Цієї чи приблизно цієї хвилини Фінетта, занепокоєна душевним станом свого коханця, зазирнула до покою номер п’ять і з приємністю виявила, що Петр лежить одягнений на зім’ятій постелі, з жовтим обличчям і немовби закам’янілий в апатичному відчаї; ми кажемо, що вона виявила це з приємністю, бо потерпала, що, навпаки, застане його в стані активного збудження, яке призводить до нерозважних вчинків. Присівши біля нього, вона почала ніжно гладити його волосся.
— Іди геть, — буркнув він. Фінетта не образилася.
— Іду, carissimo,[47] — сказала вона, — я знаю, що в такі хвилини найкраще побути на самоті. Але не гризися, адже врешті—решт усе вийшло краще, ніж я сподівалася: Гамбаріні не матиме коли кричати, бо Брут тільки раз мацне лапою і буде по всьому. Краще вмерти в лапах лева, ніж щоб тебе замучив кат. Усім аж очі рогом полізли від здивування, а я кажу, що це дурниця — якби мені довелося вибирати між левом і здиранням шкіри, я не вагаючись вибрала б лева. Зрозумій це й перестань гризтися.
— Я гризуся саме тому, що все зрозумів, — відповів Петр. — І мені соромно саме за те, що я цим гризуся. Ох, Фінетто, герцог має слушність, кажучи, що людина — безсоромний негідник і розпусна тварюка. Я хотів звершити подвиг, щоб покласти край мукам Джованні. Але тепер бачу, що для мене важило не те, щоб покласти край його мукам, а щоб учинити щось геройське. Через те я й гризуся, але воднораз відчуваю полегкість, що не треба нічого учиняти, бо я, щиро кажучи, дуже боявся.
— Що ж таке геройське ти хотів учинити, дурню заплішений? — запитала Фінетта, знову не на жарт стривожившись. — Хіба ти не заприсягся мені своєю честю і пам’яттю своїх батьків, що не вийдеш із цього покою?
— Годі вже про це, — зітхнув Петр, — у мене нічого не вийшло і край. Замолоду я неймовірно пишався тим, що відмовився визнати, буцім королеви не мають ніг. Я гадав, що для мене головне — правда, а для мене головним було тільки моє самолюбство. Вчора я натовк і скривдив твого чоловіка, але я не мав на це права, бо, зраджуючи нас, він хоча б учинив те, для чого мав інший привід й іншу мету, ніж просто піднести себе й бути гарним у власних очах.
Фінетта нічого не розуміла й, подумавши, що він марить, торкнулася його чола; воно й справді видалося їй гарячим. Коли Петр повернувся на бік, щоб виплакатись, вона ще раз погладила його і, скрушно зітхнувши, навшпиньках вийшла з покою.
По piazza Monumentale Брута супроводжував цибатий чолов’яга, схожий на турка, хоч він називався чи дозволяв називати себе Мартелліно, — смаглявий, вусатий, з блискучими очима й разком білих зубів; це був Брутів доглядач і пестун, який носив титул domatore, приборкувач, хоча Брут був чим завгодно, тільки не приборканим хижаком — він не вмів зробити жодного стрибка, не вмів проскочити крізь вогненний обруч і таке інше, що вміють усі видресува—ні леви. Мартелліно мав довгого батога, яким він час від часу ляскав у повітрі; гортанним грубим голосом він покрикував то праворуч, то ліворуч:
— Розступись! Обережно! Геть з дороги!
Це було зайве, бо люди звільняли дорогу й без ляскання батога та вигуків приборкувача — вони задкували, з жахом вдихаючи гострий лев’ячий запах. Мартелліно обійшов щойно поставлену велику клітку і кілька разів сильно вдарив по ній підошвою, аби пересвідчитись, чи міцно вона з’єднана; тим часом погонич випряг коней, і настали напружені хвилини, коли мали перевести Брута з однієї клітки до другої; виявилось, що це не така проста річ, бо коли приборкувач відчинив маленькі бокові дверці великої клітки й з допомогою обох погоничів закотив у них передок клітки пересувної, яку відчинив в останню мить, звільнивши в такий спосіб Брутові вихід, лев, не звертаючи уваги на цю зміну, лишився лежати й далі облизував свої лапи, а коли нарешті їх облизав, то стомлено поклав на них своє кошлате підборіддя й зажмурив жовті котячі очі, немовби вирішив трохи подрімати. Юрба завмерла, і коли domatore почав штрикати лева батогом у зад, з усіх боків залунав сміх, який, однак, змінився моторошним скриком, бо Брут, до останньої хвилини непорушний, зненацька, притиснувшись черевом до дна, почав виповзати з малої клітки, наче змія, що міняє шкіру, а тоді рвучким стрибком звився вгору. Враження було таке, ніби в нього виросли крила або його підкинули якісь пружини, отож він завиграшки може перемайнути через металеві шпичаки, якими було утикано верхні краї клітки; але крил у нього не було, не підкинули його й пружини, а тільки власні лапи, та й клітка була надто висока. Упавши на дно клітки, Брут зіщулився, немовби від сорому, й заходив туди—сюди по клітці, туди—сюди, інстинктивно при цьому наслідуючи ходу й рухи звіра, який скрадається хащами. Domatore відкотив назад малу клітку, зачинив дверці великої, і юрба, завжди й скрізь охоча до дешевих зовнішніх ефектів, винагородила його оплесками й вигуками «браво»!
Такою була друга фаза приготування до страти; третя, заключна фаза, полягала в тому, що кат з двома поплічниками, — всі троє вже належно вдягнені для виконання своєї місії — в гостроверхих каптурах, які закривали навіть обличчя — катівський каптур був червоний, а в поплічників — чорні, — у безпосередній близькості від клітки з заздалегідь прирізаних балок і дощок збудували просторий поміст, який вони складали й розбирали вже незліченну кількість разів і на якому могли поміститись щонайменше два десятки людей, і застелили його шістьма рулонами чорного, теж заздалегідь відрізаного сукна. Потім приставили до клітки широку драбину, стали, широко розкарячивши ноги й склавши на грудях руки, посередині помосту, спиною до клітки й обличчям до палацу, і криваве дійство могло вже розпочинатися.
Рівно об одинадцятій з вежі храму святого Павла долинув дзвін, а через кілька хвилин з вулички під назвою Сонячна, via del Sole, що вела до монастиря, донісся тихий скорботний спів чоловічого хору, який повільно наближався до майдану; це були брати картезіанці, які йшли провести рокованого в останню путь. Юрба радо привітала їхню появу, якою вони заявляли, що в способі страти, вибраному для молодого Гамбаріні, не бачать нічого блюзнірського, хоч і дивляться на цю подію з глибоким смутком, однак без тіні обурення чи неприйняття; через те, коли вони з’явилися на майдані в сніжно—білих куртках із каптурами, котрі носили поверх своїх волосяниць, зосереджені, засмучені й заглиблені в палку молитву, в якій, без сумніву, благали Всемогущого, щоб він милостиво прийняв грішника, котрий незабаром постане перед його престолом, знову пролунали оплески й вигуки «браво»!
До цієї обставини, тобто до присутності ченців на екзекуції, магістр Джербіно, наймудріший зі страмбських авторитетів, поставився надзвичайно скептично і несхвально. Це був ставний старець з хвилястою бородою а ля Леонардо да Вінчі, власник аптеки в галереї поблизу храму, таємничої крамнички, яка пахла рум’янком і цитриновим деревом, фіалкою і шафраном, петрушкою і перцевою м’ятою, а також, само собою зрозуміло, розмарином, найулюбленішою і найвсесильнішою квіткою, якій приписувалося цілих сімдесят дві virtщ, тобто властивості зціляти й виліковувати сімдесят дві різні недуги; було широко відомо, що дякуючи заслугам ученого маестро Джербіно, його відварам і мастям, у Страмбі впродовж останніх трьох десятиліть не виникло жодного випадку чорної віспи.
«А хіба ви, бовдури, уявляли це собі якось інакше? — подумки звертався він тепер до своїх співгромадян. — Хіба ви не знаєте, що Intransigente,[48] — так у Страмбі називали пріора картезіанців — і capitano di giustizia — одна рука? Що capitano di giustizia вкладає в монастир, — і він знає, навіщо, — солідну частину податків, які здирає з нас, і абат — в оплату за ці щедрі дари — посилає до Рима, в руки його святості, прихильні відгуки про поліційну діяльність capitano, отож папа, ленний володар Страмби, тримає над capitano свою благословляючу руку?»
Овації, якими натовп зустрів побожних картезіанців, були перервані вибухом багатоголосого реготу, бо Брут, потривожений цим гамором, раптом заревів, й один із катових поплічників, котрі стояли, як мовилося вище, спиною до клітки, злякано відскочив.
Затим із палацу, який раніше належав Гамбаріні, вийшла особиста варта capitano di giustizia, яка від міської варти відрізнялася кольором мундира — жовтим, зі знаком терезів, вишитим на грудях, тоді як міські гвардійці мали на собі мундири блакитні, й стала на сходах, двоє праворуч і двоє ліворуч, усі з алебардами в руках і в позолочених шоломах. Городяни люто й глибоко ненавиділи цю варту, без якої capitano di giustizia вже багато років не міг на вулиці й кроку ступити — між іншим, зазначимо, що вони прозивали їх «голуб’ятниками», — і все через те, що capitano di giustizia, боячись, аби його не отруїли, харчувався самими голубами, яких охоронці ловили для нього й приносили живими, а він власноручно їх убивав і готував страви — так от, усі ненавиділи їх, як ми сказали, люто й глибоко, однак не наважувалися виказати цю ненависть інакше, ніж мовчанням; зате, коли розчинилася брама герцогського палацу і, карбуючи крок, з неї виступила міська guardia, як ми вже знаємо, в блакитних мундирах, і щільно зімкнутими рядами по—двоє рушила на майдан, щоб утворити довкола місця страти каре, почулося якесь невиразне бурмотіння, котре виражало згоду й симпатію; плескати ніхто не наважився, бо синьйор capitano di giustizia до таких проявів особистих почуттів був вельми чутливий і реагував на них надзвичайно круто. (До цього ще слід додати, що приязнь, якою городяни обдаровували блакитних, була абсолютно вдавана й нерозважна, бо якщо жовті коштували вісімнадцять, то блакитні — двадцять без двох; обидві варти, особиста й міська, підлягали capitano di giustizia).