— Цілком можливо, — відповів капітан. — Однак ви це зробили, і дуже добре, що ви це зробили. Як на мене, за даної ситуації ви нічого кращого й не могли зробити.
— Але для мене зараз важливе тільки одне — щоб ви розповіли, куди відвезли принцесу Ізотту, — сказав Петр.
— Якщо це вас так цікавить, то будь ласка, — відповів капітан. — Я допровадив її до Феррари, до будинку архієпископа Феррарського.
Петр підхопився із стільця.
— Дякую, мені цього досить, — сказав він. — Я їду.
— Куди? — здивувався капітан.
— В Феррару, parbleu,[78] — відповів Петр.
— А чого? Хочете викрасти принцесу?
— Мабуть, бо нічого іншого мені не лишається, — сказав Петр.
— Про мене, викрадайте, — знизав плечима капітан. — Тільки її в Феррарі вже немає. Коли я вирушав назад, герцогиня з дочкою теж від’їздили з Феррари під охороною людей архієпископа.
— Куди? — запитав Петр.
— Ви будете сміятись, але цього я не знаю, — відповів капітан. — Parole d’honneur,[79] я не маю про це аніякісінького уявлення. І, щиро кажучи, нітрохи не дивуюсь, що вони вчинили саме так, як вчинили, — адже вони чудово знають мосьє П’єра Кюкан де Кюкан, і їм вистачить пальців обох рук, аби вирахувати, що якби мосьє де Кюкан знав, де переховується princesse, то він зробив би те саме, що тільки—но нахвалявся зробити.
Петр знову сів.
— Sacrés mille tonneres de nom de Dieu de nom de merde![80] — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу.
Капітан засяяв, блиснувши в усмішці всіма своїми тридцятьма двома чудовими зубами.
— Мосьє вміє лаятись по—французькому, як перевізник корів з острова Лув’єр, і за це ми повинні випити.
Вони випили, й капітан провадив далі:
— Ну, хоч те, про що ви хотіли довідатись, ви не довідалися, але я сказав би. що ваш візит до казарми не був таким уже й марним. Saprebouiffre, П’єре, ходіть до нас на службу. Не станете ж ви мені забивати баки, що людині вашого масштабу до вподоби натирати двірський паркет, танцювати сальтареллу й чекати, чи не повернеться принцеса, тим часом як усі кплять собі з ваших титулів Arbiter rhetoricae або j’sais pas de quoi.[81] Невже ви ще й досі не усвідомили, хто ви? Ви — символ, П’єре, славний навіть поза межами Страмби, а що вам із того? Начхайте на всі ці дурощі й ходіть до нас, де ви потрібні, сюди, до війська. Я призначу вас своїм ад’ютантом з платнею сто п’ятдесят скудо на місяць. Ваше становище при дворі, — та ви, мабуть, і самі це відчуваєте, — дуже непевне, а так ви матимете міцну опору у війську, — гадаю, вам не треба докладно пояснювати, що це означає, та й для нас буде щастям, коли в нас з’явиться особа, така популярна, як ви. Герцог неодмінно схвалить мій вибір, бо він розуміє, що військо — головна, а може, і єдина опора, на яку він може покластися, і все, що йде на користь нам, корисне і для нього. Тож випиймо за це. Вони випили.
— Перше ніж я скажу вам «так» або «ні», капітане, — відповів Петр, — поясніть мені, чому ви, начальник залоги, сам особисто муштрували й знущалися на плацу з того сердеги, який явно вперше в житті тримав у руках зброю? Невже в вас для цього немає відповідного чину?
Похмурнілий капітан якусь хвилину розгладжував свої вуса, а тоді відповів:
— Як завжди, sacré Pierre,[82] ви влучили в самісіньке око. Цей сердега, як ви його назвали, не звичайний рекрут, а син синьйора Антоніо Цанкетти, одного з найбагатших громадян Страмби, і прислав його на мою голову з рекомендаційним листом ваш copain[83] граф Гамбаріні, який відтоді, як ви вирятували його з халепи, росте й набирає сили, тим часом як ви скнієте. Я не люблю його, і він мені не подобається. Ви йому довіряєте, мосьє де Кюкан? Мене це дуже дивує. Мені не до вподоби, коли він присилає сюди таких хлопчаків, як молодий Цанкетта. Таких недолугих кадетів, як він, тут у нас декілька, але тільки я один умію дати собі з ними ради, решта перед ними плазують, а це псує дисципліну й викликає невдоволення. Ви теж дасте собі з ними ради, П’єре, і через те ви мені потрібні — я довірю їх вашій спеціальній опіці й дам вам усі повноваження, щоб ви поганяли їх і щоб вони як слід відчули, чим пахне вояцьке ремесло.
— Чому ж тоді ви їх не виженете, якщо з них нічого путнього не вийде? — запитав Петр.
— Це неможливо, — відповів капітан, — адже так повелося із давніх—давен — посилати молодих хлопців на військову службу, а їхні родичі настільки впливові, що скоріше виживуть звідси мене. A propos,[84] я сподіваюсь, ви такий же спритний фехтувальник, як і стрілець?
Петр, який був уже трохи напідпитку, відказав:
— Виставте проти мене дев’ять своїх найкращих фехтунальників, і я сам—один упораюся з ними й покладу їх у ряд зліва направо або, якщо хочете, справа наліво.
— Усього дев’ять? — здивувався капітан. — Мені це подобається, я завжди казав, що скромність прикрашає людину. Ага, щоб я не забув, у мене є для вас лист від однієї дами.
— Від якої дами? Від принцеси? — запитав Петр.
— Звідки мені знати? — знизав плечима капітан, відкриваючи сумочку з позолоченої шкіри, яка висіла в нього на плечі. — Мені його передала така маленька, товстенька, зизоока, гелготлива, як гуска, особа.
— Bianca matta?
— Так, Bianca matta, — ствердно хитнув головою капітан. — Як на мене, ця Б’янка не така вже й matta, не така ідіотка, як про неї думають.
Він добув із сумочки кисет з м’якої оленячої шкіри, з нього — записник у саф’яновій оправі, а з записничка — маленький, акуратно складений і червоною печаткою заліплений аркушик.
— Voilà,[85] — сказав капітан, подаючи його Петрові. Написана зграбним дівочим письмом цидулка звучала так: «Не сумуй, я люблю тебе. Ізотта».
Петр уже чотири місяці служив ад’ютантом капітана д’Обере, коли його якось розшукав у казармах лакей у червоній лівреї, з зображенням срібної ноги в наголіннику між двома зірками та з девізом «Ad summam nobilitatem interni» на рукавах, і передав листа, в якому граф Джованні Гамбаріні вишуканими зворотами висловлював жаль із приводу того, що громадські обов’язки заважали йому останнім часом підтримувати з Петром постійні дружні стосунки, як це бувало раніше; і все ж йому вдалося вивільнити бодай сьогоднішній вечір, тож якщо Петрові не дуже неприємно за келихом вина бодай на кілька хвилин віддатися споминам про минулі часи, Джованні буде вельми радий побачити його між пів на дев’яту і дев’ятою годиною.
Петрові ця пропозиція й справді була неприємна, бо відтоді, як Джованні почав удавати з себе велике цабе, він йому дуже спротивився, та оскільки в нього не залишалося ані найменшого сумніву, що Джованні запросив його зовсім не для того, аби згадати, як вони допомагали Франті ловити бліх чи як на них у лісі напали розбійники, він відповів чемно й коротко, що прийде дуже радо.
Через півгодини герцог запросив його до свого невеликого кабінету поряд із покинутими appartamento della Duchessa[86] на партію в шахи.
Останнім часом він виглядав дуже зле, став брезклим, обличчя, раніше добре доглядане, зблідло, пожовкло, і це справляло враження, що жир, який він накопичив у собі, теж пожовк, як пожовкла масть у рукавичках, котрі свого часу герцогиня Діана послала королеві Франції. Герцог тільки через силу нахилявся над великою шахівницею, за яку він сів разом з Петром, і грав так неуважно й погано, що Петр змушений був мобілізувати все своє мистецтво комбінації і розум, щоб підтримати в своєму вельможному суперникові думку, ніби йдеться про серйозний поєдинок, і довести гру до пристойного завершення. Зрештою герцог не помітив навіть однієї, вигідної для себе позиції, яку йому підстроїв Петр, і коли виявилося, що Петровій турі і пішакові протистоїть тільки його слон, він хотів визнати свою поразку.
— Кінець, я програв, — зітхнув він і, відхилившись від шахівниці, важко наліг на бильце крісла на знак того, що партію закінчено.
— Дозволю собі не погодитись з вашою високістю, — заперечив Петр. — Якщо слон вашої високості стоїть на діагоналі, куди його ваша високість завбачливо поставила, щоб мати змогу оголосити мені шах, якби я загрожував йому турою і якби мій король рушив з місця під захист свого пішака, то мені не лишилося б нічого, як до віку вічного переслідувати його турою. Це не поразка, ваша високосте, це явна нічия.