Розени пообіцяли Ґертруді тижневу експедицію в Басру, давньоримське місто біля підніжжя гір Джебель-аль-Друз, в якому зберігся палац і тріумфальні арки. Але до квітня Ґертруда встигла здійснити кілька самостійних подорожей у пустелю, кожна з яких тривала по кілька тижнів, і вже починала вважати це досить рутинним заняттям. Коли Розени повернулися до Єрусалима, Ґертруда заявила, що вирушить у гори — познайомитися з одноплеменцями свого провідника — друза Мухаммада — і може, навіть проїде сирійську пустелю аж до Пальміри — близько 200 миль (320 км). Якщо її товариші якось і відреагували, то про це нічого не відомо. Друзів, закриту мусульманську секту, вважали людьми лютими. Турки ставилися до них як до небезпечного народу, здатного до підривної діяльності. Самотня жінка в такому оточенні?! У Розенів мали виникнути недобрі передчуття щодо наміру Ґертруди.
Подорож почалася приємно. У групі, крім Ґертруди, було двоє кухарів, Мухаммад і двоє погоничів для п’яти мулів зі спорядженням і харчами. У щоденникових записах, які Ґертруда робила майже щовечора, сидячи у себе в наметі, зазначені всі побачені по дорозі археологічні руїни й табори кочових племен: Аббад, Бені-Хассан, Адван, Хаварні й Аназех. Серед маси інформації трапляється небагато кумедних історій, зокрема вона згадує, що коли якийсь хлопчисько вкрав її батіг, Ґертруда наздогнала малого, нам’яла йому боки й забрала вкрадене.
У Басрі вона ходила містом у спосіб, традиційний для багатьох арабських селищ — по дахах будинків — і розпочала виснажливі переговори з мудиром, місцевим представником арабської влади, щодо своєї подальшої подорожі. Ґертруда мусила пройти бюрократичну процедуру для отримання дозволу в’їхати на друзьку територію, хоча знала, що дозволу, найімовірніше, не отримає. А тому вдала, що метою її подорожі є огляд древніх руїн у Сальхаді, місті на північному сході. Вона була не першою мандрівницею, хто використовував археологію як прикриття для зовсім іншої подорожі, але для Ґертруди це було вперше. Вона вже опанувала арабську мову настільки, що орієнтувалась як у формальних, так і в куртуазних висловах. Вона вже вміла говорити мовою і простих людей, і вищих чинів. Сцену з чиновником жінка розіграла в листі до батьків:
— Куди я збиралась? До Дамаска.
— На все воля Божа! На захід звідси є чудова дорога з мальовничими руїнами.
— Дасть Бог, я їх побачу! Але спершу я хочу побачити Сальхад.
— Сальхад! Там нічого немає, а шлях туди — украй небезпечний. Це неможливо.
— Це необхідно.
— З Дамаска надійшла телеграма, в якій мені доручено висловити побоювання мутусарифа[27] за безпеку пані. (Це неправда).
— Англійки нічого не бояться. (Це теж неправда!)
Наступна зустріч, з міським військовим комендантом, пройшла так само невдало, частково тому, що під час розмови той сидів без мундира, з серветкою навколо шиї, а над ним стояв ординарець із бритвою. Ґертруда сухо зауважила, що його очі були гарно підведені антимоном, решта ж туалету викликала відчуття незакінченості.
Мудир, вищий місцевий чиновник, з яким у Ґертруди була перша зустріч, їй не сподобався. Не додала симпатій і його поява біля намету мандрівниці пізно вночі. Ґертруда швиденько задмухала свічку, наказала кухарю доповісти, що вже спить, а сама підслухала розмову, в якій чиновник погрожував, що без його дозволу вона нікуди не виїде. Коли Ґертруду намагалися хоч у чомусь обмежити, вона діяла швидко. О другій годині ночі табору вже не було: тремтячи від холоду у своїй літній одежі, уже на світанку Ґертруда вирушила в дорогу, але не в Сальхад, куди мудир міг би відправити шпигунів, а трохи вбік, на північ.
Міс Белл була першою жінкою, що подорожувала цими землями на самоті. Навіть чоловіки, що її супроводжували, побоювалися можливих наслідків. Але везіння мандрувало поруч із Ґертрудою. Так почалась її ідилія з Джебель-аль-Друз. З першої ж миті у першому ж друзькому селищі в тіні гори Кулейб її тепло прийняли й надалі ставилися з теплом та повагою:
«Жінки наповнювали водою глиняні жбани... біля джерела стояв юний красень років 19-20. Я зіскочила на землю, щоб напоїти свого коня; той юнак підійшов до мене, взяв за руки й розцілував в обидві щоки, чим добре мене здивував. Кілька інших підійшли й потиснули мені руку... І в чоловіків, і в жінок очі густо підведені чорним антимоном, і від того здаються величезними; усі смагляві, з прямими бровами й плечима; погляд спостережливий, приязний, розумний, і це надзвичайно приваблює».
У супроводі юнака на ім’я Нуср-ед-Дин Ґертруда дісталася селища Apex, зазначеного в її записнику як місце мешкання верховного друзького шейха. В Аресі місцеві чоловіки вийшли з домівок і привітали гостю, зчепившись з нею мізинцями, а потім провели в будинок, де вона вмостилася на подушках і пила каву: «Відчуття комфорту, безпеки й упевненості в товаристві прямих і щирих людей — це невимовно приємно», — писала вона батькам.
Тоді Ґертруда вже знала, що за місцевим етикетом слід попросити дозволу засвідчити свою шану вождю племені на ім’я Яхія-Бег. Спитавши про можливість зустрічі з ним, вона зробила наступний правильний крок у складному пустельному етикеті і як гість заслужила опіку племені. Старий вояк, перший вождь племені, з яким вона познайомилася, саме тоді вийшов після п’ятирічного ув’язнення в турецькій в’язниці. Це була видатна постать: «Величний, як високий вельможа, кремезний чоловік (від 40 до 50 років, я думаю), дуже вродливий, з надзвичайно вишуканими манерами... Розумієте, він — король, і добрий король, хоча його королівство й не надто велике».
Яхія-Бег зібрав для Ґертруди подушки на підлозі, збив їх, потім кивком голови запросив приєднатися до вечері. Вождь і його оточення (і Ґертруда) їли печеню з м’яса і бобів, беручи їжу руками зі спільної тарілки. Він розпитував Ґертруду про подорож і доручив Нуср-ед-Дину і ще одному друзу показати їй усі старовинні руїни в окрузі. Перш ніж піти, вона попросила дозволу сфотографувати вождя. Ґертруда зрозуміла, як далеко поширюється опіка верховного шейха, лише коли за кілька тижнів почула, що Яхія-Бег продовжив стежити за її пересуванням, відправляючи посланців розпитувати селян: «Ви бачили мандрівну королеву, жінку-консула?». Вона завжди подорожувала «стильно», а пізніше — у буквальному розумінні розкішно. У поході у неї були скатертини, скляні фужери, ножі й виделки, мабуть, позичені з консульства.
Поза сумнівом, її приваблювали ці галантні воїни: перш ніж покинути їх, вона відвідала ще одне селище, де знову була вражена красою чоловіків. Напевно, трохи збентежена цим, у листах до рідних вона старанно підбирала слова: «Це була група красенів, один за одного вродливіших, їхній середній зріст 6 футів і дюйм (1 м. 85 см.), а зовнішність така — якби змішати Г’юґо і тебе, Батьку».
Вона зробила коротку зупинку в Дамаску й вирушила до Пальміри, узявши в охоронці ще трьох турецьких солдатів, уникаючи туристичних маршрутів і заплутуючи сліди. Вона вчилася виживати (у суворих умовах). До тієї пори Ґертруда зарікалася пити брудну воду, але після двох днів без краплини в роті вона пила зі ставків, в яких кишіли комахи й хробаки, при цьому заплющувала очі й уявляла, що п’є лимонад з подрібненим льодом, що продавали у порцелянових піалах на базарі. А потім: «Сьогодні ми купили ягня. Воно було премиленьке, і в мене серце розривалося від думки про його долю. Я відчувала: якщо ще трохи подивлюся на нього, повторю історію Байрона з гускою[28], тому швиденько відійшла, і на вечерю в нас були чудові котлети».
Устаючи вдосвіта, щоб берегти коней, Ґертрудин караван пустелею просувався повільно. Першим їхав провідник Ахмед, увесь у білому; далі — Ґертруда в оточенні трьох чорних тіней — солдатів-турок; замикали процесію нав’ючені мули. Маленький караван з трьох верблюдів рухався окремо й прибував у табір самостійно. Ґертруда знову була ошелешена пустельною тишею, ще пронизливішою, ніж на вершинах гір: там принаймні долинало відлуння від падіння каміння й криги. У пустелі ж не чутно нічого.
28
В одній зі своїх подорожей лорд Байрон купив пару гусок, щоб з’їсти, і возив їх з собою в кошику. Він так і не зміг їх зарізати, і зрештою привіз додому, де вони й дожили свій вік.