— Чому ви так рішуче стверджуєте, що йшлося про звичайнісіньку дурницю? — запитав пан Войті.
— Я стверджую це, бо тверезо дивлюся на речі, — відповів Петр.
— А коли ви сперечалися про те, чи мають королеви ноги, це була не дурниця? — запитав пан Войті.
Петр не відповів.
— Ну, це я без лихого наміру, повірте, — квапливо сказав пан Войті. — Я не хотів вас образити, я співчуваю молодим людям, у мене теж був син, але його розірвав на ловах вепр, коли йому було приблизно стільки, як оце вам зараз, — двадцять років.
— Мені пішов сімнадцятий, — сказав Петр.
— А показує вам на двадцять, певне, через ці муки, — зітхнув пан Войті. — Ви самі у всьому винні, але нічого не вдієш, по ярмарку лихий торг. Треба повернути мозком, як бути з вами далі.
І пан Войті почав повертати мозком, задерши до стелі своє опукле дельфінове чоло, від чого трикутничок над переніссям проступив іще виразніше.
— А ви хіба не кинете мене до «Забуття»? — запитав Петр, бо йому дуже кортіло довідатись, що його тут жде.
— До «Забуття»? — перепитав пан Войті. — Ні, хай йому грець, я цього не зроблю. Видно, імператор не знає такої дрібниці, що мій попередник, який залюбки кидав людей до «Забуття», кілька тижнів тому так налигався, що впав із муру й скрутив собі в’язи чи ще там щось, — одне слово, більше не встав, і тепер тут господарюю я, а я цього не люблю, бо, як тільки уявлю собі, що з людиною діється, поки вона сидить у гладоморні, мені робиться недобре. Це ekelhaft,[23] одне слово. А гаяти час я волію в розмовах з освіченими людьми. А тепер по щирості, юначе: ви даєте мені слово честі, що не втечете звідси? Інакше я змушений буду посадити вас під замок. Та що це з вами?
Петр був такий знесилений потрясіннями й поворотом у власній долі, що нерви в нього не витримали, і він зблід, як полотно.
— Нічого, вже нічого страшного, пане Сихровський, — промовив він і повів далі, долаючи мимоволі сміх і сльози. — Само собою розуміється, я дам вам слово честі, що не втечу звідси. Нікому іншому я б його не дав, але вам охоче даю. Бо ви, мабуть, і не людина.
— Ну що за розмови! — невдоволено скривився пан Войті. — Сподіваюсь, ви тут не будете особливо нудьгувати. У нас цілком пристойна бібліотека, і ви могли б трохи дати їй лад, якщо розбираєтесь у цьому; в мене немає на це часу, і поки що в ній справжній бедлам. А на фортечних мурах чудово можна гуляти, звідтіля видно аж до Мрачі, а надто ясної години. Але з фортеці, дуже вас прошу, не виходьте, бо про це можуть донести, і я матиму неприємність.
Він кілька разів смикнув за шнурок дзвінка, який висів у коридорі за дверима; ввійшла гарненька служниця; глянувши на привабливе, змучене Петрове обличчя, вона з першого ж погляду закохалася в нього по самі вуха, вся зашарілася, й очі її округлилися.
— Барушко, проведи пана з Кукані до покою для гостей, того кращого, з ріжками, — звелів їй пан Войті. — І дай йому чисту білизну і щось з одежі сина, ти знаєш, де вона — в моїй кімнаті, в скрині під вікном. Але спершу приготуй йому теплу купіль, а якщо захоче, — а він напевне цього захоче, — можеш потерти йому спину.
Петр пішов слідом за служницею, та раптом, про щось згадавши, обернувся до пана Войті.
— Скажіть, будьте такі ласкаві, який у нас сьогодні день, бо я давно вже не тримав у руках календаря.
— Четвер, — відповів пан Войті. — А чому це вас цікавить? Яка різниця — четвер чи п’ятниця, якщо, звичайно, не неділя, день господній?
— Мені це байдуже, — сказав Петр. — Просто хочу знати, який сьогодні день місяця, тобто який святий припадає на сьогодні.
— Це теж не суттєво, — рішуче провадив пан Войті. — Бо що таке один—однісінький день? Пшик, та й годі. Тут кожний день однаковий, час ледве повзе й при цьому мчить так, що не встигаєш і оком моргнути. Довго чи недовго, а дивись, свята Тереза незабаром пошле нам перші морози, а святий Мартін приїде на білому коні, а там і Різдво, а за ним і Новий рік, і ми з ним постаріємо на курячий крочок, а там і перший май[24] незадовго, потім свята Маркета кине серп у жито,[25] а там знову жди святого Вацлава. Бо вчора був день святого Вацлава, ми їли гуску, і вона й досі стоїть мені в шлунку, отож виходить, що сьогодні двадцять дев’яте вересня — день святого Михаїла.
Під ласкавим наглядом пана Войті Куби з Сихрова, який дедалі більше звикав до думки, що до нього повернувся його син, роздертий вепром, Петр провів у српновсько—му замку майже п’ятнадцять місяців; тут і справді, як влучно спостеріг пан Войті, час минав повільно й воднораз мчав із карколомною швидкістю. Дні тяглися нескінченно довго, схожі один на один, але коли Петр, згадуючи, озиравсь назад, то в нього складалося таке враження, ніби строк його перебування у Српно промайнув, наче одна мить: йому й справді не набридало гуляти на фортечних мурах, милуватися чудовими краєвидами, які відкривалися перед ним, або цілими днями — що теж траплялося — висиджувати в бібліотеці й буквально ковтати рицарські романи та мемуари славетних людей, серед них, між іншим, — «Життєпис» славнозвісного скульптора та золотаря Бенве—нуто Челліні, який надзвичайно його зацікавив з тієї простої причини, що в доброго графа Гамбаріні зберігалася знаменита мисливська рушниця роботи цього майстра; або коли він до запаморочення грав у шахи з паном Войті, а теплими вечорами сидів з ним на східній вежі й за глеком доброго білого вина оповідав йому про всілякі хитрі премудрості, які пан Войті ретельно записував до своєї книжечки. Српновський бургграф був вельми цікавий, вельми жадібний до науки й повною мірою використовував знання, які його молодий в’язень виніс з єзуїтської школи. Так, наприклад, одного разу він запитав його, чи це правда, як стверджують останнім часом, що не сонце обертається навколо землі, а навпаки — земля обертається навколо сонця, і як це пов’язати з тим місцем у Біблії, де сказано, що Ісус Навін наказав сонцеві зупинитися?
— Я не знаю, — відповів Петр, — мене тоді там не було, коли Ісус Навін воював проти аморейців.
Пан Войті, почувши цю відповідь, гучно зареготав і довго не міг угамуватись.
— І все ж таки, — мовив він нарешті, — як ви поясните, що в Біблії, де, як відомо, написана правда і тільки правда, сказано, що сонце зупинилося, а не те, що зупинилася земля?
На це Петр, на превеликий подив пана Войті, якому досі не доводилося чути чогось сміливішого, відповів, що він просто не впевнений, що в Біблії написана правда і тільки правда; але якщо пана Сихровського цікавить ця згадка про зупинене сонце, то нехай він усвідомить, що навіть якби теорія про обертання землі навколо сонця набула загального визнання й ніхто більше не сумнівався б у її правдивості, люди все одно не перестали б казати, що сонце сходить і заходить, бо як ще інакше тут скажеш? Що наша половина земної кулі нахилилася до сонця або відхилилася від нього?
Так усе—таки сказати не можна. Отож якщо це для пана Войті так суттєво, він спокійно може вважати слова «і зупинилось тоді сонце», які ми читаємо в Книзі Ісуса Навіна, розділ десятий, вірш тринадцятий, звичайнісінькою мовною неточністю.
— Розумію, чудово розумію! — радісно вигукнув пан Войті. — Насправді це була земля, то вона зупинилася, але оскільки це справило таке враження, ніби зупинилося сонце, в Біблії коротко й для більшої переконливості сказано, що зупинилося сонце.
— Ні, земля теж не зупинилася, — заперечив Петр і запитав пана Войті, чи може він уявити собі, що сталося б, якби земля раптом знерухоміла? Невже він ніколи не бачив, як буває, коли служниця, що несе тацю з посудом, зненацька перерве свою швидку ходу й зупиниться? На місці залишиться тільки вона, а посуд не припинить свого руху і з таці, яку вона міцно тримає в руках, полетить на підлогу. Так само полетіло б усе, що є на світі, якби земля раптом зупинилася, — й Ісус теж полетів би, викинутий разом зі своїми воїнами в світовий простір, а разом з ними полетіли б царі аморейські, і місто Гаваон полетіло б, і дерева, і звірі, і річки, і моря спустіли б в одну мить. Ні, нічого такого не було ніколи.
— А що ж тоді було? — запитав збентежений пан Войті. — Не зупинялося сонце, не зупинялася й земля — у що ж тоді нам вірити, якщо навіть на Біблію не можна покластися?
24
Високе зрубане дерево, прикрашене квітами й стрічками, яке за традицією ставлять у чеських селах у день першого травня як символ весни.