Петр засміявся, але майстер Шютце лишився незворушний.
— Так, вона має чудову і цілком заслужену репутацію, — провадив він далі. — Eine Dame, eine wirkliche Dame,[58] хоч у неї і є свої слабості, але в кого їх немає, своїх слабостей? Взяти хоча б ту її юродиву, Bianca matta. Якщо ви бажаєте втриматись при страмбському дворі, гер фон Кукан, то боронь вас Боже зронити криве словечко про улюбленицю нашої герцогині, про її першу даму! Герцогиня вважає її просто—таки Божим даром. Герцогиня не щадить нікого, хто виказує до Б’янки огиду і антипатію. Один придворний капельмейстер, — а це, до вашого відома, був німець, як і я, музикант із ласки Божої, — відважився при Б’янці демонстративно заткнути собі носа, бо ця придворна дама, даруйте мені цей грубий вираз, смердить, як Putzloch;[59] не питайте навіть, що з ним після цього сталося. Він сидить ще й досі. І ще одне, гер фон Кукан. Якщо раптом станеться так, що герцогиня забажає з вами погомоніти, що дуже малоймовірно, бо, згідно з двірським етикетом, це вельми важка справа, але якби таки до цього все ж дійшлося, гер фон Кукан, то боронь вас Боже висловитись інакше, ніж поштиво й з порозумінням про ті її чудові камені, які приносять людині щастя, про астральні впливи, про добрі знамення і лихі знамення, про послання з потойбічного світу і як там іще називаються усі ці витребеньки, що їх герцогиня обожнює— одне слово, про її магію. Бо приблизно рік тому торговий представник Австрії, який мав при нашому дворі чудову синекуру і взагалі йому тут солодко жилося, припустився того промаху, що в присутності синьйори герцогині всяку магію оголосив нісенітницею, бабськими забобонами й ошуканством; бачили б ви, гер фон Кукан, як він загуркотів!
— Загуркотів? — здивувався Петр. — А куди?
— Додому. В Австрію, — відповів майстер Шютце, — йому навіть переночувати в Страмбі не дозволили, а наказали негайно пакувати валізи й забиратися туди, звідки приїхав. Панталони трохи завузимо, до половини стегон, гаразд? Та воно й зрозуміло, бо навіщо й для чого торговому представникові вірити в магію і в усякі там чари—мари, але таке вже двірське життя, і ви до цього звикнете, якщо вам поталанить нагріти тут собі місце.
— А герцогова дочка? — запитав Петр. — Яка вона?
— Принцеса Ізотта, питаєте? — уточнив майстер Шютце. — О, це янгол. Хоч вона й зарозуміла, не доведи господи, зухвала, як мавпа, зла, пащекувата, егоїстична, свавільна, вперта, химерна, але це байка, гер фон Кукан, усі ці властивості герцогова дочка може собі цілком дозволити, їй навіть належить їх мати, і я не помилюся, коли повторю, що принцеса Ізотта — янгол. Щоправда, жодна компаньйонка витримати її не годна, і всі домашні вчителі, призначені до неї, втікають — останній її учитель музики навіть повісився, і ніхто не знає чому, може, цей бовдур був навіть закохався в неї, відомо тільки, що якось уранці його знайшли повішеним на клямці. Хай вам, гер фон Кукан, навіть на думку не спаде залицятися до принцеси й кидати на неї закохані погляди, або ж, um Gotteswillen,[60] присвятити їй віршика — це для вас погано скінчиться, гер фон Кукан, точнісінько як для того вчителя. Отже, спершу ми пошиємо синьйорові вбрання на завтрашній бал, котрий герцог влаштовує на честь невідомо чого, — може, навіть з нагоди смерті capitano di giustizia; та це ж цирк, якого ще світ не бачив. Ми пошиємо щось просте, аби герцог не позаздрив, зате елегантне, щоб мені не осоромитись; я пропоную камзол з фіолетового атласу, такого тут уже давно не було, закритий аж під саму шию, на срібних круглих застібках, гарно викладений на грудях, так тепер носять, бо синьйор і без цього худий і тонкий у грудях, знаю, знаю, м’язи у вас як залізо, але цього під добре скроєним убранням не видно — вузькі пурпурові рукави, тільки трошечки зібрані біля пліч, пройми зовсім невеликі, у три вінцеві кола, штани теж пурпурові — це буде щось виняткове для синьйора arbitri linguae latinae і golfonniera di giustizia. Але ви, гер фон Кукан, не звертайте на те уваги, що герцог призначив вас на такі скромні посади, які не дають вам жодної влади й на яких — я радий був би помилитись — ви не розбагатієте, — десять, чотири, двадцять один з половиною, записав? Не спи мені і пиши, я сказав: штани — довжина збоку десять, крок — чотири, об’єм стегна — двадцять один з половиною, записав? Бо тепер при дворі краще бути нижче трави, герцог хоч і добра душа, але страшно, страшно підозріливий; а втім, після того свинства, яке зробив його Busenfreund,[61] граф Одоріко, нема чого дуже й дивуватися.
— А чим завинив граф Гамбаріні? — запитав Петр.
— Синьйор цього не знає? — здивувався майстер Шютце. — Щоб я не забув про черевики — я замовлю їх, звичайно, тільки навряд чи вони будуть готові на завтра на вечір, через те рекомендую синьйорові підібрати собі щось елегантне в нас на складі, найкраще — скромного фасону з тупими носками, срібними підборами, якщо вже на камзолі у нас будуть срібні застібки. Деякі знатні синьйори носять підбори порожнисті й ховають у них скручену сталеву пилку — на той випадок, якби вони попали до буцегарні і їм не залишилося б нічого іншого, як перепилювати грати, — ці нездари не вміють навіть цвяха зі стіни витягти, не те що відкрутити підбор, перепиляти грати й спуститися з вежі на слабкій мотузці, та відірватися, та зламати собі ногу, та з цією зламаною ногою ще відбитися від варти і втекти, як це зробив Бенвенуто Челліні, але все це — пусте, пусте, ці порожнисті підбори з пилками всередині — це шик і тут нічого не заперечиш. То, значить, гер фон Кукан не знає, що, власне, скоїв граф Гамбаріні? Гм, про це знає тут кожна дитина, це входить до програми загальної освіти. Як відомо, герцог Танкред має за звичай випити собі перед сном, бо без цього він не засне, і свого часу граф Гамбаріні, — ох, який то був золотий чоловік! — підплатив слугу, щоб той підсипав герцогові в снодійне отрути. So eine Gemeinheit![62] Мабуть, добре потрусив калиткою, перше ніж схилив слугу до такої підлості, бо слуга був старий і порядний чоловік, нині таких слуг уже немає, та все ж таки схилив його. Але, як на біду, то й граблі стріляють! Коли той слуга ніс герцогові те отруєне снодійне, йому зробилося недобре, мабуть, від хвилювання, але він навіть гадки не мав, що це від хвилювання, а подумав, що граф отруїв і його, аби позбутися свідка, упав перед герцогом навколішки і все йому виклав. Герцог притьмом послав по Гамбаріні своїх людей, щоб ті його схопили, та Гамбаріні здогадався, що його задум зірвався, і вчасно накивав п’ятами, перебравшись жінкою. Відтоді герцог страшенно озлобився й зненавидів усіх людей, і я цьому нітрохи не дивуюсь. «Кому я можу вірити, — каже він, — коли навіть Одоріко Гамбаріні, якого я любив і з яким бесідував про високі філософські матерії, хотів мене зі світу згладити?» І тепер він згладжує зі світу сам, згладжує так, що вся Страмба аж тремтить зі страху. Хваліть Бога, хваліть Бога, гер фон Кукан, що вас призначено на такі посади й що герцогові навіть на думку не може спасти, що ви зазіхаєте на його трон, бо якби він запідозрив вас у такому, вам був би капець. Як це сталося з його останнім камергером, таким собі Алессандро Сікурано, досить пристойною і порядною людиною. Ніхто не знає, скільки в тому правди, але ясно одне: герцог убив собі в голову, буцім Сікурано умишляє проти нього зле, і Сікурано під тортурами у всьому признався, — а як тут не признаєшся, коли тобі почнуть заганяти під нігті розпечені цвяхи? — так от, він у всьому признався, цей нещасний Алессандро Сікурано, та ще й потяг за собою цілу низку невинних людей, які теж у всьому призналися, коли кат узув їх в «іспанські чоботи»; половину з них було повішено, а ті, кого не повішено, й досі сидять у темниці, якраз під нашими ногами, гер фон Кукан, і чекають вирішення своєї долі. Сікурано не повісили — його колесували, ви могли побачити його на тому колесі, коли вчора в’їжджали до Страмби; можливо, він іще живий, бо його ламали тільки вчора пополудні.