Ґертруда боролася за незалежність арабської нації так само довго, як і Фейсал. Саме ця ціль надихала її в Каїрі, Басрі та Багдаді. Коли Ґертруда працювала на А. Т. Вілсона, вона була одним самотнім голосом; твердо стояла на своєму тоді, як Британія не переставала повторювати, що піде з Іраку; під час повстання ледь не впала у відчай; спостерігала за тим, як пролітають роки, а Захід постійно відтягує з прийняттям рішень і турки безупинно створюють перешкоди для визначення північного кордону Іраку. Хай там як, Ґертруда мріяла про вільний арабський уряд.
Рік 1921 видався дуже успішним. До Багдада повернувся Кокс, мудрий і проникливий негоціант, який керувався такими самими принципами, як і Ґертруда; на троні сидів арабський король; а поважний старійшина Багдада, накіб, був прем’єр-міністром. Країною керував кабінет міністрів, обраний з цілої низки представників іракського народу. Національна гордість з перспективою самовизначення була ще несформована, однак агітація за неї вже розпочалася і процес пішов. Ґертруда подумки підтримувала націоналістів і часто приймала їх у себе вдома, тимчасом як Лондон наполягав на офіційному прийнятті мандату, не підтримавши який, Британія мала залишити Ірак. А в такому разі, як Ґертруда часто застерігала Фейсала, він не зміг би втримати вірність свого народу проти турків та Ібн Сауда. Фейсал ходив по лезу ножа. Його владу в Сирії зруйнував мандат, яким країну забезпечила Франція. Емір знав, що його репутація арабського лідера залежить від того, чи зможе він відмовитися від британського мандату з його наполегливою вимогою підкорятися іноземному контролю. Таким чином, не звертаючи уваги на Ґертрудині прохання, Фейсал відмовився визнавати мандат і був готовий вислухати кожного екстреміста й авантюриста, який приходив до нього висловити свою думку. 25 вересня вона написала у листі додому:
«Сьогодні я вечеряла з королем. Опісля вечері ми сіли на балконі, вікна якого виходять на річку, і Фейсал висловив мені все, що наболіло у його серці. Усе почалося з моїх наполягань показати світові дружину та дітей. Він сказав, що зовсім не впевнений у майбутньому... Фейсал переживає, щоб британський уряд не почав висувати такі умови договору, які він не зможе прийняти».
Саме Коксу спала на думку ідея, щоб Лондон замінив мандат звичайною угодою. У такому випадку Ліга Націй була б задоволена тим, що Британія досі виконує свої зобов’язання щодо недосвідченої нації; а Ірак був би задоволеним, що їхні відносини з Британією рівноправні і ведуть до самовизначення без британського керівництва, а лише з власною іракською армією.
Розпочалася робота над ухильними перемовинами. Для того, щоб узгодити всі деталі договору, міністерство з питань колоній направило Губерта Янга. Він очолював команду, до якої входили Корнвалліс, який представляв інтереси Фейсала, юридичний радник іракського кабінету міністрів, Едвард Дровер, і Найджел Девідсон, юридичний секретар верховного комісара. Прийняли «правовий акт альянсу», у якому детально прописали всі особливості подальшої співпраці двох країн, а далі перейшли до формування основного закону чи конституції. Слідом за цим на розгляд поставили закон про вибори.
Лондон наполягав, що однією з умов договору має стати дотримання мандату. Фейсал стояв на тому, що договір повинен бути автономним, а іракський прем’єр-міністр заявив, що в іншому випадку він узагалі відмовиться його визнавати. Однак на цьому план Фейсала не зупинився. Він сподівався, що його відмова від британського мандату підштовхне сирійців до відмови від французького, адже його основною метою було продемонструвати світу життєстійкість мусульманської суверенної держави.
Ґертруда помічала, що з кожним днем їй було дедалі важче ладнати з Фейсалом. Безкомпромісний, маніпулятивний і навіть нещирий, на території Гілли він підтримував антимандатну пропаганду, яка доходила ледь не до повстання. Коли британці намагалися арештувати одного шейха, який убив британського офіцера, король звинуватив їх у тому, що вони були його ворогами. Пресі він сказав, що жодного знатного араба не варто просити підкорятися іноземцеві. Щоразу, коли його міністри схвалювали умови договору, він знаходив у ньому новий промах. І щоразу, коли Кокс надсилав новий варіант договору на схвалення до резиденції уряду Великобританії, там його зустрічали супротивом.
Ґертруда вже не знала, що їй роботи, і в такій само безвиході були Кокс з Корнваллісом. Фейсал ризикував довірою поміркованих шейхів і міністрів, які підтримували його; він схиляв до відставки британських державних службовців і радників, які підтримували функціонування його уряду; більше того, він підштовхував англійський уряд взагалі залишити Ірак.
Ґертруда знала, що король дуже прив’язаний до неї і, спираючись на цей факт, вирішила востаннє звернутися до нього особисто. Як вона вже пізніше написала, Ґертруда «...скористалася емоційною атмосферою, яку він зі своїм гострим сприйняттям довколишнього середовища одразу ж відчув. Я розігрувала свою останню карту й прямо йому про це сказала. Почала я з того, що запитала, чи вірить він у мою особисту щирість і відданість йому. Він відповів, що ніколи навіть не сумнівався... Я сказала, що в такому разі можу говорити з ним цілком відверто і що я дуже пригнічена. Я створила у своїй голові розкішну й благодатну картинку омріяної реальності, якої дотримувалася весь цей час, а тепер дивлюся, як цю картинку рвуть прямо на моїх очах. Я не хочу спостерігати за тим, як остання велична риса цієї нації буде стерта, я краще піду; незважаючи на мою любов до арабського народу і моє почуття відповідальності за його майбутнє; я не зможу дивитися, як випаровується моя мрія... Я вірила, що ним керують лише найблагородніші принципи, а тепер бачу, що він став жертвою якихось злісних чуток... Я не маю наміру чекати, поки негідники, яким він тепер довіряє, очорнять мене в його очах.
На цю тему у нас з ним виникли жахливі дебати, під час яких він час від часу цілував мене в руку, і це дуже сильно спантеличувало!... Я ще досі залишаюся souslecoup[49] від тієї нашої бесіди. Фейсал — один з наймиліших людей на світі, однак йому дуже сильно бракує сили характеру... Сьогодні ввечері я змогла переконати його, що моє єдине бажання — служити йому; завтра його переповнюватимуть сумніви».
За кілька днів Ґертруда дізналася, що король змінив своє рішення стосовно одного з питань, яке вони з ним обговорювали. Їй було прикро, що вона засумнівалася у непостійній вірності Фейсала. Попереду на них чекало ще більше непорозумінь, але, як і Корнвалліс, Ґертруда не могла противитися Фейсалу; вона ніколи його не зреклася б. Король зачаклував їй обох. Він постійно вимагав її компанії, спокійно вислуховував її заперечення, цілував руку — і залишався непохитним. Ґертруда написала:
«Сефват-паша [підстаркуватий учитель короля] благав мене, щоб я приходила до палацу так часто, як тільки можу, оскільки всім очевидно, що я — єдина людина, яка по-справжньому любить короля і кого любить він. Як на мене, це дещо несправедливо щодо містера Корнвалліса, який присвятив Фейсалові всю свою кар’єру... однак Севфат наполягає, що я — зовсім інше, і, можливо, король таки дійсно довше тримає мене за руку, хоча містера Корнвалліса він частіше обіймає — ми обмінялися з ним своїми спостереженнями.