Попри те, що більшу частину населення становили араби, а Іслам домінував серед релігій, аравійські міста були, на подив, космополітичні. Нечисленна юдейська комуна, що вижила після римських погромів першого століття нашої ери, знайшла тут прихисток і продовжила, де могла, розвивати торгівлю. Греки, єгиптяни, перси, вірмени й ассирійці — як християни, так і мусульмани — успішно водили торгові каравани між Індією, Європою і Африкою, процвітали під час щорічних мусульманських прощ у Мекку й Медину і працювали дрібними чиновниками у турків.
Найбільш космополітичним був Єрусалим. Зазнаючи постійних вторгнень з часів виходу римлян, це місто, приєднане до Османської Імперії, стало візуально арабським. Відтоді воно, мов магніт, притягувало кожну європейську націю, що бажала підтвердити свою релігійну історію. Французи, британці, німці, італійці й особливо росіяни будували там церкви, лікарні й коледжі. На час приїзду Ґертруди в місті набирала сили юдейська громада, поселення біженців росли, мов гриби після дощу. З населенням у сімдесят тисяч Єрусалим став віссю культур та особливих інтересів на підході до Аравії.
Свою першу подорож пустелею Ґертруда здійснила у тридцять один рік, коли прийняла запрошення на Різдво від Ніни Розен, давньої подруги, а нині дружини німецького консула в Єрусалимі.
Німецьке консульство знаходилось у невеличкому будинку на три спальні. Двоє синів подружжя Розен спали в одній, сестра Ніни, Шарлота, розташувалася в другій. Ґертруда планувала пробути в Єрусалимі кілька місяців і тому зняла номер у готелі «Єрусалим» за дві хвилини від консульства, куди ходила обідати й отримувати пошту. 13 грудня вона написала додому:
«У моїх апартаментах гарна спальня й велика вітальня. Обидві кімнати виходять у маленький хол, який, у свою чергу, виходить на веранду, що тягнеться вздовж усього поверху над маленьким садочком у готельному подвір’ї. Я плачу 7 франків на день зі сніданком... За прислугу маю люб’язного чоловіка у фесці, він щоранку набирає мені гарячу ванну... „Гаряча вода готова для пані”, — каже він. „Зайдіть і запаліть свічку”, — кажу я. „На мій голова”, — відповідає він. Це означає, що час одягатись».
Заселення у близькосхідний готель, де б воно не відбувалося — в Єрусалимі, Дамаску, Бейруті чи Хайфі — стане для Ґертруди радісним ритуалом, майже священною прелюдією до ретельної організації майбутньої пустельної експедиції. Цього (першого) разу вона хотіла лише купити коня й почати новий курс вивчення арабської мови, що стало початком майбутнього незмінного алгоритму. Відтепер Ґертруда завжди зніматиме в готелі двокімнатні апартаменти з верандою або гарним краєвидом і одну кімнату завжди перетворюватиме на робочий кабінет: замовлятиме, щоб у ньому поставили два крісла й два столи, а решту меблів винесли геть. Розпакувавши книги й мапи, вона ходитиме, струшуючи сигаретний попіл по всій кімнаті й пришпилюючи фотографії по всіх стінах (для чого спеціально возила з собою молоток і цвяхи). «Увесь ранок я розпаковувала речі й витягувала з вітальні ліжко та інший непотріб; тепер у ній дуже затишно: два крісла, великий письмовий стіл, ще один стіл — для моїх книжок, величезна кепертова[23] мапа Палестини., і на стінах — фотографії моїх рідних. В одному кутку є маленька дров’яна пічка, що доречно як ніколи».
У перший же візит Ґертруда одразу найняла вчителя з арабської на шість уроків на тиждень. Решту часу до Різдва вона витрачала на катання верхи й участь у святкових приготуваннях разом із родиною Розен, наприклад, у фарбуванні горіхів золотою фарбою для прикрашання ялинки. У Святвечір вся велика компанія відвідала месу у францисканському соборі у Віфлеємі, а потім приєдналася до нічної ходи Святого Вертепу.
Ґертруда вільно говорила французькою та італійською мовами, перською — так само добре, як німецькою, і вже трохи розуміла іврит. Вона легко вивчила й турецьку, але це була єдина мова, яку вона швидко забула. Арабська ж виявилася значно складнішою, ніж вона очікувала. Однак повільне опанування цієї найскладнішої з мов не завадило Ґертруді читати перед обідом розділи Книги Буття на івриті для відпочинку. Перші два тижні вивчення арабської довели її до межі відчаю:
«Скажу наперед: не думаю, що зможу колись розмовляти арабською... Це жахлива мова... У ній є щонайменше три звуки, майже неможливі для європейського горла. Найгіршим є сильно придиховий „X”. Я можу вимовити його лише притискаючи язик пальцем, але ж як підтримувати розмову, тримаючи палець у роті? А ще, наприклад, у ній є п’ять слів для нашого одного слова „стіна” і 36 способів утворення множини».
Ґертруда перепробувала кілька різних коней, поки не зупинилася на маленькому жвавому арабському жеребцеві. Вона сплатила за нього 18 фунтів стерлінгів, сподіваючись продати скакуна за стільки ж перед від’їздом. З листа додому: «Мила маленька конячка, гніда, чистокровна, жвава, трохи метушлива, але прудка, сильна й украй симпатична... Замовте мені у „Хіта” крислатий сірий фетровий капелюх від сонця (не з подвійною тулією, а звичайний „терай”[24] з широкими крисами) з чорною оксамитовою стрічкою й простими бантами».
Ґертруді в Єрусалимі й навколо нього подобалось усе. Катаючись до Йордану, потім на Мертве море — «дуже липке!», — потім до могили Діви Марії — «закрита!», — вона відчувала дедалі більший дискомфорт від довгого сидіння в дамському сідлі. Серед колоритного розмаїття місцевих костюмів ця звичка здавалася незручною й незграбною. Підбадьорена Фридрихом і Ніною, вона почала їздити у звичайному сідлі. «Чоловіче» сідло сподобалося Ґертруді настільки, що вона купила собі власне. Коли сестри з найближчого монастиря пошили їй «спідницю-штани» для верхової їзди (першу з багатьох), це дало їй відчуття цілковитої свободи. Відхиляючись від заїжджених туристичних доріг, заповнених екіпажами Томаса Кука[25], вона пускала коня галопом і скакала собі на втіху, перестрибуючи через руїни стін, при цьому притримуючи однією рукою свого нового капелюха з оксамитовою стрічкою:
«Найбільший комфорт і я, і мій кінь отримуємо від чоловічого сідла. Ніколи, ніколи знову я не скакатиму ніяк інакше; я лише зараз відчула справжню легкість від їзди верхи. І хай вам буде відомо, у мене найелегантніша й найпристойніша спідниця-штани. Однак тут усі чоловіки носять спідниці, тож я навіть нічим не виділяюсь. Поки я не починаю говорити, довколишні думають, що я — чоловік, і звертаються до мене „Еффендім!”[26]».
Подорожуючи долинами й пагорбами, Ґертруда злазила з коня, щоб збирати гіацинти, офриси й цикламени або видивлятися анахоретів, що вдиралися до своїх відлюдних печер на горі й затягували за собою мотузяні драбини. Вона наче потрапила всередину Біблії: ідучи в крамницю по хліб і масло, Ґертруда проходила повз будинок Ірода й овечу купіль. Вона почала скрізь брати фотокамеру і знімати на вулиці елегантно вбраних жінок. Одного разу стала свідком масового хрещення співаючих прочан з Росії. Її розвеселило видиме задоволення, з яким ченці тримали людей під водою, аж доки ті не починали задихатися. За околицями Єрусалима вона зупинилася подивитися на табір чорних бедуїнських наметів, що з’явилися просто з пустелі одного вечора й несподівано зникли наступного.
23
Кепертова — Гайнрих Кеперт, гравер з німецького міста Веймар, автор надзвичайно точних мап у середині XIX ст.
24
Терай — крислатий фетровий капелюх, зазвичай з виїмкою в тулії для вентиляції. Його носили білі чоловіки у субтропіках. Від назви «Терай» — заболочених джунглів між підніжжям Гімалаїв і рівниною.
25
Томас Кук, англійський підприємець, який власне винайшов таку річ, як
26
Ввічливе звернення у турків (зазвичай, «еффенді»), застосовується у зверненні до урядових чиновників та носіїв набутих професій (учителів, інженерів тощо), тільки чоловіків.