І хто ж, як не Ґертруда, туди їхав; кого ж, як не її, вони всі визнавали і ким були визнані, хто ще міг визначити їхній статус та інтереси; хто міг говорити з ними їхньою рідною мовою чи діалектом; хто міг оцінити їхнє становище й переконати?
Напевно, жоден інший уродженець Заходу не розумів історії появи й розвитку цього народу так детально, як Ґертруда. Вона була справжнім знавцем бедуїнів, які ще задовго до Пророка, віками переселялися зі скупих земель Ємену до пустелі, беручи з собою фінікові плоди, одяг і зброю, які могли продати. Вона описала їхні поневіряння від поселення до поселення, від оазису до оазису і до міст і про те, як вони продавали своїх верблюдів, коли прибували до північних базарних площ. Діставшись родючих земель поряд з річками Тигр і Євфрат, вони почали розводити овець на ділянках з трав’яним покривом. Ґертруда спостерігала за поселенням народу, який, заробивши трохи грошей, зміг перебратися на територію з водоносним ґрунтом і зайнявся сільським господарством. Вона була знайома з новим поколінням бедуїнів, які почали торгувати зерном і товарами, принесеними з-за пустелі, серед її товаришів було багато бедуїнів, які продовжували кочувати, а втім, як і тих, що осіли, а ще збільшувалася кількість таких бедуїнів, які почергово змінювали ці два способи життя. Вона стежила за більшими купцями, яких приваблювали ринкові відносини і які вивчали, як потрібно управляти економікою, коли міста ростуть і стають значущішими. Ґертруда мала дружні стосунки з християнами, клерками та вчителями, які були родом з південної Росії та Середземномор’я. Вона подорожувала серед гірських племен півночі, які перелаштовувалися з войовничого способу життя на фермерський, цінувала гостинність курдів і завважила вибухову суміш рас і віросповідань на непозначених на мапі північних територіях, які вони ділили з уродженцями Вірменії, Ассирії, Туреччини та Північної Персії. Ґертруда розуміла спадкові лінії арабських сімей і знала, як знайти підхід до моджагеда чи сунітського клірика, мулли, мухтара чи мутаваллі.
Для людей, які вишиковувалися в чергу перед Ґертрудиним кабінетом, вона була більше, ніж чиновником. Вона була людиною, якій вони могли довіряти. Ґертруда ніколи їм не брехала, ставилася з повагою до них та їхнього способу життя, причому так, що довіряла їм своє життя, коли подорожувала їхніми землями без супроводу. Арабомовні відвідувачі, які приходили на зустріч, називали сера Персі Кокса «Кокусом»; Ґертруду ж — «Хатун» — королева пустелі, або «Уммаль-Мумінін» — матір віруючих, на честь Аїші, дружини Пророка. Ґертруда була тієї людиною, з якою всі хотіли встановити перший зв’язок і чиє благословення вони шукали. Вона зав’язувала з ними дружні стосунки не лише для того, щоб завоювати довіру до британського уряду, а й заради миру та процвітання, заради поліпшення стосунків між людьми. Ґертруда займалася найважливішою роботою за все своє життя.
Дуже жвавий чоловік і великий Ґертрудин шанувальник, Фахад Бег Ібн Хадхдбол, приїхав до Багдада. Верховний шейх конфедерації Аназех на північному заході Амари був «надзвичайно шикарним» мужчиною, повним рішучості придбати собі вставні зуби. Рональд Сторрс, вірний Ґертрудин друг, перебував у Багдаді у двотижневому відрядженні, яке за часом збіглося з гучним приїздом до столиці тієї магнетичної постаті. Він спостерігав за зустріччю Фахада Бега з Ґертрудою і потім сказав Коксу, що шейхів потяг до неї був «ледь не компрометуючим». Як написала Ґертруда: «У нас із Фахадом Бегом була ніжна сердечна зустріч... Хочу зауважити, що Фахаду Бегу 75 років Ьіеnsоппе[42] — але він приємний чоловік і дуже мудрий в питаннях пустельної політики».
Фахад Бег був одним із тих бедуїнів, які готові зустріти сучасне життя з розкритими обіймами. Він був власником широченних пальмових садів біля Кербели, які давали йому непоганий дохід, але кожного року на шість місяців він повертався до кочового життя. Ґертруда навідалася до нього з візитом увічливості, коли 1914 року поверталася з Хаїля в Дамаск, ледве не ставши свідком одного з його численних газзу проти про-турецького племені Шаммар. Він зустрів її «з батьківською добротою, і мені дуже сподобався проведений з ним час». Вони сиділи на неймовірних килимах у його наметі, де Ґертруда милувалася його яструбом і розкішним собакою породи борза, який улігся біля ніг господаря; тоді Фахад Бег познайомив гостю зі своєю дружиною й дітьми. Наступного вечора шейх прийшов до Ґертрудиного намету із зустрічним візитом у супроводі цілої процесії слуг, які принесли таку прекрасну вечерю, якої Ґертруда не смакувала протягом останніх декількох місяців. А тоді вони сиділи під зорями й розмовляли про політику.
Цього разу шейх розповів Ґертруді про те, що загони турецьких і німецьких офіцерів приходили до його племені з мішками золота, намагаючись купити відданість племені Аназех. За її запитом він надіслав своєму синові, який перебував у пустелі, повідомлення, в якому заборонив пропускати ворожі каравани на їхню територію й наказав припинити з ними будь-які торговельні зв’язки. Ґертруда організувала для шейха нараду з Коксом та Вілсоном, і Фахад Бег вирішив розповісти їм про могутнє враження, яке справив на нього один із Ґертрудиних листів:
«...Я скликав своїх шейхів, — почав він говорити з запалом (а я з кожним словом усе більше й більше відчувала себе Особистістю з великої букви), — прочитав їм твого листа і сказав: „О, шейхи, — ми всі дуже уважно його слухали. — Ось таким, як ця жінка, повинен бути кожен чоловік”. Ця неперевершена заключна частина його історії миттю спустила мене на землю».
Разом зі своїми новими вставними зубами Фахад Бег був готовий повертатися до пустелі. Перед від’їздом Ґертруда повезла його на багдадську повітряну базу, де вперше у своєму житті шейх побачив літак і отримав змогу насолодитися льотним показом. А тоді Ґертруда підвела свого гостя до одного літака, щоб він міг оглянути кабіну. Старий, пошарпаний боями воїн, вагаючись, підступився на крок чи два до літака й застережливо сказав: «Не дай цій штуці втекти!».
Хоч як сильно Ґертруда любила Ірак та його народ, проте тутешній клімат їй зовсім не підходив, і через нього страждало її здоров’я. Іноді влітку температура сягала більше 48°С, а взимку бувало настільки холодно й волого, що їй доводилося цілими днями ходити в хутрі. Власне тому секретаріат мав у своєму розпорядженні літнє й зимове приміщення. Ґертруді дуже подобалося переїжджати до зимового штабу, коли після темних прохолодних кімнат вони раптом опинялися в сонячних провітрених приміщеннях. Ґертруда завжди робила свої кабінети затишними, і не лише тому, що їй так подобалося, а ще й тому, що туди стікався безперервний потік людей. Вона написала:
«Наш офіс — це прекрасне місце... Два великі будинки, які стоять навколо дворика з річечкою. Будинок, в якому працюю я, весь затінений від сонця захисними матами та фіранками, і тому в ньому зберігається приємна прохолода. У ньому стоїть письмовий стіл і ще один великий — спеціально для роботи з мапами, софа і декілька стільців з білою бавовняною оббивкою, прикрашеною перською парчею; два чи три розкішні килими на цегляній підлозі; декілька витончених старовинних перських ваз зі скла стоять згори на книжковій шафі з чорного дерева. На стінах висять мали... Це моя пристрасть — мені подобається дивитися на світ, з яким я маю справу, і всі приходять до мого кабінету заради географії».
На веранді, яка простягалася навколо дворика, сидів ряд кавассів, служителів секретаріату, у військовій формі кольору хакі, готових будь-якої миті братися за виконання наказів. Кабінет майора Мея, фінансового консультанта, містився з протилежного боку дворика, поряд із шифрувальним відділенням. Там любив сидіти приручений павич, який чомусь прибився до секретаріату, хоча час від часу він заглядав і до Ґертруди.