Подорож 1909 року провела Ґертруду східним берегом Євфрату на території, не позначені на картах. Перед тією експедицією вона кілька тижнів відвідувала містера Ривза з Королівського географічного товариства і вивчала топографічні й астрономічні методи зазначення об’єктів на мапах.
«Учора... ввечері я поїхала в Ред Гілл, дісталася туди о 8-й годині. Один юнак (такий само учень, як і я) зустрів мене на станції й ми пішли пішки до громадського парку, де зустріли містера Ривза. І ми дві години спостерігали за зірками... Я зробила велику кількість спостережень і в понеділок оброблю їх... Сьогодні вранці я була в Ред Гілл до 10-ї години і провела три години з містером Ривзом, практикуючись в орієнтуванні на місцевості».
Пізніше Ривз говорив Флоренс, що в нього ще не було учня, який би навчався так швидко. Він писав: «Після моїх уроків міс Белл у своїх подорожах здійснювала зйомку й розбивку траси за допомогою призматичного компаса. Детальні записи з її польових щоденників наші креслярі перенесли на мапи. Не треба говорити, яку величезну цінність мали її картографічні напрацювання». Ті польові щоденники міс Белл досі зберігаються в Королівському географічному товаристві.
Ґертруда зацікавилась археологією в 1899 році у Греції, де проводила час з батьком і дядьком Томасом Маршаллом, чоловіком рідної сестри її матері Мері Шилд і спеціалістом з античної філології. Там вона познайомилась із доктором Девідом Гоґартом, ученим і братом її оксфордської подруги Дженет. Він саме займався розкопками стародавнього міста Мілос[31], якому налічують шість тисяч років, і з задоволенням демонстрував свої знахідки. Розкопки так зацікавили Ґертруду, що вона зосталася на кілька днів, щоб спостерігати й надавати посильну допомогу. Гоґарт став їй другом, з яким Ґертруда потім активно листувалась; написана ним пізніше книга «Проникнення в Аравію» увійшла до її дорожньої бібліотеки. Згодом, у 1915 році, Гоґарт прискорив найважливіший поворотний момент у кар’єрі Ґертруди.
За два роки, після відпустки з батьком і Г’юґо, вона поїхала на археологічні розкопки древніх поселень Перґама, Маґнісії та Сардиса. Вочевидь самі розкопки подобались їй більше, ніж довга нудна дорога (до них), яка запам’яталася лише одноденною екскурсією в Санта-Флавію у товаристві Вінстона Черчилля, який приїхав туди на етюди і жив на місцевій віллі.
1904 року Ґертруда захопилася планами неминучої подорожі по західній Сирії та Малій Азії, її першої експедиції після гостювання у Розенів в Єрусалимі. Щоб заслужити солідну репутацію археолога, вона написала есе про геометрію хрестоподібної архітектури й хотіла надрукувати його у провідному археологічному журналі, Revue Archéologique, редакція якого базувалась у Парижі. Вона надумала познайомитись із головним редактором, професором Саломоном Рейнахом, який був переконаний, що цивілізація зародилася саме на Сході. Він також працював директором музею Сен-Жермен. Ґертруда заманила з собою в Париж свою кузину Сильвію і родину Стенлі під приводом маленького передріздвяного шопінґу. Вона щодня навідувала Рейнаха, простого й добродушного чоловіка, батька маленьких дітей. Він тепло її зустрів, приязно розмовляв й одразу ж дав список своїх професійних контактів. Сьомого листопада вона писала додому:
«Я пройшлася по крамницях з родиною Стенлі й купила гарненький хутряний жакет для поїздок у Сирії — так! Потім я читала до 2-ї години, аж поки Саломон не висмикнув мене і не повів до Лувру... Ми пройшлися експозиціями від Єгипту до Помпеїв і назад до Александрії... Саломон розробив цілу теорію про форму повік — грецьких повік, звісно, — і для прикладу показував на бюст Фідія й голову Скопаса... це було гарно».
З його рекомендаційними листами Ґертруді відкрився весь культурний Париж: її радо вітали в усіх бібліотеках і музеях. Рейнах також виклав їй «прискорений курс» історії археології. Під його керівництвом Ґертруда вивчала грецькі манускрипти й різьблену слонову кістку, зарилася у книжки в Національній бібліотеці, провела цілий день у Музеї Клюні, пройшлася новим Візантійським музеєм, ще не відкритим для публіки, а вечорами поглинала книжки з професорської бібліотеки: «Рейнах просто надав усі свої безмежні знання в моє розпорядження. За ці кілька днів я вивчила більше, ніж зробила б сама за рік».
В останній вечір професор влаштував гру: показував Ґертруді фото чи малюнок з якоїсь своєї книги й просив упізнати, що на ньому зображено. Вона здогадалася, що склала іспит, коли наприкінці вечора професор замість компліменту запропонував Ґертруді написати в його журнал рецензію на книжку. Автором роботи був Йозеф Стшиговськи, неоднозначний археолог із Відня, який шукав на Сході витоки й джерела впливу на культуру Заходу. Він зокрема висунув твердження — спірне твердження, — що принципи християнської архітектури були започатковані в Ірані. Написання рецензії на дослідження Стшиговськи потребувало делікатного балансу різних поглядів, але Ґертруду це не лякало. Вона розмовляла з Рейнахом про свою майбутню подорож, і він наполегливо рекомендував оглянути римські та візантійські руїни та дослідити вплив тих цивілізацій на регіон. З двох імперій Візантійська на той час була менш досліджена; відтоді Візантія стане для Ґертруди особливим предметом вивчення. Рейнах пообіцяв надрукувати [в журналі] її есе, і вони тепло розпрощалися. Ґертруда збиралася зустрітися з ним у Парижі знову — після подорожі, а він пообіцяв розкрити їй деякі таємниці набатейських і сафаїтських письмен. У січні 1905-го Ґертруда вирушила з Бейрута вздовж узбережжя на південь, купивши двох сильних коней з «чоловічим» сідлом. Кілька мулів везли її власний зелений водонепроникний намет, придбаний у Лондоні, дорожню парусинову ванну, запас пістолетів, а також дрібні подарунки на випадок задобрювання шейхів.
Подорож почалася погано і значно погіршилась іще до того, як вони дісталися Конії, що в Анатолії, не проїхавши і 900 миль (1450 км). Уже за 150 миль (240 км) від Бейрута по дорозі на Єрусалим «почалася неймовірна багнюка. Ми продиралися... по коліно в багні, мули падали, віслюки майже тонули, коні вибивалися із сил». Далі її затримала застуда, потім крига. На Ґертруді був паризький хутряний жакет, решта речей лежала у двох маленьких валізах. У Йорданській долині 100-футові (30-метрові) яри, розмиті зливами, стали такими слизькими, що Ґертруда ледь не втратила свого коня. Вона зупинилась у селищі Аль-Сальт за двадцять миль від Мертвого моря, змокла до нитки, і попросилась на ночівлю в один із будинків. «Господар, — писала вона додому, —... його небіж і маленькі сини проявили неабияку гостинність, примусивши мене перепочити й обсушитись, і з цікавістю допомагали, поки я перевзувалася та перевдягала гетри і навіть нижні спідниці, бо я була в багні з ніг до голови».
Ґертруда збиралася ще раз відвідати Джебель-аль-Друз, не вступаючи в контакт з представниками турецької влади, які, ймовірно, не забули, як вона минулого разу вислизнула крізь їхні пальці. Чиновники могли дізнатися про появу англійки й наполягати на військовому ескорті, а це поклало б край її планам подорожувати від одного шейха до іншого й оглядати старовинні пам’ятки у західній Сирії. Ґертруді було цілком достатньо глибокого знання мови. Господар, що надав притулок мандрівниці в Аль-Сальт, дав їй рекомендацію до свого зятя Намуда, заможного купця, що мешкав на схід від Мадеби. Щоб дістатися до нього, їй знадобився б лише один день, при цьому дорога пролягала повз турецькі пости.
Ретельно вивчивши мапу, Намуд показав Ґертруді маршрут до Джебель-аль-Друз в обхід турків. Однак тепер їх затримала неймовірна буря. Як потерпілі з розбитого корабля, група бедуїнів з племені Бені-Сахр і ще троє з племені Шерарат були буквально винесені зливою з їхніх наметів. Вони приєдналися до групи Ґертруди у величезній печері, де жив Намуд зі своїми людьми і двадцятьма трьома коровами. Це були ті самі Бені-Сахри, що переслідували Ґертруду під час її подорожі в Петру, аж поки вона не навчилася завойовувати їхню дружбу й підтримку. Тепер вони зробили її «однією з них»: «Машаллах! Бінт араб!» — вигукували вони: «На все воля Аллаха! Дочка пустелі!».
31
Місто Мілос міститься на однойменному острові. Найвідоміша археологічна знахідка Мілоса — знаменита Венера Мілоська, знайдена 1820 року