«Ну от, я перебуваю в саду, який просто потопає в трояндовому цвіті; у тихому будиночку, де ніхто не може мене потривожити, де я можу спокійно лежати й відпочивати. Але поки що в мене це не дуже виходить, у своїх снах я ще досі їду верхи на верблюді... Тепер уже все позаду, і я повинна спробувати викинути всі ці спогади з голови бодай на трішки, поки не мине моє виснаження. І все ж, я ще дуже близька до тих днів — вони ввижаються мені настільки великими, що здаються непропорційними відносно планети, а ще вони занадто темні, неймовірно зловісні».
Ґертруда відпочивала декілька днів, а тоді до неї почали приходити відвідувачі. Серед них був представник Рашидів, чиє «підступне вузьке обличчя» та «повільний, тихий голос» сповнили мандрівницю відчуттям невловимої тривоги, коли вона віддавала йому 200 фунтів взамін на акредитив. Чоловік запитав, чи вона нічого не чула про Ібрагіма. Ґертруда уточнила, що саме він має на увазі. «Він мовчки подивився на мене, а тоді провів пальцем поперек свого горла».
Дехто припускав, що Ібрагім загинув через те, що дозволив Ґертруді залишити Хаїль. Насправді, приблизно в той самий час, коли вона дісталася Багдада, юний емір убив свого дядька, регента Заміла Ібн Субхана в Абу Гарі почасти тому, що Заміл потайки спілкувався з Ібн Саудом в надії досягти мирного врегулювання проблеми. Після того емір мав убити брата Заміла, Ібрагіма, а також усіх їхніх родичів і рабів, адже в іншому разі вони будуть зобов’язані своєю честю вбити еміра та його синів. Таким чином, розпочалася нова хвиля кривавої родової ворожнечі. Незабаром опісля того загинув і сам емір. Як і передбачала Ґертруда, увесь цей кривавий хаос убивств та інтриг призвів до сильного занепаду племені, ведучи Рашидів до їхнього кінця.
Для історії про жахіття Хаїля такий епілог пасував якнайкраще, однак не про Ібрагімову смерть замислилася Ґертруда, коли почала аналізувати події останніх чотирьох місяців, намагаючись розкласти все на свої місця. Заклик муедзина, який переслідував її у Хаїлі, не виходив з голови і тепер, формуючи невитравне враження арабського фаталізму та духовності:
«„Аллах величний, Аллах величний. Немає бога, крім Аллаха. І Мухаммед — пророк Його. Аллах величний, Аллах величний”. Тихий і лагідний, навіяний духмяним вітерцем пустелі, могутній заклик, що є Альфою й Омегою Ісламу, лунає у моїй голові щоразу, коли я згадую про Хаїль».
Розділ 10
Робота під час війни
Ми з котом були єдині,
хто не носив військової форми.
З Хаїля повернулася інша Ґертруда, іншим був і світ, до якого вона повернулась. Мандрівниця подалася відновлювати сили до Раунтона і була там напередодні війни, пишучи жалісні листи до Діка Доті-Вайлі в Аддис-Абебу. Коли 4 серпня 1914 року оголосили початок війни, Ґертруда їздила на ферми, де вилазила на копиці сіна та вози й зверталася з промовами до робітників, заохочуючи їх зробити те, що зробила б вона, якби була чоловіком — вступити до армії. Вона зустрічалася з шахтарями на шахтах залізної руди, їздила машиною на поля, закликаючи чоловіків іти боротися.
Передчувалося, що війна ось-ось почнеться. Через тотальну розруху після наполеонівської війни Європа уклала договори, які зв’язували одну державу з іншою цілою низкою зобов’язань. Британія мала прийти на допомогу Франції, Франція мала вступитися за Росію, Німеччина — за Австрію, Росія — за Сербію, Польщу та Італію. Туреччина ж мала діяти спільно з Росією.
Головою німецької держави був кайзер Вільгельм, пихатий агресор військового класу, який клопотався створенням резервних броненосців для свого флоту й посилював могутність армії. Однак небезпека прийшла звідти, звідки її чекали найменше — з боку старої виснаженої Австро-Угорської імперії. Імператор засуджував зміни й правив твердою рукою, тимчасом як його піддані прагнули вільного волевиявлення. Серби, зокрема, обурювались їхньому підкоренню, і солдати не бажали чекати обіцяних реформ від доброзичливого спадкоємця імператора, ерцгерцога Фердинанда. Коли одного дня Фердинанд приїхав до Сараєва у відкритій кареті, з натовпу донісся постріл, від якого ерцгерцог загинув.
Це призвело до справжнього ефекту доміно. Австрія напала на Сербію, Росія мобілізувалася на підтримку Сербії, пригрозила Туреччині й закликала на допомогу Францію. Німеччина, спостерігаючи за тим, як Європа вишиковувалася проти неї, вирішила завдати удар на випередження. На превеликий жах для Франції, німецькі солдати прорвалися через Бельгію й уже за декілька тижнів розбили табір неподалік Парижа. Для Британії оголосити війну стало справою честі; на допомогу Франції вона надіслала експедиційні війська в кількості сотні тисяч військових. Об’єднані сили взяли на себе весь удар нападу на півночі, тимчасом як два мільйони французів створили живий бар’єр аж до Швейцарії. Між тим, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та африканські колонії прийшли на допомогу Британії. Згодом Японія окупувала Китай. Так країна за країною і, зрештою, більша частина світу втяглися у війну. Той одиничний постріл в далекій європейській столиці призвів до мобілізації 65 млн. військових, а в подальшому і до 38 млн. жертв.
Ще до закінчення 1914 року британське розвідувальне бюро в Каїрі почало ставити питання щодо арабських провінцій в Османській імперії. Росія воювала на два фронти і просила в Британії підтримки в Середземному морі. Британія, яка розглядала нову стратегію дій, була готова допомогти. Усього лише за три місяці боротьба на півночі Франції зайшла в глухий кут. Було сподівання, що коли Британія ініціює південно-східний фронт в затоці Дарданелли, Німеччина буде вимушена розділити свої сили й вступиться за Туреччину. Питання полягало ось у чому: якщо британці ініціюють південно-східний фронт, якщо Туреччина приєднається до Німеччини в тотальній війні проти Великої Британії, на чиєму боці будуть араби? Віндхем Дідс в Каїрі звернувся до військового міністерства з проханням зв’язатися з Ґертрудою Белл, відомою мандрівницею, яка зовсім нещодавно бувала у тих краях, і поцікавитися її думкою.
Ґертруда в той час була у Раунтоні. Взявши листа з обіднього столу, вона пішла з ним до свого кабінету, звільнила робочий стіл звичним для себе способом, змівши всі книги й папери на підлогу, і сіла писати відповідь. Звіт, який Ґертруда надала на прохання військового міністерства, відображав її чітке усвідомлення складної політичної ситуації. Його суть така: Сирія була пробританською країною, якій не подобалося посилення впливу Франції у їхньому регіоні. За таких обставин Сирія охоче погодилася б перебувати під британською юрисдикцією:
«Для Багдада ми стоїмо набагато вище німців через важливість індійських відносин — переважно торгівлі. Присутність у Багдаді великої кількості німецьких інженерів не принесе Німеччині жодної користі, оскільки їх там не люблять. Загалом слід зауважити, що Ірак не хоче бачити Туреччину у війні з нами і не братиме в ній активної участі. Однак турки, найімовірніше, звернуться до... арабських лідерів, які перебувають під нашою протекцією. Така діяльність не матиме підтримки з боку арабських уніоністів, які зважають на Саїда Таліба з Басри, Кувейт, та Ібн Сауда і бачать їх могутніми протагоністами. Саїд Таліб — самітник, від нас він не отримував жодної підтримки, однак наші люди (торговці) підтримують з ним добрі стосунки...».
Суть її рапорту для військового міністерства була повністю підтримана інструкторами-наглядачами, які знали власні вілайєт[41], хоча й не могли побачити більш розгорнутої картини, яку Ґертруда з легкістю надала після своєї відважної подорожі до Хаїля. Вайтголл уперше дізнався про її вражаючу обізнаність, якою й скористався. Відтоді Ґертрудине майбутнє тісно переплелося з британським урядом.