— Це з його боку було б необачно й передчасно, оскільки ви, маркграфе, в Страмбі надто популярна особа, — сказав герцог. — Але люди й справді часто діють необачно, і через те я раджу вам не йти сьогодні до нього, пославшись на невідкладні службові обов’язки.
— Ваша високість справді чудовий знавець людей, — відповів Петр, — але оскільки ви знаєте, що я не можу відмовитись від слова, яке колись дав, то цю пораду висловили, мабуть, жартома. Та річ не тільки в даному слові. Мені справді дуже цікаво, що ж замислив цей штукар.
Герцог зітхнув.
— Я потерпаю за вас. Ви вчините мудро, якщо наливатимете собі вина тільки з тієї посудини, з якої наливатиме собі й він, так само як я відтоді, як граф Одоріко Гамбаріні велів отруїти моє вино перед сном, ділюся своїм трунком зі слугою, котрий його мені приносить. Але ви щойно згадали про мою дочку. Так, з вашого боку це був блискучий хід, що ви почали упадати коло неї, а я припустився помилки, відіславши Ізотту до Рима.
— До Рима? — вражено вигукнув Петр.
— Атож, до мого кузена кардинала Тіначчо. Я гадав, що зміна середовища й зустрічі з новими і цікавими людьми підуть їй на користь, а головне — вона забуде короткий романчик, який ви, блискучий шахіст, розіграли з нею. Проте я недооцінив свою дочку, принизив її гордість і силу характеру. Вона не примирилася з насильством, яке ми над нею вчинили, уперлася, що вас, маркграфе, не перестане любити й що воліє вмерти, ніж викинути вас зі свого серця й зламати слово, котре вам дала. Ви виграли свій хід, а я свій програв.
— Ваша високість, — сказав Петр, — мабуть, з памороч—ною впевненістю чекає, що я запротестую проти виразу «хід», до якого вдається ваша високість, говорячи про мою палку любов до дочки вашої високості, принцеси Ізотти. Аж ніяк ні. Принцеса Ізотта — наслідниця трону, й тому, якщо я відважився глянути на неї, цей погляд можна назвати «ходом», зовсім не рахуючись із тим, що коли нашими шаховими ходами й керує розум, то я, навпаки, в ці незабутні хвилини весь свій розум пригнітив і діяв тільки у згоді з божевільним і недозволенним спалахом своїх почуттів — божевільним і недозволенним без перебільшення, бо я, як вашій високості, напевне, відомо з тих дружніх повідомлень, котрі про мене поширював граф Гамбаріні, — син шарлатана, а з боку матері — онук холощія.
— Так, ця обставина нам вельми добре відома, — сказав герцог.
— Через те, — вів далі Петр, — нехай ваша високість дозволить мені скромно, але з деяким подивом запитати: чому ваша високість зводила двічі, що виключає припущення помилки на слові, назвати мене маркграфом?
— А тому, що я не можу віддати свою дочку за сина шарлатана й онука холощія, поки той син шарлатана й онук холощія не стане бодай маркграфом: не можу я її віддати й за ад’ютанта начальника міської залоги, поки цей ад’ютант не стане генералом.
Відтак герцог розповів Петрові, що маркграфство Страм—ба, яке сто п’ятдесят років тому заснував його предок Вітторіно д’Альбула, виникло внаслідок об’єднання кількох папських ленів, куди, однак, уклинилася область під назвою Трезанті, верховним володарем якої є не папа, а імператор. Оскільки область Трезанті не підвладна папі, то її не занесено й до списку областей, які приносять папі прибуток, тим часом як Страмбу трохи пізніше було піднесено в ранг герцогства; отож Трезанті й досі залишається маркграфством; такий прецедент, тільки навпаки, вже мав місце: свого часу маркграфові феррарському імператорським указом було присвоєно титул герцога Модени і Реджії, які вважалися імператорськими ленами, тим часом як присвоєння йому титулу герцога Феррарського залежало від рішення папи. Він, Танкред д’Альбула, — герцог Страмби й маркграф Трезанті в одній особі, і немає підстав, чому б він не міг відступити маркграфство Трезанті кому захоче, скажімо, нареченому своєї дочки, так само як немає підстав, чому б він не міг відмовитись на його користь від свого звання генерала й головного начальника над страмбським військом.
Герцог підвівся і подав Петрові руку; той підвівся й собі.
— Цей хід я ретельно обміркував, — сказав герцог, явно розчулений, — бо особисто я не знаю й не бачу мужа, достойнішого за вас, Петре, котрий зміг би вивести Страмбу зі стану розброду і хаосу, які в ній почалися, і зберегти мій трон для Ізотти та майбутніх моїх нащадків. Спершу я хотів був відіслати вас до Рима, щоб ви особисто супроводжували мою дружину й Ізотту, вашу Ізотту, під час їхнього повернення додому, але тепер боюся, що ваша присутність у Страмбі буде найближчим часом більше ніж необхідна, і через те я радше пошлю туди гінця. А тепер ідіть і будьте обережні; будемо сподіватись, що ще не пізно.
Однак виявилося, що вже пізно.
Джованні прийняв Петра вельми неофіційно, одягнений у домашній шовковий халат. Потягуючи люльку, він куйовдив над вухами своє волосся, як це любив робити його батько; на лівій руці в нього сяяв величезний діамант персня Борджіа, який Петр виявив на трупі лакея Йоганна, котрий його вкрав. Та, попри це, Джованні нітрохи не здавався дорослішим із часу свого приїзду до Страмби; його обличчя, тоді обшмагане вітрами й згрубіле від тяжкої дороги, тепер, у вигодах і розкоші розгладилося й просвітліло; одне слово, він виглядав тепер зовсім хлопчиськом, і Петрові раптом здалося, що тут першої—ліпшої хвилини може з’явитися справжній господар, справжній граф Гамбаріні; відкинувши свої недавні побоювання, ніби цей хлопчисько посягає на його життя, він безстрашно віддав лакеєві у вестибюлі не лише свій плащ, але й пояс зі шпагою.
Пишаючись своєю маєтністю й прадавньою традицією роду, якою віяло від мурів його резиденції, Джованні провів Петра по всьому палацу — від першого поверху аж до горища, не перестаючи при цьому обурюватись варварством capitano di giustizia, який під час свого довголітнього перебування в цьому будинку осквернив і зіпсував усе, до чого тільки доторкнувся: усі портрети предків Гамбаріні зникли, — capitano звелів викинути їх на смітник, — а замість них у фамільній галереї Гамбаріні розвісив мазанину герцогського придворного маляра Рінальдо Аргетто; чудовий розпис стелі у вестибюлі пензля Беноццо Гоццолі, — щоправда, вже в роки дитинства Джованні він був пошкоджений часом, але все одно такий рідкісний, що ніхто із сучасних партачів не наважився його реставрувати, — просто звелів замазати білою фарбою. Петр повинен був вистрелити йому не в серце, а в черево, щоб він умирав повільно і в муках.
— Дякую, наступного разу я скористаюся твоєю порадою, — сказав Петр.
Джованні засміявся й тицьнув Петра великим пальцем під ребро.
— Сподіваюся, такої нагоди в тебе вже не буде.
Вони сіли tête—а–tête[88] в невеликій наріжній кімнаті, завішаній мініатюрами, які старанно збирав граф Одоріко Гамбаріні; єдине вікно виходило на фасад герцогського палацу на piazza Monumentale. Джованні, до самих кісток світська людина, розважав Петра скандальними історійками з закулісного життя вельможних страмбських родин, тим часом як двоє лакеїв під наглядом вродливої економки й управительки палацу, — як нам відомо, це була вдова підлого господаря заїзду «У павичевого хвоста», чарівна Фінетта, — дбали про їхні вигоди, приносили їм вино й натоптували Джованні люльку. Фінетта, строга з виду, вдавала з себе стриману й байдужу, немовби бачила Петра уперше в житті; але коли лакей приніс і поставив на стіл таріль з різними перекусками і Петр, потерпаючи, чи вони не отруєні, завагався й мимохіть глянув на Фінетту, вона примружила очі й ледь помітно кивнула, що явно означало: «Не бійся, я сама наглядала, щоб туди ніхто нічого не підсипав, як я робила раніше, коли був живий мій чоловік, а ти, підлий нікчемо, мав апетит на моє тіло й не задивлявся на принцес».
Уже посутеніло, й важке громаддя герцогського палацу, видиме з вікна, повила темрява.
— А тепер, Джованні, ближче до діла, — озвався Петр, коли вони зосталися самі. — Скажи мені відверто й навпростець: що в тебе на серці й чого ти мене запросив?
— Я пригадую, — почав Джованні, — ти одного разу замислився над тим, які риси характеру успадкував від свого діда—холощія, а я тобі відповів, що уміння різонути по живому. І справді — ти вмієш різонути по живому: «скажи мені відверто й навпростець: чого ти мене запросив» — fi donc, fi donc — так не заведено говорити dans le monde — між людьми, які вміють поводитись. Ти здивуєшся — я справді запросив тебе просто так, поговорити. Я написав тобі, що хотів би згадати з тобою про давні часи, які ми провели разом, і це правда. Пригадуєш, як ти мріяв про те, що, почавши зі Страмби, ми завоюємо з тобою весь світ, що ти посадиш мене на герцогський трон і не пам’ятаю вже про що іще? Це було не так давно, щонайбільше півроку тому.