«Який Джованні не є, — подумав Петр, — а він не чваниться своїм родом і не хизується тим, чого сам особисто не заслужив, і це з його боку вельми шляхетно і надзвичайно мило».
Було тепло й вогко, південний вітер гнав над лісом низькі хмари, й швидко сутеніло; дороги розкисли, але не так, щоб ними не можна було проїхати, колеса карети занурювалися в болото, однак не переставали крутитись, і тільки одного з днів карету двічі довелося витягувати, обертаючи ободи коліс. Петр наслідував приклад графа Гамбаріні й дорогою забавлявся стрільбою з його знаменитої рушниці Броккардо. Бенвенуто Челліні у своєму «Життєписі» розповідає про стрілецькі досягнення з цієї зброї стільки дивовижного, що лише авторитет великого майстра й шукача пригод примушує нас сліпо йому вірити; в тому числі — й про найдивовижніші і найприкметніші випадки з горлицею, яка, нібито злякавшись стрільби невмілих ловців, сховалася в дерев’яну будку, що з її боку було розумно, хоч і трохи незвично, ба навіть несподівано, і обережно вистромляла з цієї будки голівку, що, навпаки, було зовсім нерозумно, бо автор «Персея» її, тобто цю голівку, легко зніс одним пострілом зі свого Броккардо з відстані п’ятдесятьох кроків. Отож Петр і вирішив зрівнятись з Майстром у мистецтві стрільби, полював дорогою фазанів, зайців і бекасів, а спанієль Барукко, радісно стріпуючи вухами, спритно й самовіддано приносив їх йому. Це розважало й було корисно, бо в дорожних заїздах, де вони зупинялися, цієї дрімотної пори року варили тільки перлову кашу для челяді. Тиша, в яку вони занурювалися, була така глибока, що кожний постріл із Петрової рушниці завмирав, прокотившись десятикратною луною; здавалось, околиці, які нудьгували й були невдоволені своєю вбогістю та безлюдністю, неохоче прощалися з цими звуками й ловили їх, і повертали оголеними лапами свого віття, так, як це роблять з м’ячем у класичній грі під назвою «paume», точніше, як це робилося в давнину, за часів Платона, поки видумали ракетку з натягненими струнами.
Коли якось Петр, не приклавши ложе рушниці до щоки й не цілячись, бо не було часу, пострілом навмання збоку поклав довговухого зайця, що несподівано вискочив із хащів, Йоганн, худий красень із бурцями, кинув вельми дивне зауваження:
— Ну й стріляєте ви, паничу. А втім, нічого дивного — адже ця рушниця зачарована.
Петр здивовано звів брови.
— Атож, ваш батько її й зачарував, — наполягав Йоганн. — Я сам відносив її до нього в майстерню за наказом пана графа.
Петр хотів був покарати Йоганна за цю бабську плітку, але раптом пригадав, що його батько й справді займався подібними речами. Від цієї думки серце його боляче защеміло за чимсь давно й безповоротно минулим.
— Коли ви до нього приходили, батько мав на голові маленьку чорну шапочку? — запитав він.
Йоганн уклонився.
— Якщо мене не зраджує пам’ять, здається, щось таке й справді було в нього на голові.
— І чорний оксамитовий халат?
— Пригадую, що й халат був на ньому.
— І в майстерні смерділо сіркою і димом?
— Цього, даруйте, я вже не осмілився нюхати, — відказав Йоганн. — 3 мого боку це було б нечемно і нетактовно.
Коли вони наблизилися до міста Відня, з неба скотилася темна кашувата мла, назустріч якій з отруйних боліт, ковбань і трясовин, котрі в ті часи вкривали цей край, здійнялися випари, такі ж густі й брунатно кашуваті, що не стало видно нічого, крім блимавок, які заманювали подорожніх звернути з дороги й ступити на грунт, з якого вже немає вороття, бо він неминуче поглинає вершника разом з конем. Така сумна, можна б сказати, страхітлива доля спіткала Маттео, бородатого брамника з Таранто, котрий, можливо, — ніхто не бачив, як це сталося, — хотів скоротити шлях, або спробувати урятувати веселого спанієля Барукко, що коротко заскавучав десь у тумані, а потім уже так і не виринув на білий світ, простіше кажучи: звідкись із страшної, мертвої тиші, яку порушував тільки лопіт крил невидимих водяних птахів, зненацька пролунало його волання про допомогу незрозумілим нікому тарант—ським діалектом, але сенс якого, судячи з розпачливості крику, всі збагнули і яке супроводжував своїм сповненим смертельного жаху іржанням його кінь. Це іржання, обірване коротким бульканням, змовкло раніше, а після цього перейшло в переривчасте булькання і тарантські волання потопельника; і знову настала тиша, тільки лопотіли пташині крила й звіддалеки долинало самотнє каркання; блимавки, схожі на привітні пломінчики в ліхтарях, трепетали й вабили: «Ходи, ходи до нас, ми зробимо з тобою те саме, що із тарантцем, ото буде сміху!»
Після цієї лихої пригоди усі, пойняті жахом, завмерли на місці, щоб перечекати, поки підніметься туман, а коли він нарешті піднявся, виявилося, що смерть Маттео дуже несприятливо змінила настрій лакеїв у червоних лівреях; слуги, яких Петр після свого звільнення із Српно вперше побачив на бенешовському тракті і які слухняно охороняли графську карету справа й зліва, трималися тепер осторонь, з’юрмившись довкола Йоганна, що, як виявилося, ними верховодив. Коли Джованні наказав рушати далі, слуги спершу навіть не поворухнулися, а візник, якому було довірено правити каретою, сів на припряжного коня тільки після того, як Йоганн дав на те мовчазну згоду.
Аж до цього моменту Джованні з Петром трималися на чолі процесії, але тепер, не змовляючись, їхали останніми, позаду слуг, і, напружившись, пильно стежили за поведінкою чолов’яг у червоних лівреях; і тільки—но котрийсь із них обертався чи крутився на місці, вони відразу ж сягали по свої пістолі.
Лише через дві години повільної їзди трясовини змінилися горбистою місцевістю, полями й луками, які забігали в ліси. Юнакам відлягло від душі, їм навіть здалося, що червоні спини перед ними теж розслабилися; якщо слуги й справді замишляли якусь пакость, то, очевидно, поки була нагода, не знайшли в собі для цього достатньо відваги, а тепер, коли довкола знову був твердий грунт, раділи, що диявольська спокуса минула.
— Коли дістанемось до Відня, доведеться їх розрахувати, — пошепки сказав Петр Джованні. — Скільки їм платив твій батько?
— Не знаю, — знизав той плечима.
— А скільки в тебе грошей?
— Я зостався, як рак на мілкому.
— То як же ти збираєшся подорожувати далі?
— Падре, — відповів засмучений Джованні, — якщо я маю право осуджувати його світлу пам’ять, припустився тієї помилки, що відмовлявся говорити зі мною про свої фінансові справи. А в дорогу падре, — з міркувань безпеки, — ніколи не брав багато грошей. Я пам’ятаю, що коли ми шість років тому їхали до Чехії, він зупинявся дорогою в різних банках і там йому завжди виплачували стільки, скільки він бажав. Не знаю, як це в нього виходило, але в мене тоді склалося таке враження, що люди даремно ганяються за грішми — досить удатися до найближчого банкіра, і той дасть їх тобі стільки, скільки ти забажаєш.
— Це враження було трохи викривлене, — зауважив Петр. — Мабуть, твій батько мав акредитиви цих банкірів. Де ці акредитиви?
— Не знаю, — відповів Джованні. — Він носив при собі капшук дукатів, але паперів — ніяких.
— А в його сідлі не було нічого?
— Не знаю, — знизав плечима Джованні.
— А де те сідло?
Джованні, залившись рум’янцем аж по самі вуха, похнюпив голову.
— Де те сідло? — повторив Петр.
— Під час сутички з розбійниками в Маттео лопнула попруга чи ще щось, — зітхнув Джованні. — І я дозволив йому взяти батькове сідло.
— Damned, — сказав Петр. — Mille tonneres de nom de Dieu. Himmelhergott, das ist ja zum Kuckuck holen.[31]
— Лайся по—італійському, — благально мовив Джованні. Петр задовольнив його прохання й зіпонув:
— П….. M……
Джованні затулив собі вуха, бо вираз, який ужив Петр, був нестерпний для тонкого слуху освіченого італійця.
Поки юнаки так розважалися, лакеї почали зупинятися й, розтягнувши роти від вуха до вуха, задоволено стежили за сваркою молодих панів.
— Уперед! — гарикнув на них Петр і витягнув із ранця перед сідлом обидва пістолі. — Перший, хто обернеться, дістане кулю в лоб!
Поїхали далі. Петр уже не випускав пістолів з рук. Червоні спини лакеїв знову напружились і застигли.
— Вибач мені, Петре, — прошепотів за хвилину пригнічений Джованні. — Я справді ідіот.
— Ми обидва ідіоти, — відповів Петр. — Про ці акредитиви нам треба було подбати, ще коли ми сиділи в тій Льготі. Але коли ти заполонений думкою про завоювання світу, то з—під твоєї уваги випадають такі дрібниці, ось у чому заковика. Знаєш, про що я думав, поки ми в’їхали в ту трясовину? Що найбільший ворог людства — це папа. Як здобудемо владу, його першого треба буде приборкати й поставити навколішки. Потім об’єднаємо Італію, а тоді вже Європу. Карамба, якби я не просидів майже півтора року в Српно, то вже далеко просунувся б уперед.