Петр зупинився, і Джованні з острахом схопив батькові руки.
— У вас гарячка, облиште це й відпочиньте, падре, я принесу вам чогось холодного і покличу лікаря, — він, здається, іще не поїхав.
— Не перебивай мене, — сердито прошепотів граф. — А ти, Петре, пиши далі: «Прошу Вашу величність прийняти мого сина Джованні й поставити його на чолі своїх військ разом з його другом Петром Куканем із Кукані, сином знаного чародія, котрий уміє замовляти будь—яку зброю…»
Джованні заплакав.
— Таточку! — закричав він. — Опам’ятайтесь!
Але граф Гамбаріні вже не зміг ні опам’ятатись, ні далі диктувати в гарячці, бо тут же віддав богові душу.
Графа Гамбаріні поховали на скромному сільському кладовищі недалеко від села, в якому він помер і яке, — про це мовилося вище, — відрізнялося від’ решти марнотратною розтягненістю вздовж шляху; а втім, так воно й називалося — «Довга Льгота».
Джованні, як і належить люблячому синові, був невтішний у своєму горі.
— Пообіцяймо, Петре, — мовив він, заливаючись слізьми й схлипуючи, коли вони, після того як із цвинтаря розійшлися сторонні, — господиня заїзду й слуги покійного, — зосталися тільки вдвох над свіжою могилою, — пообіцяймо один одному, що навіки залишимося друзями.
— Ах, Джованні, навіщо це тобі? — здивувався Петр. — Навіщо зайвими словами зміцнювати нашу дружбу, яку ми зав’язали ще дітьми? Та якщо ти так цього бажаєш, то будь ласка: я обіцяю тобі залишатися твоїм другом доти, аж доки ти сам не зробиш так, щоб ми розцуралися в сварці й злості.
— Я? — вигукнув Джованні зі щирим подивом. — Чого б це я мав таке робити?
Петр усміхнувся.
— Я добре знаю великих панів, — відповів він. — А ти усвідомлюєш, Джованні, що віднині ти — великий пан і давно вже не той хлопчисько, з яким ми разом вибирали бліх із шолудивого собаки, і не той паж, якого архієпископ цілував в уста за твій танець Олімпа? Віднині ти —єдиний нащадок Джіроламо—і–Федеріго—і–Габріотто Гамбаріні, короля законів, сам граф Джованні Гамбаріні! Карамба, оце так рід!
— Щодо цього тобі нема за що дорікати собі, Петре, — сказав Джованні. — Адже ти теж дворянин.
— Так, я дворянин завдяки тому, що мій батько приготував імператорові зілля проти імпотенції kouendi, і за це йому наділили титул дворянина, — підтвердив Петр.
Джованні, забувши, що вони на кладовищі, гучно зареготав:
— Але ж це неможливо!
— І все—таки це правда, — зітхнув Петр. — Я кажу тобі це, незважаючи на те, чи, точніше, саме тому, що твій падре запевняв, буцім я — живий образ самовпевненості.
— Кажуть, що твій падре був великий герой, — зауважив Джованні.
— Так, мій падре був великий герой, — погодився Петр. — Тепер треба, щоб і ми з тобою теж стали героями.
Вони вийшли з воріт кладовища, де до них приєднався засмучений спанієль, який жалібно скавучав і реагував на кличку Барукко, і глибоким узвозом неквапливо рушили до села. Небо було вкрите кучерявими хмарками, блідим зимовим сонцем забарвленими в рожеві тони.
— Легко сказати — стати героєм, — зітхнув Джованні. — Але як це зробити?
— Я ще не знаю, час покаже, — відповів Петр. — Твій батько сказав тобі, куди він прямує?
— Сказав, — відповів Джованні. — А втім, ні, не казав, але я вважав само собою зрозумілим, що ми повертаємося додому, до Страмби. І тепер туди поїдемо ми вдвох з тобою. Не стану ж я уникати свого рідного міста тільки тому, що батько в гарячці наплів такого, в що не можна й повірити. Одне слово, я рішуче виключаю, щоб мій дядечко Танкред не пригорнув мене до свого серця і щоб наш палац на piazza Monumentale,[27] де я народився, належав комусь іншому. Як ти вважаєш?
— Не знаю, — знизав плечима Петр. — Те, що ти не віриш батьковій осторозі, ще не означає, що вона не була обгрунтована. Подумай, це важливо: вибираючись з Італії до Чехії, ви від’їздили із Страмби?
— Я тоді жив у Модені, навчався там у колегії, — пригадав Джованні. — Та одного чудового дня з’явився батько й наказав збирати свої манатки, бо ми, мовляв, від’їжджаємо.
— Це схоже на втечу, — зауважив Петр. — Але байдуже — Гамбаріні належать до Страмби, отже, ми їдемо до Страмби. Твій батько сказав, що успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі. Ну що ж, герцогський двір — це теж двір! Карамба, зі Страмби теж можна завоювати світ! — І плеснув Джованні по плечі.
— Чому ти весь час повторюєш «карамба»? — запитав Джованні. — Чому лаєшся по—іспанському, коли в нас така сила чудових італійських лайок?
Ясна річ, розмовляли юнаки по—італійському.
— Я лаюся по—іспанському, — відповів Петр, — бо з таким самим успіхом міг би лаятись по—німецькому: Himmeldonnerwetter,[28] або по—французькому: merde.[29] Хіба це не глупство, що кожен народ лається по—своєму?
— Це, мабуть, через те, що кожен народ розмовляє іншою мовою, — відповів Джованні.
— І це теж нікуди не годиться, — заявив Петр. — Ну скажи, чому б не запровадити в цілій Європі єдину мову, так само, як тут було запроваджено єдину віру?
— Так, її й справді було запроваджено, — погодився з ним Джованні. — Але чим це скінчилося? Протестанти й католики вбивають один одного.
— Це легко можна було б виправити, — сказав Петр. — Апелювати до людського розуму. Пояснити всім, яка це дурість. Цілком можливо, що саме на мене й чекає ця місія.
Незабаром вони вирушили далі, на превеликий жаль слуг, удвічі прискоривши темп їзди в порівнянні з тим, яким вони їхали під орудою покійного графа. Джованні палав бажанням опинитись в обіймах свого доброго дядечка Танкреда, а Петрові кортіло довідатись, що ж, власне, сталося в цій загадковій Страмбі. Цілком імовірно, міркував він, що між графом Гамбаріні і добрим дядечком Джованні, Танкредом, виникла суперечка, можливо, за герцогський трон, але в графа нічого не вийшло. Та якщо це не вийшло в старого Гамбаріні, то може вийти в його сина, певна річ, з його, Петровим, сприянням; старий Гамбаріні напевне не наважився здійснити coup d’etat,[30] навіть маючи прибічників, а ці прибічники й досі сидять у Страмбі. «Неприпустимо, — розмірковував далі Петр, — щоб влада над Страмбою впродовж століть перебувала тільки в одних руках, тоді як Гамбаріні, мої Гамбаріні, грали лише другу скрипку, і щоб нарешті їх назавжди було викинуто із Страмби; ні, цього не буде, так, не буде, не буде, а добрий дядечко Танкред хай начувається!»
— Карамба! — вигукнув він і зареготав, уявивши собі, як витяглося б обличчя в дядечка Танкреда, коли б він міг передбачити, що справедлива розплата й відплата наближається і вони вже в дорозі десь між Бенешовим і Табором.
— Знову карамба, — докірливо похитав головою Джованні.
З преславного міста Табора вони повернули на Брно, а звідти на Відень, бо, крім доброго дядечка в Страмбі, Джованні мав іще одного доброго дядечка з материного боку; той жив у Відні й звався барон фон Гайнесбург. Коли кілька років тому Джованні зі своїм батьком поспішали в протилежному напрямку, з Італії до Чехії, їм у цього родича було виявлено приємну, по—австрійському сердечну гостинність, яка тривала два незабутні тижні.
— Твоя мати була німкеня? — запитав Петр.
— Тіролька зі славного дворянського роду, який своїм корінням сягає аж у добу Карла Великого, — відповів Джованні. — Це від неї я успадкував сині очі й білявого чуба, а від батька — статуру й лице.
— А моя мати, — зітхнув Петр, — була дочкою, не знаю, як це сказати по—італійському, холощія, тобто чоловіка, який чистить тварин.
— Castratore, — підказав Джованні й раптом здригнувся, немовби чогось злякавшись. — Ти це серйозно? Твій дід з материного боку був звичайнісінький castratore?
— Так, звичайнісінький castratore, — підтвердив Петр.
— Не засмучуйсь, — сказав Джованні. — Наш великий Боккаччо згадує, що Сократові батьки були зовсім неосвічені люди, Евріпідові й Демосфенові — й поготів, і зауважує: тільки одному Богові відомо, від яких негідників і нікчем ми дістали у спадок свої безсмертні душі й найкращі свої риси.
— Я не знаю, що успадкував від свого діда—холощія, — зітхнув Петр.
— Поза всяким сумнівом, відвагу полоснути по живому, — цілком серйозно зауважив Джованні.