Після цього довго, може, з годину, якщо не довше, на майдані не діялося нічого; ця гнітюча пауза була порушена лише трьома дрібними інцидентами, що викликало вдячний сміх публіки: перший раз, коли в порожнє каре, яке охороняли блакитні алебардники, зненацька проник маленький кудлатий песик і кинувся до Брута з лютим дзявканням, і коли один з вартових, нерішуче повагавшись, виступив з лави й спробував відігнати нахабу своєю незграбною зброєю; другий, коли Брут, переставши ходити по клітці, роззявив пащу, тож усі застигли в очікуванні, що він зареве, але він замість цього надсадно, сипло закашляв; і третій, коли з via del Sole зі страшенним вереском і рохканням вибіг величезний тлустий кабан, за яким гонився різник з палицею в руці. Ченці, які покірно з’юрмилися на мармурових сходах храму святого Павла, вже вдесяте затягли свій покутний псалом, починаючи і кінчаючи його словом «miserere»;[49] дзвонар, який розгойдував похоронний дзвін, змушений був зупинитись, щоб передихнути, бо від напруження йому почало заходитись серце, але стратенець усе ще не з’являвся.
Публіка занепокоїлася, бо рознеслася чутка, ніби нагорі щось відбувається, а точніше, герцогиня покликала чоловіка до своїх особистих покоїв у лівому крилі палацу, до свого appartamento della Duchessa, і тепер вони в розкішній приймальній залі цього appartamento, завішаного гобеленами, витканими за ескізами художника Рафаеля Санті, з’ясовують свої розходження в поглядах, або, точніше, якщо дозволено так висловитись, сваряться. Ніхто ніколи не зрозуміє, як такі чутки можуть просочитись із—за мурів, таких міцних і товстенних, як мури герцогського палацу, але всі у Страмбі знали, що герцогиня вчора під приводом головного болю вже о десятій вечора покинула добродійний бал, який давав capitano di giustizia для вершків міста на користь нещасних страмбських сиріток, і цим передчасно закінчила свято, бо після її зникнення на англійський манір уже неможливо було продовжувати бал; цим самим вона мимохіть посприяла швидкому винесенню вироку Джованні; а коли, прийнявши сильні снодійні порошки, герцогиня заснула і, пробудившись аж перед самим полуднем, довідалася, що готується, тобто що її названий небіж прибув до Страмби відвідати свого доброго дядечка, а його, під тим приводом, буцім він цього дядечка хотів отруїти, — як це свого часу намагався зробити його батько, — мають кинути на поталу левові, вона зчинила від обурення непристойний крик, накинулася на свого чоловіка з вереском, що з його боку це неблагородний і негідний вчинок, а той нібито, відповів, що він з її думкою цілком згоден, однак нічого вже не можна вдіяти — вирок винесено за всіма правилами закону згідно з побажанням і на пропозицію синьйора capitano di giustizia, а вона нібито заперечила, чому, мовляв, він, п’янюга чортів, наказав узяти Джованні Гамбаріні під варту, замість того щоб, — якщо вже ім’я Гамбаріні в Страмбі прокляте, — тихо й непомітно вивести його з міста, а герцог, кажуть, відповів, що якби він так учинив, то мав би великі неприємності з синьйором capitano di giustizia, а вона буцімто кричала, що йому, тюхтієві, пора нарешті здихатись цього бридкого capitano di giustizia, а він нібито відповів, що все не так просто й що він не може їй це пояснити, бо її бабський розум не годен цього збагнути; і так вони нібито сваряться ще й досі.
Імовірно, що незгоди між герцогом і герцогинею, якщо до них дійшлося таки насправді, відбувались цілком інакше й аргументи сварливої пари були витонченіші й глибші, ніж того жадала людська чутка, але немає ніякого сумніву, що до сварки все ж таки дійшлося й що її предмет був той самий, який передавався з уст в уста, і що саме це стало причиною неприємної затримки екзекуції, нечуваної для Страмби, міста чітких наказів і порядку. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми через них проґавимо сієсту перед вечірньою месою», — невдоволено думали ченці, мерзнучи в своїх тонких волосяницях. «Герцог з герцогинею сваряться, — лаявся подумки domatore, — а мій Брут на такій холоднечі застудиться, здохне, і я, його пестун, утрачу місце». — «Герцог з герцогинею сваряться, а ми вистоїмо тут ямки», — думав кат зі своїми поплічниками. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми проґавимо й пообідній ринок», — ремствували рибалки, позираючи на свої повні кадки. «Герцог з герцогинею сваряться, — усміхався аптекар Джербіно, ясна голова, — ну що ж, тим краще; герцогиня опирається не герцогові, a capitano, бо герцог — лише жалюгідна лялька в руках capitano; що ж, побачимо, чия буде зверху».
Приблизно о чверть на першу, а може, й кілька хвилин пізніше, на сходах свого будинку з’явився сам capitano di giustizia, особа, що далася взнаки стільком людям, і швидкою ходою, стережений справа і зліва, спереду й ззаду своїми жовтими алебардниками, рушив до герцогського палацу. Як ми пам’ятаємо, чарівна Фінетта назвала цього багато разів проклятого й люто ненависного чоловіка горбатим сатаною, і це визначення було цілком точне й влучне, хоча він і не був горбатим, навпаки, спина в нього була цілком рівна, хребет випростаний; і все ж його куца павуча постава з надміру довгими ногами в порівнянні з коротким тулубом і широкими плечима справляла сумне враження потворності й каліцтва; а його дрібне щуряче личко з метушливими чорними очицями було таке люте, таке неймовірно зле, таке опівнічно—примарне, що байдужому спостерігачеві, якому ніщо не загрожувало, могло видатись навіть смішним, бо, далебі, не часто трапляється, щоб злоба позначала риси людського обличчя з такою наївною безпосередністю. Було аж дивно, як цьому хирлякові, цьому скорпіонові в людській подобі вдалося втертись у правителеве довір’я так міцно, як це вдалося йому, чужаку, — capitano був родом не із Страмби, а з далекої Генуї, звідки герцог викликав його після свого конфлікту з Гамбаріні, бо більше не бажав довіряти пост шефа поліції людині тутешній, яка має в місті рідних і друзів.
«Ну, тепер справа повертає круто», — зазначив подумки аптекар Джербіно. Для нього було цілком зрозуміло, що capitano подався до герцогського палацу, аби навести там лад, бо, як правило, під час екзекуцій, котрі відбувалися на piazza Monumentale, на місце страти він з’являвся просто зі свого дому. І це й справді було так, і та швидкість, з якою йому вдалося відновити належний порядок, ще раз засвідчила його безмежну силу.
Імовірно, що він навіть не втручався в суперечку між герцогом і герцогинею — він дав їм спокій, нехай собі сваряться, скільки душа забажає, ляснув пальцями команді, яка мала виконувати страту, привести рокованого, вишикував процесію — і все закрутилось, немовби клацали чотки, subito presto,[50] гайда, гайда, ніяких зволікань; знесилений дзвонар не встиг іще знову розгойдати свій дзвін, стомлені й закляклі від холоду ченці — проспівати а tempo своє miserere, а з палацу вже вийшов загорнений у чорне чоловік, високо несучи над головою чорний гладенький хрест, а за ним — четверо членів судової ради в оксамитових мантіях — здебільшого представники найславетніших і найбагатших родин у Страмбі; до них, самозадоволено всміхаючись, приєднався capitano di giustizia на своїх павучих ніжках і нарешті сам Джованні, простоволосий, посинілий від холоду та страху, в супроводі двох тюремних наглядачів, які розмахували в повітрі семихвостими канчуками, бо дорогою до місця страти рокованого заведено було немилосердно стьобати, але цього разу цей ритуал здійснювався тільки символічно, можливо, тому, що при вибраному для нього способі страти бажано було доставити нещасного на плаху цілим і неушкодженим; за Джованні й наглядачами йшло четверо барабанників з барабанами при боці, затягненими чорним флером, і з паличками, обмотаними чорними стрічечками. Цю коротку сумну процесію охороняла команда, призначена для страти, — шестеро чоловіків, усі в чорному; їх прикривали своїми тілами жовті голуб’ятники, а тих своєю чергою стерегли щільно зімкнені лави блакитних.