— Бути геть у всьому досконалим, — відповіла принцеса. — Невже у вас нема ніяких слабкостей? Невже на світі нема нічого такого, в чому б ви показали себе дурнем і незграбою? Я б цього не знесла.
Петрові не зовсім було ясно, чого б вона не знесла — чи того, що він у чомусь показав себе дурнем і незграбою, чи коли б вона сама була у всьому така ж досконала, як він. Петр віддав перевагу другій із цих можливостей.
— Ви жорстока, принцесо, — мовив він. — Тільки за те, що ваш слуга сяк—так витримав кілька випробувань, він іще не заслуговує, аби його звинувачували в чомусь такому жахливо дріб’язковому й нудному, як досконалість. Бо що воно таке — досконалість? «Perfectio est carentia defectus» — сказав давній Мікреліус, — досконалість там, де немає вад, а це означає, що досконалість — це щось абсолютно й цілком негативне; отже, досконалого створіння, яке уособлює в собі Бог, взагалі не існує на світі.
Принцеса зашарілася.
— Ви сміливий, синьйоре Куканю. Мені ще ніхто не відважувався висловити щось таке страшне й недозволенне. Немало людей поплатилися життям за висловлювання набагато м’якші. Але мені це до вподоби, хоч від ваших слів і мурашки бігають по тілу. Скажіть іще щось таке зухвале.
— Це звучить як наказ, — зітхнув Петр.
— Так, це наказ. Звичайно, мій наказ не є запорукою того, що я не почну вищати від обурення й перед усім двором не звинувачу вас, що ви говорите мені речі, які ображають мій слух і які заслуговують на суд інквізиції. Ви сказали, що я жорстока. Гаразд, я визнаю, ви маєте слушність.
Глянувши на її напівглузливу—напівпрезирливу усмішку, Петр відчув гіркоту й злість. «Карамба, — подумав він, — ви запросили мене до двору тільки для того, щоб зробити з мене блазня, щоб спершу матінка, а відтак і донечка мучили мене й заганяли в глухий кут? Пихата, зухвала, зла, егоїстична, — згадав він характеристику, якою наділив принцесу справедливий кравець, майстер Шютце. — Але стривай, голубонько, я виб’ю з твоєї голівки цю пиху».
— Ну? — мовила принцеса, підводячи до нього ту саму голівку, з якої Петр задумав вибити пиху. — Я вас слухаю.
— Гаразд, слухайте, принцесо, — сказав Петр, люб’язно всміхнувшись. — Тільки я не маю ані найменшого бажання і настрою ризикувати свободою й життям лише заради того, щоб розвіяти вашу нудьгу і щоб ви могли відчути, як по тілу у вас бігають мурашки. Ні, ні, нічого такого не буде, principessina mia; хоча, якщо дивитись із висоти добрих страмбських традицій, то моя шия анічогісінько не варта, однак вона в мене одна, і для мене особисто вона така цінна й важлива, що мені навіть на думку не спаде підставляти її інквізиції заради вашої розваги.
Краска, яка залила принцесині щоки, стала ще густішою, і її рожеві губки ледь розтулились у щирому подиві.
— Але ж цього вже неможливо витримати, — прошепотіла вона. — Як ви зі мною розмовляєте? Ви що, забули, хто я?
Темп сальтарелли почав прискорюватись; розгарячілий maître des cérémonies кружляв між парами, які розпалилися й скидалися на метеликів, і відбивав такт своєю паличкою з крильцем, вигукуючи:
— Vivace! Vivace![67]
— Гадаю, що ні, принцесо, — спокійно відповів Петр. — Бувши маленькою, ви відривали ніжки жучкам, а тепер вам забаглося розважитись грунтовніше й краще. Ви — розбещене й знуджене створіння, бо досі ніхто ні разу не дав вам одкоша, усі тільки гнули перед вами шиї. Тож не дивуйтесь нічому — якщо вже я відважився застрелити capitano di giustizia, щоб урятувати життя своєму другові…
Почувши це слово, принцеса якось дивно, криво всміхнулася.
— …і якщо вже я насмілився висловити сумніви щодо існування Бога, то чого б я мав боятись сказати вам навпростець усе, що думаю про вас? Ви хотіли почути від мене єресь — будь ласка, прошу, é servito, я виконав вашу забаганку набагато повніше, ніж ви цього сподівалися; бо навіть якби я висловив і якусь набагато єретичнішу думку про папу, це однаково не приголомшило б вас так, як коли я кількома щирими словами торкнувся вашої персонки.
— Одне слово, ви герой, — вороже мовила принцеса. — Досконалий, як у всьому іншому.
«А тепер уперед, — подумав Петр. — Тепер або ніколи».
— Гаразд, хай буде по—вашому, я герой, — мовив він, — але, мабуть, не досконалий, бо, за визначенням, яке я недавно вам процитував, геройство, щоб воно стало досконалим, має бути позбавлене всіх хиб, передусім тих, які ослаблюють розум і волю. Чи здатні ви без усмішки уявити собі страшний образ досконалого героя, яким його намалював Верроккйо і який нам знайомий з незліченних копій та зображень, — спотворений солодкою любовною мукою? Я не здатен Досконалий герой повинен діяти навпростець, безоглядно прямувати до своєї геройської мети, і він не сміє дозволити собі божевільну розкіш закохатися так, як закохався я.
— Ти ба, наш синьйор, виявляється, закохався, — зауважила принцеса холодно й глузливо. — І в кого ж це?
— Навіщо ви питаєте, якщо й так дуже добре знаєте, що в вас? — відповів Петр. — Справді, ви розпещена й знуджена, принцесо Ізотто, але це не може мені завадити й не завадить любити вас так, як я люблю небезпеку й заборонені ігри, останні і страшні хвилини, коли вирішується питання життя і смерті. Ви — принцеса, Ізотто, а я — вбогий авантурник і бурлака на свій страх і ризик, мої титули arbiter linguae latinae і rhetoricae свідчать тільки про те, що вашому батькові, котрий нагородив мене ними, не бракує почуття гумору. Отже, ви для мене недосяжні, наче сонце, й нереальні, мов голос, що вертається до нас виляском після того, як він відлунав, а я за цією недосяжністю й нереальністю прийшов з далекої, абсолютно чужої вам землі й учистив тисячі миль, подолав тисячі перешкод, щоб тепер, коли досяг мети, вигукнути з гірким сміхом: «На кого ти осмілився звести очі, Петре Куканю?»
— Трохи швидше! Un россо più presto! Un россо più presto! — вигукував maître des cérémonies, в екстазі звертаючи очі до ангелів, які оздоблювали стелю; з натхненною виразу його обличчя можна було судити: те, що зараз відбувається в Sala degli Angeli — не простий початок банального двірського балу, а щось надзвичайне, виняткове, таке, що досі тут ніколи не діялося й що благословило саме небо. Легка, чарівна мелодія сальтарелли вже добряче розтопила всю кригу й проникла танцюючим у кров, наче вино, розпалила їхні обличчя, і тепер їм здавалося, що світ через те такий чарівний, а життя через те таке сповнене блаженства, що все, що відбувається, відбувається в ритмі сальтарелли, і все добре, і все гаразд, бо немає нічого приємнішою й жаданшого, ніж танцювати сальтареллу. Тож усі без упину танцювали, й ніхто не звернув уваги на те, що герцог з герцогинею покинули коло й пішли до свого підвищення, причому герцог, у доброму гуморі, охолоджував розпашіле обличчя віялом, яке попросив у своєї дружини—герцогині. Петр теж був сп’янілий від сальтарелли, тож, щиро кажучи, був далекий від того, щоб з гірким сміхом докоряти собі за те, на кого «осміливсь звести очі», як недавно висловився, і все йому здавалося легким і доступним, наче в блаженному сні. Мотив легкості й доступності так настирливо заполоняв його думку, що він включив його в потік своїх дальших слів:
— Так, саме так, на кого ти осміливсь звести очі, кажу я собі, і все ж сама легкість, з якою я звіряю вам своє почуття, свідчить, що це питання, продиктоване розумом, нещире й фальшиве, бо все, що природне, — те досконале й легке; а оскільки воно природне, то воно й правильне, отож я наважуюсь зробити з цього висновок: усе, що легке, те правильне.
— Чудово, це мені подобається, — похвалила його принцеса. — Я впізнаю в цьому формули своїх учителів: якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то й А теж дорівнює С. Зразковий і гідний похвали приклад того, як освідчитися в коханні з допомогою Арістотелевих силогізмів.
— Арістотель не вигадував цих силогізмів, а виводив їх із життя пр.:роди, — відповів Петр. — А я, принцесо Ізотто, освідчуюсь із такою ж легкістю, як птах злітає над лісами або з землі б’є гаряче джерело. Я не випадково, а зумисне вибрав ці два порівняння, бо любов, Ізотто, — це не буденне явище, а явище надприродне, вона — сама реальність, бо в ній найповніше і найдивовижніше поєднуються начало світла, якому ми з радістю підкоряємось, і начало темряви, яка нас жахає; вона приходить з глибин і з неба, з вражень, ясних і виразних, і з таємничого дна душі. Вперше в житті я відчуваю, що таке любов, Ізотто, а проте, здається, знаю про неї все, бо любов не піддається вивченню, її не досліджують, — її сприймають безпосередньо як красу, вона — поза розумом і вище, ніж розум, і ми ототожнюємо себе з любов’ю лише до такої міри, що той, хто любить, має право сказати: «Любов — це я сам, і кожен, хто любить, — це любов». Я люблю вас, Ізотто, і прошу: вірте мені так, як вірите дзвіночкам отар, котрі вертаються з пасовища, і дзижчанню золотих бджіл, і тихій ході лані, яка йде до потока напитись води, або ж просто як вірите тому, що над нами небо, а земля несе наші кроки, або тому, що ви — жінка, а я — чоловік…