Наступного дня, коли вже було досить пізно, Ґертруда з командою та своїм новим похмурим рафіком рушили в пустелю, яка через сильну нічну зливу перетворилася на «мокру липку м’якоть». Над ними здіймалися нерівні чорні вулканічні породи, і ще вище над усім цим височіло чорне небо. Ґертруда написала: «Кам’янисті пагорби простягнулися перед нами, наче ворота в покинуте пекло. Спустошений світ, холодний і сірий... Ібрагім розпалив багаття. Воно дуже сильно диміло, й Алі зробив зауваження: „Уранці дим видно значно далі і звук теж далі чути”».
Загорнувшись у хутро, Ґертруда сиділа біля багаття, пила каву й слухала історії чоловіків про грабежі, рейди, набіги, привидів і забобони. Від декількох своїх рафіків, які були представниками різних племен, вона дізналася про ворожнечу й старі неоплачені борги і почала малювати у голові мапу племінних зв’язків і розбрату, яка пізніше їй дуже сильно знадобилася. «Недругами племені Сукхур є Федани, Сба й усі Джебехійці, крім „Ісів та Сердійців”», — писала вона одного вечора перед сном; наступного разу Ґертруда записала чутку, начебто османський уряд надіслав Ібн Рашиду сімдесят верблюдів, завантажених зброєю, щоб той допоміг побороти Ібн Сауда.
На Різдво вони дійшли до Бурки, яка була нічим іншим, як нагромадженням великої кількості скель, увінчаних руїнами римського форту. Погода видалася надзвичайно холодною. Ґертруда пробиралася крізь крижаний туман, щоб зробити копію куфічного напису; для цього їй довелося обережно обходити наполовину з’їдене людське тіло. Вона думала про Раунтон і про геть інший день, який сьогодні чекав на її родину. Тимчасом як команда мусила боротися з сильними поривами вітру, верблюди, стогнучи, ще й посковзувалися на вкритому кригою камінні. Караван дістався до місця кочівлі Рувалли, одного з племен Вахабі, яке підтримувало Ібн Сауда і було одним з найбільших пустельних угруповань Аравії, що налічувало близько п’яти-шести тисяч наметів. Щохвилини озираючись на всі боки, Ґертрудина команда розбила табір у такому місці, щоб їх не можна було побачити. Однак сталося інакше: вони зустрілися з групою племені Бені-Сахрів, ворогів Рувалла, і Ґертруді довелося вечеряти в наметі шейха Ібн Мітаба. У листі додому вона написала: «Надзвичайно бридкий обід... баранина з хлібом у жирнючій підливі, яку шейх розмішував мені своїми пальцями, примовляючи: „Воно дуже смачне. Цю їжу я приготував власноруч.”».
Ґертруда закінчила з формальністю: вони порівняли свої гвинтівки, а тоді мандрівниця піднесла шейхові подарунок — шовковий халат, каву та цукор. Вода, яку змогла знайти її команда, була справжньою каламуттю, що, висихаючи, тверднула на бороді у чоловіків. Ґертруда мусила відмовитися від вмивання, як і від жаданої розкоші братися за вечерю чистою та свіжою. Вона сиділа надворі біля свого намету й слухала тишу. А вночі було видно, як десь далеко миготіли багаття арабських племен, а зорі поблискували їм у відповідь.
Сповнена тривогами й невдалими пригодами подорож тривала далі. Одного разу натовп агресивних селян завадив Ґертруді намалювати план замку; а ще якось вона натрапила на мертвого чоловіка, «моторошний вигляд якого я ще довго не зможу забути», — це був уже другий мрець під час цієї мандрівки. Ще одні селяни наполягали на тому, щоб Ґертруда вилікувала їхнього одноплемінника від гангрени. Сидячи біля вогнища, чоловіки з її команди розповідали про джинів і відьом з очима не поперек, а вздовж обличчя, які скиталися разом із подорожніми. Було й таке, що питна вода кишіла прудкими червоними комахами; а одного разу посеред ночі Ґертрудин шатер з тріском зламався й мокра парусина впала на ліжко. У щоденнику, який Ґертруда вела для Діка, вона написала, що їй так сильно не подобається ця частина мандрівки, що вона ледь не повернула назад. Над нами нависла «гора нещастя... я зовсім не почуваюся дочкою королів, якою повинна тут бути. В Аравії дуже складно бути жінкою».
Восьмого січня Ґертруда з командою прибули в Зізу, саме там закінчувалася залізниця й саме там мандрівники мали чекати на Фаттуха та решту багажу. Ґертруда дуже зраділа, побачившись з Фаттухом раніше домовленого, хоч він ще не остаточно одужав, але приніс Ґертруді багато смаколиків й довгоочікувану пошту. Дік щойно отримав копію книги «Палац і мечеть в Ухайдирі», і ось що він написав: «Я читав цю книгу цілий день. Вона просто неймовірна, вона мені дуже подобається, як і Ви. Я поки що не можу про неї написати — щоб відповісти на неї, мені знадобиться ніколи не писана книга моєї душі. Цілую Ваші руки і Ваші ноги, о, люба моєму серцю жінко».
Тепер Ґертруда мусила остерігатися представників турецького військового патруля. Султан, очільник Османської імперії, не підтримував присутність немусульманських общин у своїх провінціях, а його генерал-губернатори мали владу надавати або відмовляти у пропускові. Досі Ґертруді вдавалося уникати зустрічей з чиновниками; а оскільки дозволу у неї ні від британського уряду, ні від турецького не було, вона вирішила їхати дуже швидко. Однак дослідниця не змогла встояти перед однією своєю забаганкою й не поїхати на безрезультатні пошуки стародавньої кам’яної ніші, декорованої вирізьбленою мушлею, яка, як казали, містилася серед руїн у місці під назвою Мшетта. Коли Ґертруда поверталася назад до табору, то побачила вдалині три постаті, що на великій швидкості наближалися до її наметів. Серце Ґертруди стислося — її викрили.
Коли Ґертруда дісталася до наметів, турецькі солдати вже стояли навколо багать, голосно кричали, сміялися й узагалі поводилися дуже грубо й загрозливо. Згодом до них приєдналися ще кілька військових — тепер їх стало десятеро — під командуванням лютого капітана та старшого сержанта. Влада отримала сигнал тривоги, коли Фаттух запросив дозвіл приєднатися до Ґертрудиної команди. З Константинополя прийшла телеграма, в якій солдатам наказували зупинити Ґертрудину експедицію, а її саму привезти в місто Амман. «Я поводилася, як справжня ідіотка, коли вирішила так близько підійти до залізниці, — коментувала Ґертруда, — ...водночас я була наче страус, який від страху заховав голову в пісок, і не розуміла, яка довкола мене здійнялася метушня».
У Ґертруди були серйозні неприємності. Першим, що спало їй на думку, було відправити свого погонича Абдуллу до Мадеби, що знаходилася приблизно в тридцяти кілометрах від них, щоб надіслати телеграму консулам у Бейруті та Дамаску. Абдуллі вдалося безшумно вислизнути з табору, однак по дорозі його затримали й невдовзі посадили до в’язниці у Зізі. Ґертруда з високо піднятою головою продовжувала поводитися у своїй звичній манері байдужості. Але настала мить, коли вона була змушена трохи відійти від табору, щоб сходити в туалет. Однак надокучливі солдати вперто слідували за нею, і тоді Фаттух став між Ґертрудою та турками й попросив дозволити леді усамітнитись. Як Ґертруда не протестувала, але Фаттуха арештували й під пильним наглядом охорони відправили до Абдулли. А вночі була буря. Небо потемніло, завивав вітер, а навколо табору розмістили караульних. «Ніч була крижаною, як і моя манера поведінки».
Ґертруді довелося спостерігати за тим, як увесь її багаж вивертали на землю; усю її зброю конфіскували. Тепер солдати чекали на приїзд районного губернатора, валі, законний титул якого надавав йому прав каймакама[39] міста Солт. Багато що залежало від цієї людини, яка могла дати Ґертруді дозвіл на експедицію або ж, найімовірніше, повернути її назад на турецьку територію у супроводі озброєної охорони. Викликавши до себе таку важливу особу, капітан почав хвилюватися щодо правильності свого рішення, і його показова хоробрість дещо вщухла.
Ґертрудина крижана стриманість разом з її неабиякими статками згодом допомогли звільнити Фаттуха та Абдуллу. Однак уся група опинилася в якійсь бентежній безвиході. Ґертруда змогла дещо розрядити напругу, поросивши команду полагодити її шатро, навіть солдати взяли участь у роботі. Розмістившись за столом у своєму другому наметі, вона спокійно дістала мапу зруйнованого Харанега, вирішивши, що якщо їй раптом не дадуть дозволу, вона повернеться до Дамаска й почне свій маршрут на Пальміру з початку. Далі Ґертруда описала все, що сталося з нею протягом останніх двох днів, у щоденнику й листі до батьків, додаючи подіям нотки іронії: «Усе це скоріше смішно; я не бачу в цьому особливого значення. Сміховинний епізод з моєї пригоди, однак я не думаю, що подорож закінчилася; просто їй потрібен новий поштовх». Вживаючи вислів з дитинства в Раунтоні, Ґертруда продовжила: «І щоб ніяких дурниць, юна леді!», а далі додала на справжньому йоркширському діалекті: «Я повинна сказати, що все це було справді дурницею».