Усе це про неї було добре відомо, і через те, коли, променисто всміхаючись на знак згоди з ораторським мистецтвом та державною мудрістю свого чоловіка і повелителя, герцогиня відшпилила невелику брошку, оздоблену най—рідкіснішим з усіх каменів, так званим pietra dell aquilla, тобто каменем орла, бо його знаходять лише в орлиних гніздах, а камінь цей наділяє свого володаря могутнім злетом і широким кругозором, і приколола цю коштовність герцогові на берет — навряд чи можна було знайти когось такого в Страмбі, хто не розчулився б, споглядаючи цю сцену.
А тим часом Джербіно, мудрий аптекар, заносив назад до своєї крамнички ящики з невикористаними петардами.
— Що я про це думаю? — відповів він на запитання своїх сусідів. — Та нічого особливого, бо це ж не кінець, а тільки початок. Герцог викрутився із цієї ситуації, як змія, але дарма — дні його влади й слави вже полічено.
Частина третя
ХОДИ І ХОДИ ВІДПОВІДІ
Юний граф Джованні Гамбаріні, вчора ще бліда мавпа, паршива гнида й жалюгідна купка нещастя, як його назвав добрий дядечко Танкред у запалі своєї пишномовності, спричиненої щедрим вживанням червоного феррарського вина, а нині — за словами того ж таки дядечка — символ невинності і чистоти, прийняв свій страмбський маєток, примножений готівкою, яку залишив після себе мерзенний capitano di giustizia, і перше, що він зробив, то це звелів найкращому в місті майстрові—каменяреві прикрасити фасад його будинку новим знаком срібної ноги в наголіннику між двома зірками, як ми уже пам’ятаємо, гербом роду Гамбаріні; а його рятівник і друг Петр Кукань із Кукані, переселившись із своїм убогим скарбом, передусім з чудовою рушницею Броккардо, що якось сама собою перейшла у його власність, оскільки Джованні не виявляв до неї зацікавленості, тим часом як він, Петр, уже здійснив з її допомогою диво з див — так от, найперше, що він вчинив, переселившись з покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» до пишних апартаментів у південному крилі герцогського палацу, які йому приділив герцог, то це закохався в герцогову дочку — принцесу Ізотту. І сталося це ось як.
Петрові покої — їх було три: салон, кабінет і спальня, один розкішніший за інший — виходили в залу, яка називалася Рицарською, де, згорбившись, мовчки стояли, трохи схожі на шибеників, рицарські обладунки; чільне місце серед них займали своєрідний, міланської роботи панцер маркграфа Вітторіно, прозваного «Володарем міцного пупця» або «Оприскливим пердуном», його меч і щит. Нічим не зайнятий, почуваючи себе всіма покинутим і чужим у цій величезній старовинній резиденції, куди він потрапив завдяки складній грі долі, Петр саме оглядав ці пам’ятні реліквії, як раптом у холодній тиші мертвих предметів і віковічних стін почулася хода, яка дедалі ближчала і яку супроводжував серйозний, повчальний чоловічий голос, котрий розповідав щось про зірки, — одне слово, про щось далеке й нецікаве, що не обходило Петра й про що він не мав аніякісінького уявлення. Але, тверезо розміркувавши, він вирішив, що не пропустить навіть найменшої нагоди зав’язати контакт з мешканцями палацу, і, вийшовши на середину зали, зайняв поважну й чемну позу, чекаючи тих, хто наближався, як це він з успіхом робив уже безліч разів, ще коли був пажем при празькому дворі. І, чекаючи отак, хто ж вирине з коридора, що вів до Рицарської зали, він почув таке, від чого його пройняв легенький і приємний дрож, бо незнайомець назвав особу, яку навчав астрономії, принцесою, а точніше — моя принцесочко, principessina mia.
— Так, достеменно так, а не інакше, principessina mia: якби ми могли піднестись над землею і поступово втрачали б з очей наш теперішній обрій, то настав би момент, коли земля видалася б нам зіркою.
— І ця зірка сяяла б? — запитав дівочий голос.
— Атож, principessina mia, сяяла б так, як Венера, і Марс, і сотні тисяч інших зірок, які сяють у нескінченних далечах і тільки здаються нам навислими над нашим півостровом.
— А хто б її засвітив?
«Похвально, principessina mia, — подумав Петр. — Оце слушне й простодушне запитання, гідне людини, яка керується своїм власним розумом і дотримується власної думки; я, признаюся тобі, запитав би точнісінько так само». І поки явно засмучений учитель намагався втовкмачити своїй великородній учениці, що її, себто земну кулю, ніхто не став би засвічувати, бо вона сама вже світиться світлом, яке їй посилає сонце, тільки нам це світло, поки ми сидимо на землі, здається інакшим, слабшим і розсіянішим, у порівнянні з тим, яке випромінюють тіла далеких зірок, вони ввійшли до зали.
Принцеса, — Петр тільки перегодя довідався, що її звуть Ізотта, — була дівчина років п’ятнадцяти з личком дитини, бо вона дуже добре усвідомлювала свою винятковість і незрівнянність, так само як і те, що шана, котру їй усі віддають, належить їй цілком і за правом, через те вона трималася так гордо і пишно, і очі її, карі, з золотистими іскорками, дивилися просто себе уважно й незмигно; та оскільки вона вже явно не була дитиною, бо груди її гарно здіймалися над високо перетягненим станом сукні, а стегна, хоч і вузькі, були вже розвинені цілком по—жіночому, згадана наївна дитинність її чистого, ні думкою, ні стражданням не позначеного личка, її задертого цікавого носика своєрідно вигнутої форми, який чисто і мило, як це буває в дітей, зливався з опуклістю білого, спокійного чола, вражала своїм контрастом, таким захоплюючим і дражливим, що ця дитинність зрештою, при ближчому розгляді, виявлялася не такою вже й дитинною, а навпаки, вельми сексуальною — такою сексуальною, що просто дивувало, як можна бути такою сексуальною й при цьому залишатися порядною, витонченою принцесочкою.
Як ми знаємо, Петр уже бачив її під час свого геройського виступу на piazza Monumentale, коли вона стояла на балконі поряд зі своїми високими родичами, але тепер, здибавшись з нею віч—на—віч і чемно вклонившись, він сам став об’єктом вивчення її каштаново—золотистих очей і відчув, як кров приливає до його мужнього лиця войовничого архангела.
— О, наш новий arbiter linguae latinae, — мовила принцеса й зупинила своє ширяння — бо її плавну, легку ходу не можна було означити краще, ніж ширяння — тоді як її домашній учитель, низенький огрядний чоловічок, у вили—нялому лискучому чорному вбранні, ступнув іще два—три кроки, перше ніж з виразом досади наслідував її приклад і зупинився й собі.
— Ну, любий наш арбітре, щоб відпрацювати той хлібець, який ви в нас їстимете, допоможіть, прошу, моїй убогій пам’яті — я ніяк не можу пригадати чудернацьку назву перфекту в такій, наприклад, фразі: «Omne tullit punctum, qui miscuit utile dulci».[57]
Якщо принцеса хотіла зрізати arbitri linguae latinae, — a вона, очевидно, цього таки хотіла, — то не можна було придумати питання підступнішого, бо що краще, вільніше й природніше хтось володіє чужою мовою — живою чи мертвою, — то важче припускати, що він тямить і в теоретичній граматиці, і в її сухій термінології. Але Петр був саме з тих, хто, один раз почувши й засвоївши щось, зберігає це в своїй пам’яті назавжди; через те, приборкавши в собі почуття обурення, яке викликала в нього принцеса своїм нетактовним нагадуванням про той хлібець, котрий він тут їстиме, а також тим, що вона звернулася до нього як до arbitri linguae latinae, наче ще зовсім недавно він не відзначився в неї на очах чимось набагато достойнішим, ніж знання латини, Петр відповів, люб’язно всміхнувшись:
— Далебі, не знаю, чим я заслужив такий високий, почесний і відповідальний титул arbiter linguae latinae, яким зволила мене обдарувати його високість герцог, бо наша коротка бесіда, яку я мав за честь провадити з ним мовою Ціцерона, не була достатнім доказом моїх здібностей. Однак рішення володаря переглядові не підлягає, і на запитання його наймилостивішої дочки я відповідаю: цей перфект називається гномічним, і латиністи охоче вдаються до нього в моральних сентенціях та порівняннях, аби в такий спосіб підкреслити їхнє загальне й позачасове значення, приміром: «Veluti, qui anguem pressit», що означає: «Як той, хто наступить на змію або…»