курзона, «стане болісною скабкою в тілі того, хто відповідатиме за її мандат». І випала така «честь» верховному комісарові уряду її величності, серу Герберту Самуелю. На його інавгурацію Ґертруда написала неупереджений начерк про чвари між євреями та арабами: про сіоністську безтактність, вільно висловивши свої сподівання щодо майбутнього Палестини і про сильне обурення арабів стосовно економічної та фінансової влади, якою була наділена новостворена сіоністська комісія. За призначенням Британії, цей комітет на чолі з Вейцманом мав свою резиденцію в Єрусалимі, звідки вони передавали всі єврейські питання до місцевих представників британської влади. «Ревіння членів комісії, відповідальних за, скажімо, декларацію, яка постановляла, що Палестина має бути єврейською так само, як Америка — американською, продовжуватиме відлунювати від покірних записів верховного комісара й ефективно їх глушити», — прокоментувала Ґертруда.
У квітні 1919 року розчарований Фейсал залишив Францію і перед тим, як повертатися до Сирії, щоб подавити партизанську війну вздовж узбережжя, заїхав у Рим до Папи. У вересні Ллойд Джордж і Клемансо уклали тимчасовий договір. Британські війська в Сирії замінили французькі гарнізони. Арабські війська залишалися у східному регіоні під керівництвом Франції. Британський уряд запросив Фейсала до Лондона, щоб обговорити поточну ситуацію. Фейсал знову вирушив у дорогу й знову зазнав грубого ставлення до себе в Марселі та був змушений об’їжджати Париж. У Булоні та Дуврі його шанобливо зустрічали британський адмірал з почесним караулом, а на вокзалі в Лондоні — представники міністерства закордонних справ. Фейсала повідомили про нещодавню угоду прем’єр-міністрів і запевнили, що вона укладена виключно на тимчасовій основі.
Повернувшись до Сирії, Фейсал дізнався, що його батько Хуссейн відмовився визнавати його перемовини. Також Хуссейн не схвалював і не приймав мирних умов, прописаних у Версальському договорі[47]. Коли Фейсал приїхав до Дамаска, його зустріли десять тисяч арабів, які вийшли протестувати проти майбутнього французького мандату. Услід за цим протестом арабський конгрес висунув вимогу повної арабської незалежності в Сирії. А тим часом у Месопотамії уздовж річки Євфрат арабські племена воювали з єдиними союзниками Фейсала, британцями. Ґертруда описала еміра десь приблизно в цей проміжок часу:
«Фейсал зі своїми високими ідеалами та справедливим уявленням арабського питання, яке він самотужки представляв і захищав, гостро реагував на співчуття чи політичний супротив, намагаючись втримати свої позиції перед завуальованою французькою ворожнечею й запальною безрозсудністю своїх прибічників; затюканий сім’єю, покинутий британським урядом... поряд з ним не було жодної людини, з боку якої він міг би відчути приязнь і неупереджене наставництво...».
Опинившись між двома вогнями, пріоритетами Заходу та екстремістами в Сирії, Фейсал зіткнувся з арабськими націоналістами, які вимагали прийняти корону Сирії. Щоб дати відповідь, йому знадобилося чимало часу. Емір зв’язався з лордом Алленбі в Каїрі і попросив порадити, як бути. Лорд відзначив, що якщо Фейсал пристане на цю пропозицію, то, можливо, вдасться уникнути повстання, якщо ж відмовиться, то цим самим може його розпалити. Щоб дочекатися цієї відповіді, Фейсалу знову ж таки довелося витримати чималу паузу, та й коли він її отримав, відповідь виявилася настільки ухильною та нечіткою, що емір дозволив собі погодитися на пост короля. Ні Великобританія, ні Франція не визнали тієї коронації: Британія не могла цього зробити, а Франція не хотіла. Ті, хто ставилися до Фейсала, як до самозванця, звинувачували його в переході на бік екстремістів.
У квітні 1920 року, під час конференції в Сан-Ремо, на Сирію офіційно наклали французький мандат.
47
Версальський договір уклали під час Паризької мирної конференції, у ньому прописували умови миру з Німеччиною; Севрський договір уклали роком пізніше, він встановлював умови миру з Туреччиною.