Коли в 1899 році Ґертруда зупинялася в Єрусалимі у своїх друзів, родини Розен, вона, за її власним висловом, «накинулася» на клумби у консульстві. Частота, з якою Ґертруда пише про квітникарство й садівництво у своїх листах до Чирола, наводить на думку, що це було їхнім спільним захопленням: «Мої японські деревця розквітають; сирійські коренеплоди прижилися; по приїзді я вручу тобі букет чорних ірисів з Моава!».
Ґертруда привозила, а іноді надсилала поштою найекзотичніші зразки рослин. Із шишок ліванського кедра були вирощені два дерева: одне — у Раунтоні, друге — біля Воллінґтон-Голлу, резиденції Тревельянів, свекра й свекрухи її сестри Моллі. Потім була мандрагора, таємнича рослина з розеткою листя й підземними корінцями-бульбаками, які формою можуть нагадувати людину. Згідно з середньовічними забобонами, коли корінь мандрагори витягувати із землі, він видає «зойк», від якого людина втрачає розум. Збереглися старовинні малюнки, на яких люди затуляють вуха руками, а до кущика мандрагори прив’язаний собака, щоб, так би мовити, збожеволів собака, а не люди. У Раунтоні теж посадили мандрагору: «Надсилаю вам пакетик насіння, — писала Ґертруда. — Ця рослина не стільки красива, скільки легендарна — це славно- і сумнозвісна мандрагора. Її коріння може розростатися до 2 ярдів у довжину, тож коли його витягатимуть із землі, хтось таки „зойкне” — як не мандрагора, то садівник».
Після відвідин коронації в 1903 році Ґертруда й Г’юґо продовжили навколосвітню подорож. У Токіо Ґертруда познайомилась із Реджинальдом Фаррером, «видатним садівником». Фаррер захоплювався стриманою красою японських садів і зневажав популярні того часу англійські «імітації». Йому було важко розмовляти через вроджену ваду — «заячу губу», яку Фаррер закривав великими пишними вусами. Його сім’я походила з Північного Йоркшира, з міста Клепем, що неподалік родинного маєтку Беллів. Саме Фарреру судилося стати одним із найбільших у світі колекціонерів живих рослин; він вітав максимально природне садівництво, про що й писав цілі поеми білим віршем. Ще навчаючись в оксфордському коледжі Балліол, він заприятелював з Обрі Гербертом, сином графа Карнарвонського. Тепер Герберт служив аташе британського посольства в Токіо й запросив Фаррера разом із кількома іншими друзями з коледжу до себе в гості. У Фаррера в Токіо був власний будинок. У товаристві Фаррера Ґертруда й Г’юґо подорожували сільськими місцевостями Японії та Кореї. У листі від 28 травня Ґертруда описувала, як Фаррер спускався з Фудзіями з «рожевою Cupripedium calceolus[16]» у руках. «Реджинальд Фаррер, Кольери й містер Герберт завітали до нас, а потім забрали Г’юґо й повели його в чайний будиночок — провести вечір у товаристві гейші! Не знаю, як він там поводився».
Контраст між Ґертрудою та японською гейшею був очевидний, і в книгу, видану наступного року, «Сад Азії», Фаррер включив окремий розділ, присвячений опису життя японських жінок, що було предметом жвавого обговорення з братом і сестрою Беллами. Подвійний стандарт стосовно японської жінки — вона мала бути або гейшею, або дружиною — викликав у Фаррера очевидний для нього висновок щодо мешканок англійської сільської місцевості. Для нього вони поділялися на нудних (а отже придатних на роль дружини) і не нудних (відповідно, на роль дружини не придатних). Ґертруда, незаміжня у тридцять п’ять років, з її палкою допитливістю й енергійністю, можливо, і породила у свідомості Фаррера цю ідею, яка інтригувала його все подальше життя.
Садівництво до XX століття суттєво відрізнялося від сучасного. Здебільшого використовували теплиці, де рослини рано розквітали, а потім заповнювали сади приватних господ і муніципальні парки яскравими геометричними орнаментами. Заквітчані бордюри тяглися вздовж паркових доріжок на сотні метрів. У 1877 році в лондонських парках було висаджено два мільйони рослин, вирощених у теплицях! Експертом з висадження у відкритий ґрунт стійких до погоди рослин (цей метод садівництва вважають сьогодні найбільш природним) був садівник і письменник Вільям Робінсон, який активно лобіював ідею відмови від так званого «килимового саджання». Співпрацюючи з легендарним науковцем і садоводом Ґертрудою Джекіл, Робінсон заповнював бордюри багатолітніми травами й висаджував квіти в довільному порядку так, наче вони самі виросли на тому місці, створюючи стиль, відомий нині як стиль «англійського парку».
Фаррер одним із перших опанував мистецтво «кам’яного садівництва». Ґертруда хотіла облаштувати альпінарій у Раунтоні навколо одного з озер і засадити його квітами, що викликали в неї такий захват під час подорожей у горах Швейцарії. Альпінарії Ґертруди й Фаррера не мали нічого спільного з насипними гірками, заваленими камінням, крізь які пробивалися кволі колючки. В їхній місцевості активно видобували вапняк, тож обоє — і Ґертруда, і Фаррер — замислили створити з цього чудового матеріалу максимально природну імітацію гірських схилів, де навесні квіти туляться в кожній розщелині й тріщині. Книга Фарера «Мій кам’яний сад» вийшла в 1907 році, через чотири роки після знайомства з Ґертрудою, котра примудрилась облаштувати свій «кам’яний сад» на два роки раніше. Матеріалом слугували величезні кам’яні брили з відвалів залізної руди одного з кар’єрів Клівлендського нагір’я. Ґертруда, мабуть, залучила весь чоловічий персонал маєтку і навіть працівників з найближчих селищ, щоб доставити каміння й розташувати його навколо маленького озера. Потім вона засадила «гірські схили» квітами й квітучими кущами (на сімейних фото Беллів добре видно азалії). У квітні 1910 року вона писала Чиролу: «Удень я майже весь час провожу в альпінарії, Він так милує око, навіть попри нестерпний холод і дощ! Світ прекрасний завжди, за будь-якої погоди, і, як на мене, нема більшого у світі дива, як Англія навесні».
За кілька років Ґертруда взялася до озеленення іншого берега озера. «Поклич на поміч свою уяву — і ти побачиш над валунами й замуленим куп’ям квітучі іриси. Це буде прекрасно», — писала вона.
Улітку 2004 року в Національній портретній галереї Лондона відбулася виставка портретів видатних мандрівниць під назвою «Небитими шляхами». У частині експозиції, присвяченій Ґертруді, був її підлітковий акварельний портрет, виконаний Флорою Рассел, мапа й гарненький мініатюрний теодоліт, вручений їй разом з премією «За перспективні географічні дослідження» Королівським географічним товариством у 1913 році. Вона стала першою жінкою, що отримала нагороду від цієї монаршої установи. Це була нагорода за її численні експедиції та дослідницькі подорожі. Коментар до експозиції складався всього з чотирьох рядків, серед яких є й такий: «Попри власні досягнення, вона [Ґертруда Белл] була активною супротивницею надання англійським жінкам права голосу». Формально правдиве, це твердження, проте, є надто примітивною оцінкою як її мотивів, так і ситуації, в якій росли діти Промислової революції. Ця спрощена оцінка є приводом для частих дорікань на її адресу і частково — причиною недооцінювання досягнень Ґертруди Белл.
Жіноче виборче право було моральною та інтелектуальною «гарячою темою» того часу, і Ґертруда чула палкі і, що важливо, аргументовані суперечки ще задовго до того, як її почали допускати до столу разом із дорослими. Г’ю і Флоренс, зі зрозумілих причин, були категорично «проти», але багато хто з їхніх друзів, зокрема актриса Елізабет Робіне, були пристрасно «за». Однак Белли одностайно погоджувались із Джоном Стюартом Міллем, найбільшим прихильником жіночої емансипації того часу, що для жінки життєво важливим було стати «особистістю», у сім’ї навіть гуляв жарт, що «жінки рідко відчувають у собі достатньо „особистості”».