«Я не розумію, як люди взагалі можуть на щось скаржитися, коли у них є такий батько, як Ви. Я не можу передати словами, яке щастя було бачити Вас тут. І без слів зрозуміло, що, якими б незнайомими і складними не були речі, які Ви бачите чи чуєте, Ви одразу ж усвідомлюєте всю неправду, яка в них криється... Коли я повернулася додому, без Вас мій будинок здавався нестерпно порожнім — мої собаки всіляко намагалися мене розвеселити, однак цього було недостатньо. — Нехай береже Вас Господь, мій найдорожчий тату».
Якщо роботи в офісі у Ґертруди стало менше, її громадське життя значно урізноманітнилося. Два роки тому вона розпочала свої «вівторки» — чаювання в саду для дружин арабської знаті. Таку ідею підкинув їй сер Персі, адже його леді Кокс не знала жодного слова арабською, тож більше нікому було цим зайнятися. Ґертруда пригощала своїх гостей прохолодними напоями, тістечками та фруктами, а коли заходило сонце, серед кущів і дерев загоралися ліхтарі з кольоровим склом. Близько п’ятдесяти жінок, більшість з яких прикриті вуаллю, з радістю тікали від ізольованого життя, щоб зустрітися одна з одною й попліткувати. Ґертруда розповіла Чиролу: «Нещодавно я проводила жіноче чаювання, на яке прийшли всі знатні дами. Контингент був пильно відібраний — я відкинула всіх другосортних християнок. Наваб... який складав список гостей, вирішив своїм обов’язком зауважити: „Господине! У списку немає жодної християнки!” Я розсміялася й сказала: „Ти забув, що там буду я!”».
Однак Ґертруді більше подобалися політичні вечори — лише для чоловіків, — які вона започаткувала для молодих арабських націоналістів. А. Т. ставився до цих прийомів з надзвичайним роздратуванням, та, на думку Ґертруди, ці заходи були дуже цінними в плані збереження нових ланок комунікації та підготовки арабів до потенційної роботи в майбутньому уряді. На кожну таку зустріч Ґертруда запрошувала близько тридцяти осіб, керуючись розумінням спільної справи та її довічною вірою у важливість обміну думками. Ґертрудине ставлення до англійок, дружин її колег, не змінилося. Її дратувало те, що вони не могли вивчити арабської мови, як і те, що вони постійно наполегливо запрошували її взяти участь в якихось культурно-просвітницьких і спортивних заняттях, якими заповнювали свої бездіяльні порожні дні. Ґертруда гнівалася, коли вони не приходили на заходи, які вона вважала обов’язковими, як, наприклад, відкриття першої в Багдаді школи для дівчаток, на якому Ґертруда проголосила офіційну промову арабською мовою. Через ставлення Ґертруди до цих жінок, яке вже починало досить явно проявлятися, англійки її теж не любили.
«Як на мене, виконувати громадські обов’язки — надвиснажливо. Ці безробітні жінки цілими днями зовсім не мають чим зайнятися; вони лише чекають, коли я до них навідаюсь, чи приїжджають до мене саме в той час, коли я могла б піти з роботи і ні про що не думати. У результаті я припинила виходити з роботи на обід. Я маю покласти цьому край, адже через них моє життя стає нестерпним і я починаю нездужати. Тож нехай думають про мене що завгодно, але я через них більше не перейматимуся».
Не те, щоб Ґертруда не любила жінок, просто в неї зовсім не було на них часу, до того ж до різних жінок вона ставилася теж по-різному. Її відносини з арабськими жінками стрімко поліпшувалися. Ґертруда організувала лекцію сучасної жінки-лікаря на тему жіночої гігієни і дуже зраділа, побачивши, що всі місця були зайняті. Незадовго після того вона взялася заохочувати арабок створити комітет і зібрати кошти серед багатих сімей на новий проект «Жінки в лікарні». У листі Чиролу Ґертруда написала:
«Мені здається, я починаю здружуватися з місцевими жінками... Passanspeine[44], хоча вони постійно йдуть мені назустріч. Однак потрібно вирішувати багато труднощів. Крім того, мені дуже сильно подобається зустрічатися з ними й довідуватися про той бік життя Багдада, про який можуть розповіси тільки вони. Я впевнена, що це варте всіх клопотів. Ми ходимо одна до одної в гості, відчуваючи тісний дружній зв’язок; а коли ти озброєна військом подружок, твої стосунки з чоловіками теж значно поліпшуються».
Ґертруді дуже подобалося проводити час в компанії подружжя Ван-Ессесів, місіонера та його цікавої дружини, з якими вона познайомилася в Басрі. Ґертруда сумувала за місіс Гемфрі Боумен, дружиною начальника управління загальноосвітньої підготовки, після їхнього від’їзду до Єгипту; а ще вона любила Аурелію, «милу дружину-італійку» містера Тода, яка працювала в компанії «Братів Лінч» у Багдаді; Ґертруда зупинялася в них в 1914 році. Місіс Тод охоче підтримувала Ґертруду в благодійній роботі і часто влаштовувала вечори зі зборами коштів для потреб лікарні. Коли її чоловік був у відрядженні, вона ходила вечеряти з Ґертрудою, яка у своєму листі додому писала, що була дуже рада повечеряти з Аурелією, з якою вони по-справжньому дружили. Ще Ґертруда товаришувала з міс Джонс, яка під час війни працювала головною медсестрою в Басрі, а тепер керувала міською лікарнею в Багдаді; хоч як рідко зустрічалися ці дві завантажені справами жінки, в Іраку міс Джонс стала однією з Ґертрудиних близьких подруг. Незабаром після того міс Джонс померла, і Ґертруда пригадала безмежну доброту, з якою лікарка доглядала за нею в офіцерському госпіталі, коли та захворіла на жовтуху. Ґертруда крокувала за державним прапором Великої Британії, яким була вкрита труна на військових похоронах, і, слухаючи похоронний оркестр, сподівалася, що коли одного дня люди йтимуть за її труною, їхні серця будуть сповнені такими ж думками, з якими вона зараз проводжала свою давню подругу.
Приїзд Г’ю збігся з переломними подіями в Іраку. У квітні 1920 року, коли він ще гостював у Ґертруди, вона писала листа до Флоренс, тверезо й пророче оцінюючи ситуацію:
«Я думаю, що ми стоїмо на порозі досить важливої арабської демонстрації, яку я цілком підтримую. І тим не менш, це примусить нас діяти і ми зможемо побачити, чи вдасться нам протриматися й залишитися тут працювати й надалі... Що я точно знаю, так це те, що якщо ми залишимо цю країну й дозволимо їй піти псу під хвіст... нам доведеться переглянути всю нашу позицію в Азії. Якщо ми втратимо Месопотамію, за нею неминуче піде Персія, а тоді й Індія. І те місце, яке ми залишимо, займуть сім дияволів, набагато страшніших за тих, які були тут ще до нашого приходу».
Після скорочення військ залишилося занадто мало солдатів, щоб втримати країну; повторні запити А. Т. прислати підкріплення або ігнорували, або відхиляли.
Вінстон Черчилль, обіймаючи посаду міністра військово-повітряних сил, улітку 1919 року написав: «Ми зовсім не знаємо, де можна знайти ще бодай одного солдата». А. Т. наказали взяти під свій контроль 388,5 квадратних кілометра території, охопленої повстаннями, за підтримки лише сімдесяти офіцерів із питань політики, розосереджених по своїх віддалених постах, які, своєю чергою, мали підтримку у вигляді парочки жандармів, британського сержанта, броньованого автомобіля і ще кількох клерків. Заворушення виникали дедалі частіше, надходили повідомлення про вбивства ізольованих офіцерів. На незахищених територіях іноді єдиним способом взяти бунт під контроль були багдадські літаки, які скидали на місто запалювальні бомби та гірчичний газ. Цю досить сумнівну тактику затвердив Черчилль, який розрізняв отруйний газ і той, що призводив до тимчасової недієздатності. У травні 1919 року він написав з військового міністерства:
«Я не розумію, що це за вразливість щодо використання газу. На Мирній конференції ми чітко визначили позицію на його користь як постійного методу ведення військових дій. Я вважаю чистої води лицемірством розривати людину токсичними уламками від снаряду, але боятися, що в нього просльозяться очі від сльозогінного газу.
Я твердо стою на тому, щоб використовувати токсичний газ проти нецивілізованих племен... кількість смертей потрібно знизити до мінімуму. Немає потреби використовувати смертоносні гази: потрібно застосовувати ті, що призведуть до сильних неприємних відчуттів і породять серед людей відчуття страху, але в результаті у більшості жертв не залишиться жодних серйозних наслідків, які б потім постійно проявлялися».