Коли вони досягли підступного переходу Па дю Ша[18], Ґертруда вже чудово вправлялася сама й навіть не усвідомлювала, що щойно здолала один із найважчих етапів підйому. Вони вийшли до Ґранд Пік о 8:45 ранку. Попереду була ділянка Шваль Руж[19], названа так тому, що чотири з половиною метри майже перпендикулярної скелі треба було долати, розставивши ноги в різні боки, наче сидячи верхи на коні. Далі — шестиметровий виступ і вершина.
Раптом Матон, який ішов попереду, зробив невдалий рух і зірвав пасок, яким льодоруб кріпився до його зап’ястка. Льодоруб просвистів повз Ґертруду, ледве не зачепивши її, і зник у моторошній безодні. Аж нарешті вони досягли головного піку гори Ля Мейж і під пекучим сонцем насолоджувалися незрівнянним краєвидом на висоті 13 тисяч футів (3984 метри). Скоро до них приєдналися Тернер і Родьє.
За півгодини Матон повернув Ґертруду до несолодкої реальності. Спуск мав бути довшим за підйом й анітрохи не легшим. Тепер усі п’ятеро йшли разом. На половині спуску провідники прив’язали подвійну мотузку до забитого в скелю шлямбура й спустили Ґертруду й Тернера вниз на невеличкий виступ, де вони заледве вмістилися вдвох та посідали, звісивши ноги над запаморочливою прірвою. Наступну ділянку — «дуже неприємну», за словами Ґертруди, — треба було пройти без подвійної мотузки. Це була гора Бреш, та сама, на яку Ґертруда сходила за два роки до того, але підйом здійснювали іншим схилом. Ґертруда не чекала, що саме тут вона переживе кілька найжахливіших митей. Матон, ідучи першим у зв’язці, раптом зник за виступом скелі. Ґертруда чекала, аж доки мотузка не смикнулась і не роздався голос провідника: «Allez, Mademoiselle»[20]. З листа до батьків: «У скелі було лише два маленькі виступи, за які можна вхопитися. Селище Ля Ґрав розкинулося піді мною. Я наче висіла в повітрі І горизонтально натягнута мотузка, за яку з-за скелі тягнув Матон — ось приблизний опис тих десяти хвилин».
Ще три години неослабної зосередженості — і Ґертруда нарешті була внизу, у безпеці й у спідниці. Містер Тернер, як вона зазначила не без зловтіхи, був «зовсім знесилений». Лише альпіністи знають про парадоксальну реакцію організму після довгого сходження у діапазоні від ридань до бурхливих радощів; як людина може одночасно засинати на ходу й жадати знов і знов пригадувати кожну мить ризикованої пригоди. Тремтячи кожною кінцівкою і перебуваючи у повному емоційному сум’ятті, Ґертруда разом з Матоном і Маріусом дісталася до селища. Тут вона з подивом побачила гостей і персонал готелю, що топталися на обмерзлому ґанку, чекаючи на неї! Усі кинулись її вітати, дружньо ляскати по спині й запускати феєрверк на честь її першого сходження. Ґертруда завалилася в ліжко, проспала одинадцять годин, прокинувшись, випила п’ять чашок чаю і відправила телеграму в Ред-Барнс: «Meije traversée»[21].
Ґертруда не вміла зупинятися на досягнутому. Подолавши Ля Мейж, вона провела наступні кілька днів у тренуванні на простіших горах, бо налаштувалася на підкорення найвищої вершини південної частини Французьких Альп — Барр-дез-Екрен. Це був неабиякий виклик для такої малодосвідченої альпіністки, але Ґертруда була впевнена, що підкорить цей «чотиритисячник» (точна висота — 4102 метри або 13 422 фути), який мав офіційну категорію «вкрай складний». Для такої ризикованої експедиції Ґертруда придбала пару чоловічих штанів, які вдягла під спідницю й щільно затягнула паском; тож запис у її щоденнику про кожне сходження починався словами: «Геть спідниці й гайда на гору!».
Ґертруда та її провідники провели ніч на 31 серпня у хижці у товаристві іншого альпініста, принца Луї Орлеанського — «милого хлопчика, який весело сміявся» — і його носія, Форе, який був і за кухаря. Доки не стемніло, Ґертруда читала спогади Едварда Вімпера, одного з трьох першопрохідців Барр-дез-Екрен; потім розмовляла з принцом Луї та німецькими альпіністами, що прибули пізніше. Сходження почали о 1:10 ночі. Увесь час траплялися неприємності, можливо, через сильний холод. Спершу у Маріуса випав льодоруб, і поки Форе спускався по нього вниз, Ґертруда сиділа на власних долонях, намагаючись їх зігріти. Потім вона послизнулася на льоду й упала на спину. Її врятував Матон, потягнувши за свою мотузку, обоє при цьому порізали руки, Матон — доволі сильно. Ґертруда навіть примудрилася зробити кілька фото, тримаючи камеру занімілими пальцями. Опівдні різкий вітер здійняв хуртовину, і групі довелося зробити привал. Обід, що складався з хліба з джемом і сардин, влаштували прямо на льодовику близько третьої години дня. Потім, коли група вирушила далі, Матон заблукав, а Ґертруда спіткнулась об камінь і сильно скрутила ступню. Під час підйому на саму вершину Ґертруда розірвала на шмаття свої штани і, коли спускалися, страшенно змерзла. «Щоб прикрити це непристойне лахміття, я вдягла спідницю — точніше, це зробив Матон, бо я зовсім не відчувала своїх пальців». Вони дошкандибали до готелю, провівши на Барр-дез-Екрен дев’ятнадцять годин — досить довго, навіть для неї.
Це була не остання альпіністська пригода Ґертруди того року, але її байдужість до публічного резонансу спричинила в майбутньому суперечки серед біографів щодо її точної програми. У дні, що починалися після опівночі й закінчувалися пізно ввечері у гірській хижці, Ґертруда навряд чи вела щоденник чи писала листи додому. Навіть якщо й писала, деякі з них були втрачені, і навіть у Лондонському альпійському клубі, найстарішому альпіністському клубі світу, немає точних записів про її досягнення.
Для сезону 1900 року Ґертруда обрала Швейцарські Альпи. У містечку Шамоні у товаристві двох нових провідників, братів Ульриха й Гайнриха Фюрерів, Ґертруда вивчала карти маршрутів й обговорювала свій новий задум. Тепер вона мала намір підкорити Монблан, найвищу вершину Альп (4 810 метрів або 15 771 фут). Його білий купол, пояснювала Ґертруда, дражнив її з іншого берега Женевського озера. Сходження на Монблан хоч і не вважають найскладнішим, але воно потребує серйозної фізичної підготовки. На сьогодні при спробах сходження на цю вершину загинули понад тисячу альпіністів. Ґертруда зібралася на Монблан лише за рік після підкорення Ля Мейж. Один із її сучасників, відомий альпініст, ділячись спогадами про власне сходження на Монблан, зізнався членам Альпійського клубу, що одним із його мотивів було бажання не відстати від міс Белл. Її слава підкорювачки гір почала поширюватися. Приблизно тоді вона писала додому: «Я — Особистість! Тепер, здається, усі навколо розпитують одне одного: «А ви вже знайомі з міс Ґертрудою Белл?».
Між 1899 і 1904 роками вона стала однією з найвидатніших жінок-підкорювачок Альп. Підіймаючись на пік Монблан, Ґертруда повторювала шлях видатної француженки Марі Параді, яка стала першою жінкою, що зійшла на вершину, майже на сто років раніше, у 1808. Узагалі офіційна історія жіночого альпінізму почалась у 1799 році з підкорення кількох альпійських вершин однією «міс Пармінтер». Але на Монблані жінки з’явилися лише у 1880-ті роки, коли Мета Бревур і Люсі Вокер змагалися між собою за кількість підкорених вершин. Ґертруда зробила суттєвий внесок в альпінізм. На її рахунку величезна кількість сходжень за відносно короткий проміжок часу — п’ять років — особливо якщо врахувати, що альпінізм був лише одним з її численних захоплень. У контексті всього життя Ґертруди Белл підкорення гір можна розглядати як короткочасне захоплення, тимчасове хобі, менш важливе, ніж подорожі, вивчення іноземних мов, археологія чи фотографія, але більш важливе, напевно, ніж облаштування ландшафтних парків, фехтування чи полювання.
Того ж літа [1900 р.] разом із братами Фюрерами Ґертруда підкорила ще два піки масиву Монблан — Ґрепон і Дрю. Ховаючись від журналістів і фотографів, вона тим не менш вихвалялася своїми досягненнями перед рідними й друзями, описуючи новонабуті навички у досить зухвалому тоні: «Ульрих страшенно мною задоволений. Він каже, що я не гірша за будь-якого чоловіка і, дивлячись на здібності пересічних альпіністів, думаю, що так і є... Я вже хочу замахнутися на Маттергорн, треба лише викроїти час... Назвіть будь-яку гору — думаю, я зможу її підкорити».