Убивчий виклик! Петр був навчений і напрактикований у мистецтві відповідати на будь—яке запитання; тільки що тут відповісти, коли тебе ні про що не питають? Якщо герцогиня сказала: «Поговоримо», то це, відверто кажучи, означало: «Говоріть, я слухаю», і тепер тільки від нього одного, Петра Куканя із Кукані, залежить, чи відзначиться він вишуканістю мови й злетом духу перед нею і перед принцесою, а також перед герцогом та високим панством, яке тихо зібралося за його спиною, бо палко жадало виступів такого роду — «для них немає ліпшої розваги, — зазначає придворний хроніст тієї доби, — ніж слухати»; щойно вони йому аплодували, а зараз з властивою більшості людей підступністю ніхто з них явно не мав нічого проти того, щоб він у цю напружену хвилину осоромився; найдужче з усіх злораділа, хоч як важко про це говорити, принцеса Ізотта, бо її личко, ще недавно позначене нудьгою, розквітло тією усмішкою задоволення, яку ми спостерігаємо в жорстоких дітей, коли вони відривають ніжки живим жукам. «Поговоримо», — сказала герцогиня, навіть не натякнувши, про що; запропонувавши цим йому величезну, нескінченну й нічим не обмежену сферу тем, на які він міг би завести розмову, починаючи з погоди, через турецьке питання про нинішню моду чи про філософію Йоганна Скотта Ерігена, про заморські відкриття, про знамениту рушницю Броккардо чи про спалення чаклунок; Петр міг говорити про все, що будь—коли спадало людям на думку, про їхні справи, про те, що було й чого не було, що сталося і чого не сталося, звісна річ, не виходячи за межі делікатності, але саме ця необмеженість можливостей, як і слід було сподіватись, породила в його думках порожнечу, до того ж її посилювало хвилювання, якого він досі ще не знав.
Для нього не було таємницею, що герцогиня не симпатизує йому — на відміну від сотень інших людей, свідків історичної події на piazza Monumentale, героєм якої він був; і він сам дуже добре бачив, як вона намагалася зупинити потік милостей, що ними його осипав герцог; усвідомлення, що її «поговоримо» продиктоване зловмисністю, теж було далеке від того, щоб зміцнити його впевненість у собі. Навіть герцог зрозумів, що це — змова проти його нового фаворита і що виступ юродивої не такий уже й спонтанний, як здавалося на перший погляд, і не виключено, що він був ретельно зрепетируваний; через те герцог нахмурився, як ніч, і блазень Коно, який притулився між ніжками герцогського трону, відбив цю обставину, глузливо прокрякавши:
— Ніс Diana, hic salta![65]
Герцогиня, ледь нахиливши свою чарівну голівку, легенько підперла личко кінчиками пальців і з поблажливою усмішкою вслухалася в Петрове мовчання. Maоtre des cйrйmonies, який стояв у кутку за кріслами герцогської родини, сіріючи на очах у всіх, розпачливими жестами показував угору на балюстраду з музикантами, а тоді знову заходжувався ворушити пальцями перед нашпуленими губами, немовби грав на невидимій флейті. Не зовсім ясно, що він хотів цим сказати, але цілком імовірно, що він збагнув Петрову розгубленість і хотів порадити, щоб той заговорив про музику — мовляв, ця тема пристойна, цілком придатна за будь—якої ситуації.
Коротка пауза, необхідна для того, щоб останні герцоги—нині слова пролунали до кінця й були належно оцінені, минула, а Петрові все ще нічого не спадало на думку; тоді, неабияк зажурившись, він вирішив, що говоритиме саме про цю свою скруту, і, напустивши на своє обличчя вираз зворушливого каяття та жалю, сказав:
— Слуга вашої високості німує. Його вуста — за дев’ятьма замками.
Пихата герцогиня здивовано звела свої гарні тонкі брови.
— Я це бачу, синьйоре Куканю. В чому річ? Як міг так раптово заніміти молодий кавалер, чиїй проречистості мій чоловік складав такі панегірики?
— Я складаю вашій високості палку подяку, — відповів їй Петр, — за те, що, виявивши увагу до мого жалюгідного душевного стану й запитавши про причину мого німування, ви наклали на мене обов’язок виправитись, а це рівнозначне наказові здолати свою недостойну розгубленість, оскільки неможливо виправдатись мовчки. — Знову з задоволенням відчувши, як під ногами в нього з’являється надійний грунт, він провадив далі: — Отже, я можу виправдати себе тим, що дорогоцінна думка, котру висловила ваша високість з приводу таємничих сил, які інколи діють на святу темну душу істоти, що її вони відвідують і що мене, мабуть, не з власної волі, — це я виснував із слів вашої високості, — підвела до вашого трону, вкинула у благоговійні роздуми, зовнішнім проявом яких неминуче буває мовчання. Я благословляю, — мчав далі Петр під розгорненими вітрилами, — цю дію таємничих сил, згаданих вашою високістю, не лише, як я вже сказав, благоговійно, але й з величезною радістю, бо вони точно відповідають тому, що було моїм потаємним зухвалим бажанням, а саме — опинитися віч—на—віч з вашою високістю й запевнити вас у своїй повазі, симпатії та відданості. Все це, я повторюю, було мені дозволено за знаком вищих сил; о, якби невідомі сили, котрі, за словами вашої високості, володіють нашими життями й долями, завжди були до нас такими прихильними й готовими задовольнити наші потаємні надії! На жаль, як показує досвід мого недовгого життя, так буває далеко не завжди.
Герцогиня була цим явно здивована.
— Ви запевняєте мене, синьйоре Куканю, в своїй повазі, відданості та симпатії, — мовила вона холодно, — і все ж таки ваше цитування моїх слів двічі забарвлене легкою іронією. Чим це пояснити, синьйоре Куканю? Може, ви, врешті—решт, не вірите в магію?
Петр хвилину помовчав, немовби зважуючи, як тут, власне, все насправді, й немовби ще раз перевіряючи себе, вірить він у магію чи ні.
— Важко в неї не вірити, ваша високосте, — відповів він нарешті. — Бо й справді, мабуть, немає іншої царини людських захоплень, про яку було б стільки написано й наведено стільки доказів та свідчень і яка своєю незбагненною таємничістю була б така притягальна і хвилююча, як чари, магія і потойбічні впливи; не вірити в ці речі було б такою ж безглуздою впертістю, як сумніватись у тому, що земля кругла, й озброїтись дешевим скепсисом проти свідчень поважних мужів, котрі на власному досвіді впевнилися у її круглості. Усе це істина, з тим лише застереженням, що самої віри тут замало. Є принципова різниця між твердим і радісно живим переконанням, властивим вашій високості, і між безтурботною й млявою звичкою вірити, як це водиться в людей немислячих і як це було б і зі мною, якби я свідомо цьому не супротивився. Але я цьому супротивлюсь, бо змалку нехтую вигоди й нудьгу битих стежок і можу зрештою чітко й без вивертів відповісти на запитання вашої високості: так, я відмовляюсь вірити в магію, супротивлюсь вірі в чудеса й чари, і в астрологію, і в сприятливі або несприятливі впливи невідомих сил.
Петр, певна річ, не забув про осторогу, почуту від майстра Шютце, і добре усвідомлював, що, признавшись у своїй невірі, став на слизький і небезпечний шлях, але він сподівався, що герцогиня сприйме його слова прихильніше, ніж вона сприйняла безглузді — а в тому, що вони безглузді, він нітрохи не сумнівався, — вимовки якогось австрійського торгового представника. І справді чоло її високості лишилося гладеньким, лице привітним, а в голосі, коли вона заговорила, не було й тіні злості.
— Мене це дивує, — мовила вона. — Звичайно, не сам факт вашої невіри, а те, що ви не боїтеся передо мною цю невіру проголошувати, хоч я виразно дала зрозуміти, як дивлюся на ці речі.
— Я щиро шкодую про це, — сказав Петр і, побачивши, що герцог ледь помітно підморгнув йому лівим оком, немовби підбадьорюючи: «Сміливіше, сміливіше, хоробрий юначе, я з тобою!» — теж легенько підморгнув, звісно, так непомітно, щоб герцог не образився, але все ж таки підморгнув, і дальші свої слова, уже без натяків, адресував герцогові: — Так, я дуже шкодую, що не виправдав сподівань вашої високості, але водночас і радий цьому, бо я переконаний: ці сподівання супроводжувалися дивовижною впевненістю. Але запевняю вашу високість, що та невіра, в якій я признаюся, або, точніше, за яку борюся, — не вигідний висновок упередженого розуму, якому все ясно лише завдяки його обмеженості. Років півтора тому я разом зі своїм батьком, нині вже покійним, опинився в ситуації, про яку мало сказати, що вона була скрутна й неприємна, — все було набагато гірше. Мій батько, який, окрім усього іншого, окрім різних своїх занять, захоплювався ще й астрологією, твердо знав, що сам із цієї ситуації живим не виборсається, але мене він запевнив, що в моїй долі після певного періоду мук і невдач настане день раптового й приголомшливого повороту до кращого, і навіть точно вирахував цей сприятливий день. І справді, коли цей день настав, — а я саме впав у чорну і слабодуху безнадію, — хмари раптом розсіялись, і я стояв, осліплений потоком милостей, посланих мені згори.
65
Тут обігрується відомий латинський крилатий вираз «Ніс Rhodus, hic salta», який узято з байки Езопа «Хвалько» і який означає: «Тут Родос, тут і стрибай!»