Оце і все, що нам відомо про діяння першого з юнаків, до яких, як уже мовилося вище, були звернені очі всієї Страмби; а тепер спробуймо дати звіт про дальшу долю другого юнака, Петра з Кукані.
Начальник страмбської військової залоги, капітан д’Обере, чваньковитий француз, якому було довірено супроводити високородну матір і дочку в їхній подорожі у невідомому напрямку, повернувся, виконавши свою відповідальну й делікатну місію, через чотири тижні, і Петр подався до нього, в те крило герцогського палацу, де містилися казарми, сповнений рішучості приставити йому, якщо треба буде, ніж до горла й примусити розказати, куди той відвіз герцогиню з Ізоттою.
Він застав його, цибатого, елегантного, на казарменому дворі, де той муштрував незграбного рекрута, мабуть, пещеного синка заможних батьків, який вирішив присвятити своє життя військовому ремеслу і тепер учився поводитись з мушкетом, рушницею, такою важкою, що під час стрільби її треба було спирати па сошку, встромлену у землю; до того ж вона явно була не для його тендітних ручок. Через ліве плече в нього була перекинута шкіряна ладівниця, набита дерев’яними коробками з відваженими порціями пороху, при поясі висіла сумка з набоями, на шиї — гніт, звитий мотком; усе це йому явно заважало, й давило, й робило ще нещаснішим, ніж звичне буває нещасний новоспечений воячок, уперше в житті відірваний від своєї мамуні.
— Розстав як слід ноги, не стій мені тут comme un esturgeon malade,[69] ах, saprebouiffre,[70] оце так даруночок, ми чекали на тебе, вимолили тебе, espèce de limace![71] — лютував капітан, і що більше він лютував, то неспритнішими і незграбнішими ставали рухи рекрута. — А тепер заплющ око, ліве, ça va sans dire,[72] поки мушка й отвір стануть в одну лінію, так, feu,[73] стріляй!
Сердега вистрелив у напрямку величезної паперової цілі, прихиленої до глиняного валу, який на відстані двох метрів замикав казармений двір, і розпростерся на весь зріст, збитий з ніг сильним відбоєм, а куля тим часом зникла в глибині валу, відхилившись на три фути праворуч від краю цілі. Капітан застогнав, почав бідкатись і заплющив очі, глухо вивергаючи диявольські прокляття по—французькому, за які після смерті розплачуються двомастами років чистилища, а коли розплющив очі знову, то побачив Петра.
— Tiens,[74] наш шановний schioppetti, — мовив він. — Прийшли показати цьому imbécile,[75] як користуються вогнепальною зброєю, га?
Петр, який знав, що з гасконцями — а капітан д’Обере був гасконець — треба розмовляти владно й рішуче, виставив підборіддя.
— Синьйоре, — почав він, — тільки своєму найближчому другові, графові Гамбаріні, я дозволив жартома називати мене schioppetti і то всього один раз: удруге я б йому цього не подарував. Але якщо ви хочете побачити бодай раз у житті, як треба стріляти й що це означає — «стріляти», то будь ласка — я до ваших послуг.
Капітан д’Обере набрав повні груди повітря, щоб відповісти на свій вояцький манір, однак не сказав нічого й хвилину пильно дивився у темні, широко розставлені Петрові очі.
— Синьйор надто високої про себе думки, і це подобається дівчатам, навіть найродовитішим. Гаразд, побачимо, наскільки синьйорова думка про себе самого справедлива. Я власноручно наб’ю синьйорові мушкет, щоб він не міг потім викручуватись, ніби не все було comme il faut.[76]
З дерев’яної коробочки, яку він вийняв з ладівниці рекрута, що тим часом підвівся з землі на своїх тремтячих ніжках, капітан насипав у цівку пороху, засунув кулю, забив її клейтухом, якого загнав глибше шомполом, а з волового рога насипав на панівку дрібненького порошку. Поки він здійснював цю складну процедуру, яка, коли вона виконувалася за наказом, вимагала шістнадцятьох команд, з вікон казарм, як не без задоволення побачив Петр, почали вистромлятися голови цікавих, а з головного входу, з воріт стайні, з їдальні, один за одним, а тоді дедалі густіше посунули пішаки, шталмейстери, денщики, алебардники, писарі, кухарі, сурмачі і барабанники, і як там іще називається вся ця військова потолоч, пани й простолюд, новачки і обстріляні вояки; звістка про те, що Петр Кукань із Кукані з’явився на казарменому дворі, аби похвалитися своїм мистецтвом стрільця, яке він один раз уже так славно продемонстрував, блискавкою облетіла казарми й підняла на ноги навіть тих, хто вже був уклався спати й заснув.
Мушкет, якого капітан передав Петрові, підготовлений за всіма правилами для пострілу, з запаленим ґнотом, був важкий, наче невелика гармата, принаймні вдвічі важчий, ніж його улюблена рушниця Броккардо, але Петр сказав собі, що коли йому під час цього показового виступу судилося справити належний ефект, гідний Петра Куканя із Кукані, то він не має права користуватись жодною опорою; отож, відійшовши від цілі на п’ять кроків далі, ніж до цього стояв нещасний рекрут, він залишив сошку на попередньому місці, там, де її було встромлено в землю до нього.
— Послухайте, мосьє де Кюкан, — сердито озвався капітан, — а хто за вами має носити la fourche? Наші мушкетери носять сошку за собою самі.
— Мені не треба ніякої сошки, — відповів Петр.
— Але в нас обов’язково треба користуватися сошкою, це записано в регламенті, — нагадав капітан.
— Я не ваш підлеглий і не належу до вашого полку, отож стрілятиму так, як мені подобається і як я звик, — відрізав Петр.
Коли він широко розставив ноги, щоб капітан не зміг зробити йому зауваження, ніби стоїть comme un esturgeon malade, наче хворий осетр, і почав зводити мушкет, у голові йому раптом майнула думка, — божевільна, але тим привабливіша й сповнена неабиякої сили переконливості думка, немовби її навіяла сама Доля і тепер, осяявши його, ще рішучіше спонукала не здаватись, не залякувати себе її неможливістю й нашіптувала на вухо: «Не бійся, тобі це до снаги! Це єдина нагода втерти носа всім — від цього капітана й до останнього денщика».
І Петр, здавшись на захист, і допомогу7, й молитви своїх покійних батька та матінки, а також незабутнього графа Одоріко Гамбаріні і, звичайно, бородатого брамника з Таранто, з яким він за його життя підтримував добрі стосунки, зібрав усю свою силу, на випростаній руці звів мушкет, так, як зводять пістоль, швидко прицілився і, спускаючи курок, зробив випад уперед, немовби хотів після пострілу ще простромити ціль рушницею, наче дерев’яним списом. Цим самим він збалансував сильний відбій, який кілька хвилин тому поклав на землю рекрута, і стояв так хвилину, оглушений пострілом, нічого не розуміючи й важко зводячи дух, отупівши від хвилювання й надмірної напруги сил; та поступово він усвідомив, що водоспад, який його оглушує, — зовсім не водоспад, а крики й вигуки «браво», й «слава», і «evviva!», і просто «а—а–а—а!», і що капітан д’Обере плескає його своїм могутнім капітанським ручищем по плечах, а роззяви не тільки горлають, а ще й пританцьовують, і підкидають кашкети та ківери вгору, і що точнісінько посередині цілі зяє діра, в яку можна було б просунути кулак і якої ще перед хвилиною там не було, і всі ці подробиці з’єдналися, щоб злитись в одну—єдину думку, що він, Петр Кукань із Кукані, ще раз переміг і зарекомендував себе як чарівний schioppetti, хоч рушниця, з якої він вистрелив, на відміну від чудової рушниці Броккардо, не була зачарована його батьком, — одне слово, усім присутнім він таки втер носа.
Потім капітан завів Петра до свого парубоцького мешкання на третьому поверсі казарменої будівлі, щоб разом з ним відсвяткувати його успіх, і заради цього відкоркував пляшку міцного французького, яке велів присилати сюди з батьківщини, бо італійські дистиляти, як він висловлювався, неможливо пити.
— Ви мастак, синьйоре, і я нітрохи не дивуюсь, що наша petite princesse[77] утратила через вас розум, — сказав він, коли вони цокнулися й перехилили по келишку міцного трунку, котрий Петр пив уперше в житті.
— Саме про цю petite princesse я й хочу з вами поговорити, — сказав Петр. — Ви, звісна річ, здогадуєтесь, капітане, що я прийшов на ваш плац зовсім не для того, аби випнутися перед вами чи похвалитися своїм стрілецьким мистецтвом перед вашими людьми.