З вісімнадцятого століття жінки, як-от Джорджина, герцогиня Девонширська, яка стоїть за успіхом Ліберальної партії, чи вже у сучасній історії, в Америці, місіс Гарриман, яка відновила популярність демократів, застосовували так звану «салонну владу», вирішуючи важливі питання на бенкетах чи приватних вечірках. Ґертруда була новим сучасним феноменом, людиною, вплив якої ґрунтувався на знаннях «з перших рук» і думках на основі цих знань. І на батьківщині, і за кордоном вона мала справу з найвидатнішими чоловіками свого часу. Вона однозначно відрізнялася від жінок, що подорожували Сходом як до, так і після неї: Фреї Старк, яка казала, що бути мандрівницею на Сході — прекрасно, бо можна прикидатися дурнішою, ніж ти є; леді Енн Блант, яка лише супроводжувала свого чоловіка Вілфрида, чи кількох романтично налаштованих жінок, описаних у книзі Леслі Бланш «Дикі береги любові», як-от леді Бертон і Джейн Діґбі.
Оперативна інформація про події разом з аналізом цієї інформації були дієвим інструментом. У щоденниках Ґертруди у формі абревіатур зберігалось усе, що сьогодні було б у пам’яті комп’ютера. Вона могла записувати щось, почуте в одному товаристві, і пізніше побачити, що ці нотатки проливають світло на щось, почуте в іншому. Вона передавала інформацію своєму другові, журналісту Чиролу і, як удома, так і за кордоном, особисто чи в листах тогочасним державним діячам. Її вважали «шпигункою», як власне й усіх археологів, що працювали на Близькому Сході і доповідали про місцеву політику. Ґертруду це тавро одночасно вражало й принижувало. Вона збирала й розповсюджувала інформацію і нічого не випускала, хоч і працювала безоплатно, натомість перед міс Белл відкрилися двері в коридори влади, куди Ґертруда увійшла як повноправна «Особистість».
Як уже говорилося, її спосіб подорожування з 1909-го не можна назвати інакше, як величним. І не лише тому, що Ґертруда любила комфорт і стиль навіть у дорозі, а й тому, що знала: шейхи оцінюватимуть її статус за майном і подарунками і ставитимуться до неї відповідно. Вона не забула, як друзький вождь Яхія-Бег розпитував місцевих селян: «Ви бачили мандрівну королеву?». В її дорожньому гардеробі були наймодніші вечірні сукні, батистові блузки й лляні спідниці для верхової їзди, бавовняні сорочки й хутряні шуби, светри й шарфи, парусинове і шкіряне взуття. Під численними мереживними нижніми спідницями вона ховала зброю, фотокамери й плівку, а також запаковані біноклі й пістолети для подарунків впливовим шейхам. В її багажі були капелюшки, вуалі й парасольки, лавандове мило, єгипетські сигарети у срібному портсигарі, порошок від комах, мапи, книги, веджвудський[33] столовий сервіз, срібні підсвічники й гребінці для волосся, кришталеві фужери, постільна білизна й ковдри, складані столи й комфортне крісло, а також парусинове похідне ліжко і навіть ванна — усе з тієї ж парусини. Ґертруда возила для себе два намети: один Фаттух розгортав одразу ж, як вони ставали табором, і це був її «робочий кабінет». У другому наметі встановлювали ванну, яку наповнювали гарячою водою, гріючи її на вогнищі, і ліжко, на яке стелили постіль, вкладаючи під ковдру мусліновий спальний мішок. «Я могла і не ховати патрони у черевики! — писала вона додому в січні 1909 року. — На митниці нас не просили відкрити жодної скрині!».
У 1909 році, наносячи на мапу русло річки Євфрат, Ґертруда здолала 450 миль, оглядаючи пам’ятки, що збереглися на її берегах, і нарешті прибула в Ан-Наджаф і в кінцевий пункт подорожі — місто Кербелу. Тут, у фортеці Ухайдир, вона знайшла величезний і прекрасний палац, що напрочуд чудово зберігся. Вона ніколи не забуде відчуття захвату від першого погляду на його масивні стіни й аркові стелі. Певний час, коли було підтверджено, що вона першою накреслила план будівлі, Ґертруда вважала, що відкрила невідому цитадель: «Ніхто не знає про цей палац, ніхто його ще не бачив... Мені ще ніколи в житті так не щастило... Історичний об’єкт такої краси і з такими можливостями для досліджень як палац Ухайдир трапляється вченому разу житті».
У 1910 році вона мала опублікувати попереднє дослідження про знахідку в журналі Journal of Hellenic Studies, а також включити скрупульозний опис будівлі у свою п’яту книгу — «Від Амурата до Амурата», присвяченій великим експедиціям 1909 і 1910 років і щедро ілюстрованій її власними фотографіями. Та повернувшись до Кербелу 1911 року, цього разу прямо через пустелю від Дамаска до Хіта, Ґертруда з гірким розчаруванням дізналася, що величезна монографія, яку вона збиралася публікувати, 168 сторінок майстерно викреслених планів і 168 фотографій, уже буде не першою. У Вавилоні вона з’ясувала, що за два роки її відсутності в Ухайдирі побували якісь німецькі археологи і вони збиралися видати власну книжку. У цій неприємній ситуації Ґертруда продемонструвала високу гідність: у передмові до своєї книжки «Палац і мечеть Ухайдира» вона високо оцінила «майстерність» німецьких авторів і вибачилася за вторинність матеріалу, пояснивши причини: «... моя робота, що була майже завершена тоді, коли німецька книга вже вийшла з друку, описує не лише місця, досліджені моїми вченими друзями у Вавилоні, а й ті місця, дослідити які в них не було або часу, або можливостей... На цьому я прощаюся зі сферою досліджень, якій присвятила більшу частину часу минулих чотирьох років і яка була моєю головною радістю».
Видання «Пролегомена» (аналог довідника «Хто є Хто», але в археології) називає Ґертруду «видатною піонеркою [досліджень] візантійської архітектури». Після опублікування в 1909 році книги «Тисяча й один храм», присвяченої Бінбіркіліссе, вона зосередила свою увагу на високогірному анатолійському плато Тур-Абдин. Зібраний там матеріал увійшов до її сьомої книги, виданої 1913 року, «Храми й монастирі Тур-Абдина». На той час Ґертруда вже мала власну археологічну позицію й переконливо заперечувала деякі твердження Йозефа Стшиговськи, який і не думав ображатись, а навпаки, запропонував Ґертруді написали про Тур-Абдин есе у журнал Amida, що його Стшиговськи видавав удвох з Максом ван Берхемом. Далі було її друге есе, у виданні Zeitschrift für Geschichte der Architektur. Обидві публікації ілюстровані її кресленнями й фотографіями.
Залишивши Тур-Абдин, Ґертруда трохи відхилилася від маршруту, щоб відвідати археологічну пам’ятку Каркемиш, стародавню південну столицю Хеттів. Тут вона сподівалася зустріти свого наставника і друга Девіда Гоґарта, але він уже поїхав, не дочекавшись. Натомість Ґертруда познайомилась із молодим чоловіком, який у майбутньому стане частиною її життя так само, як вона стане частиною його. Вісімнадцятого квітня 1911 року Ґертруда написала про нього: «Цікавий юнак. З нього вийде мандрівник». Звали того чоловіка Т. Е. Лоуренс; і Ґертруда справила на нього сильне враження, так само як і він на неї. У листі додому, до матері, він описував знамениту мандрівницю як милу жінку років тридцяти шести (а їй тоді було сорок три), але не красуню.
«Минулої неділі приїздила міс Ґертруда Белл, ми показали їй наші знахідки, а вона розказала нам про свої. Ми обмінялись оцінками: вона сказала Томпсону, що його методи розкопок — доісторичні; довелося обвалити на неї шквал нашої ерудиції. За 5 хвилин ми пройшлися по візантійській, римській, хетській, французькій архітектурі, замках хрестоносців... грецькому фольклору, ассирійській архітектурі й месопотамській етнології... доісторичній кераміці й телеоб’єктивах для фотокамер, технологіях виплавки металу в епоху бронзового віку, творчості Мередита й Анатоля Франса, російському руху „октябристів”... Руху младотурків, нюансах арабської граматики, цінах на їздових верблюдів, поховальних традиціях ассирійців і німецьких технологіях земляних робіт на багдадській залізниці... Після такої „легкої закуски”... вона почала ставитися до нас з трохи більшою повагою».