Згодом він написав про те, що збирається в Аддис-Абебу, однак цього разу без дружини: «Там панує страшенне й повне беззаконня... Можливо, мені вдасться отримати Вашого наступного листа в Каїрі. Ваш батько дасть мені знати...». Представники турецької влади й британський уряд відмовили Ґертруді у супроводі під час подорожі, коли вона перебувала в Зізі. Тож Ґертруда фактично залишилися в статусі ізгоя; і щойно повернулася обличчям назустріч пустелі, щоб розпочати найнебезпечнішу частину своєї подорожі, розпочала писати книжку, яку збиралася присвятити безпосередньо Дікові. Тепер вона ділитиме її на розділи і частинами надсилатиме до Аддис-Абеби, а разом із нею і свої листи. Принаймні тепер Ґертруда не боялася, що написане може потрапити до рук Джудит.
Через Діка Ґертруда отримала побажання щасливої дороги від самого автора книги «Пустельна Аравія». Тоді це мало для неї неабияке значення. Важливішим була лише суть, про яку вона довідувалася з листів Діка: емоційний зв’язок між ними зміцнювався, незважаючи на те, що ніяких суттєвих змін не відбувалося:
«У пустелі є Ви [пише Дік]... Ви і Ваша неперевершена відвага, Ви — моя Королева Пустелі, моє серце з Вами. Якби я був юним і вільним, та ще й бездоганним лицарем, от тоді було б доречніше взяти й поцілувати Вас. Однак я вже старий, втомлений і з сотнею недоліків... Ви слушно вважаєте — нам не судилося бути разом — тому що ми раби, а не тому що це неправильний протиприродній вчинок — коли спалахує плотська пристрасть, а тоді переростає у пристрасть духовну — це і є омріяне відчуття екстазу, яке так рідко можуть відшукати людські створіння, яких, як Ви кажете, поєднав Господь — в якусь певну божественну мить ми могли б дістатися до нього — екстазу. Та нам не слід цього робити. Але ще так багато всього залишилося. Як Ви кажете, моя люба мудра Королево, усе, що є, ми візьмемо».
І хоча Ґертруді було дуже складно перекласти його думки на мову ясного сприйняття, Дік принаймні писав їй з Лондона раз в один-два дні. У листах Ґертруди не було жодних обмежень, ухилянь чи замислів. Вона знову й знову писала про свої почуття та бажання. А він відповідав: «Я не можу описати, наскільки мені приємно... бачити, що Ви мені пишете, що хотіли б вийти за мене заміж, народити мені дітей, присвятити мені все своє життя і серце».
Нагадуючи Доті-Вайлі про те, що перською мовою слова «сад» і «рай» звучать однаково, Ґертруда вигадала метафору «фантазійний сад», в який могли заходити лише вони двоє. Там вони завжди могли бути разом наодинці:
«Ґертрудо, Ви подарували мені новий світ, Ви подарували мені ключ від свого серця, і хоч у мене є друзі, дехто з них жінки, і навіть є дружина, усі вони настільки далекі від саду, де ми з Вами гуляємо, як схід від заходу... Я часто кохав жінок так, як це робить будь-який чоловік, схожий на мене: поважно й нещиро, міцно й ледь-ледь; усе залежало від того, куди приливала моя кров, який був час чи наміри або ж мені просто бракувало пригод — було цікаво, що буде далі. Але все це залишилося позаду».
Наприкінці січня 1914 року Дік знову навідався до Г’ю, а тоді вирушив до Аддис-Абеби. Після свого від’їзду він написав Ґертруді листа, який був менш риторичним і більш чуттєвим за всі попередні: «Де Ви зараз є? Біля замку Белка[37], працюючи за десятьох чоловіків, втомлені, голодні й сонні..? Мені подобається уявляти Вас такою. А ще я люблю думати (хоч це трохи нетактовно), що Ви там дуже самотня й чекаєте на мене...». І нарешті Дік написав слова, які Ґертруда так довго жадала почути:
«Ви казали, що хотіли почути, що я кохаю Вас; Ви хотіли, щоб Ваші очі могли чітко це побачити, а вуха почути... Так от... Я Вас кохаю — чи допомогло Вам це якось там, у пустелі? Чи стала та далека грань життя менш неосяжною та менш безлюдною? Одного дня, можливо, мені вдасться сказати Вам це пошепки або ж у поцілункові... Так, кохати — це і є життя... Ох, де Ви? Де Ви?... Що ж, мені вже час іти. Африка чекає на мене; я знаю, мені ще багато через що доведеться пройти... Однак я про це не думаю: мене непокоїть лише те, що я кохаю Вас, Ґертрудо, і ще довго не буду Вас бачити...».
Сидячи у своєму маленькому наметі, вона знову й знову перечитувала ці слова, і серце її билося у шаленому темпі. Нарешті він їй зізнався. Він зізнався насамперед собі та їй, що кохає. Утім Ґертруда ще ніколи не відчувала, що опинилася так далеко від Діка. Вона все думала, чи не забув він іще, як вона виглядає? Траплялися такі жахливі миті, коли вона намагалася відтворити у пам’яті вигляд його обличчя, але не могла. Ґертрудина подорож добігала кінця; ще трішки — і вона вже зможе сказати, що їй вдалося вижити. Однак, напевно, дійти до самого кінця й сміливо подивитися пустелі в обличчя було куди важче, ніж все те, що їй уже довелося пережити. Фізично Дік перебував від неї далеко, як ніколи, а ще він ні на крок не наблизився до того, щоб залишити дружину. Розплакавшись від повного виснаження і смутку, Ґертруда запитала себе, чого їй вдалося досягти:
«Я мотивувала себе рухатися вперед, постійно нагадуючи, як сильно чекаю закінчення... подорожі, а коли дійшла до цього довгоочікуваного етапу, то зрозуміла, що це порожнє місце. Тлінь та порох у руці... мертві кістки, які виглядають так, ніби вже ніколи не піднімуться й не станцюють — усе це ніщо; хочеться, зітхнувши, відвернутися від усього й зосередитися на чомусь новому... Чи зможу я примиритися з Англією, повернутися до тих самих занять і знову взятися за них — ось, про що я часом думаю».
Ґертруда повернулася в Англію без Діка Доті-Вайлі — але не для того, щоб знову взятися за старе. Літо було спекотне й сповнене поганого політичного передвістя. Дік продовжував писати, дедалі відвертіше й менш обережно: «Я б усе віддав, щоб Ви зараз сиділи навпроти мене у цьому порожньому будинку».
Четвертого серпня в Раунтоні, напередодні війни, Ґертруда вирішила попрацювати військовою медсестрою — спершу тимчасово в лікарні святого Онслоу в парку Клендон, що біля міста Ґілфорд, графство Суррей. Вона написала листа в Товариство Червоного Хреста з проханням знайти для неї роботу. Ґертруда пропрацювала в Клендоні три тижні, коли отримала телеграму з відповіддю, у якій запитували, чи може вона негайно поїхати на роботу до міста Булонь у Відомство поранених і зниклих.
У жовтні німецька армія пройшла Фландрію, після чого британські експедиційні війська вирушили в місто Іпр, щоб завадити німцям розпочати наступ. Втрати були численні. Ґертруда приїхала туди в кінці листопада, а там ще досі залишалося дуже багато поранених солдатів на ношах, які лежали й чекали на причалах і вокзалах.
Ґертруда заскочила у свою невеличку мансардну квартирку у місті, а тоді одразу ж пішла до контори, де заповнювала різні бланки, складаючи списки поранених і зниклих солдатів, а потім направляла стоси паперів до військового міністерства. Працюючи по вісім-дев’ять годин на добу, вона вечеряла у ресторані, а тоді, страшенно втомлена, поверталася додому, сідала за стіл і писала листи Дікові та родині. Ґертруда вже не почувалася такою нещасною, вона знову була завантажена роботою і працювала в темпі, який прямо-таки шокував її колег, які ніяк не встигали за міс Белл. Тепер листи Діка були такі пристрасні, якими вона й не мріяла їх бачити. Ґертруда брала їх із собою на роботу й перечитувала під час швидкого обіду:
«Сьогодні ввечері я не повинен говорити з Вами [написав Дік]. Я повинен з Вами кохатися. Ви б цього хотіли? Ви схвалюєте моє бажання? Чи між нами з’явилася б стіна, яка піднялася б високо вгору й розділила нас? — Та ми б усе одно її зруйнували. У світі не існує такої стіни, яка могла б нас розлучити. Ви в моїх руках палаєте пристрастю. Я не хочу, щоб сьогодні у мене були якісь сни чи фантазії. Та цьому ніколи не бувати... Невже це вперше я майже зовсім не боюся бути Вашим коханцем?».
Позбавлений сексу, він не міг думати ні про що інше:
«Охоплене пристрастю тіло так швидко заволодіває розумом. Іноді жінки віддаються чоловікам, щоб задовольнити їх. Не хотів би я, щоб якась жінка поводилася так зі мною. Я хотів би, щоб вона до останнього зітхання відчувала той же імпульс, той же поштовх, який зводив би мене з розуму. Вона не повинна була б пропустити ні краплі з того, що я міг би їй дати».