— Прокинься, вайло, вставай, lazzaroni, опам’ятайся, якщо тобі дороге життя, заради Божого милосердя! — схвильовано шепотіла вона й, схопивши своїми дужими руками за борт його камзола, притягла до себе і примусила сісти. Надірване вухо при цьому заболіло так сильно, що Петр прочумався остаточно й побачив, що він знову в підземній темниці, освітленій тепер ліхтарем, який висів на гаку, забитому в товстий мур, а над ним схилилася Фінетта й намагалася допомогти йому звестися на ноги.
— Шльондро! — вилаявся він.
— Не лайся, imbecille, babbaccio, дурню, бовдуре, бо я хочу тебе врятувати! Ось твій ремінь, шпага, плащ, капелюх, швидко одягайся, мерщій, графа нема, він у палаці, я послала до нього лакеїв і лишилася вдома сама! Любий мій, зберися на силі і вставай!
Вона зняла ліхтар з гака й пішла до відчинених залізних дверей, ваблячи його за собою.
Тремтячими руками Петр підперезався ременем, накинув на плечі плащ і, похитуючись, рушив за нею, усе ще відчуваючи тягар у голові й біль у побитому тілі.
— Я відведу тебе до своєї приятельки, — виразно прошепотіла Фінетта, — вона мешкає за via Romana й заховає тебе, а коли тут усе заспокоїться, ти зникнеш із міста.
До запамороченої Петрової голови поволі поверталася ясна свідомість.
— Ні, дістань мені коня, і я поїду негайно, — мовив він, підіймаючись разом з Фінеттою крученими сходами.
— Божевільний, як же ти проскочиш у браму?
Я знаю пароль, — відповів Петр. — Коня мені, коня, більш нічого, тільки коня!
— Ти одержиш коня, — пообіцяла Фінетта, майже бігцем поспішаючи поруч нього темними й тихими коридорами старого палацу. — 3 настанням сутінків граф наказав приготувати собі коня з повним дорожнім спорядженням, і кінь і досі стоїть у стайні, бо про нього всі забули. — Вона раптом зупинилася. — Тихіше, — прошепотіла й різко штовхнула Петра в нішу, повз яку вони саме проходили, а сама пішла далі; за поворотом коридора раптом блиснуло світло й виринула постать дебелого лакея в червоному; як і Фінетта, він скрадався з ліхтарем у руці.
— Що ти тут робиш? — гостро запитала його Фінетта. — Я тобі наказала стерегти головний вхід.
— Мені причулися голоси, і я пішов подивитися, — відповів лакей. — Я й справді чув тут голоси, синьйоро. З ким це ви розмовляли?
— Сама з собою, merdaiuolo,[90] — відповіла Фінетта й звідкись, мабуть, із зборок своєї спідниці, вихопила маленький гострий кинджал, і лакей не встиг навіть писнути, як кинджал увігнався йому в серце аж по саму колодку; він упав мов підтятий. — Виходь, повітря знову чисте, — сказала Фінетта Петрові, старанно витираючи лезо кинджала об рукав убитого лакея.
Вони пішли далі.
— А без цього не можна було обійтися, Фінетто? — запитав Петр з легким докором. — Для цього merdaiuolo, як ти його влучно назвала, вистачило б і одного мого удару кулаком у підборіддя.
— Та невже? — глузливо перепитала Фінетта. — Який же ти розумник! Це щоб він за хвилину очуняв і пішов поскаржитись па мене графові? Ні, тепер, коли йому капець, я зверну все на нього, що це він допоміг тобі втекти, а я в праведному гніві вдарила його кинджалом. Ти не можеш собі навіть уявити, яку я розіграю тут комедію і які сльози литиму від обурення через твою втечу. Життя — сувора штука, і треба бути обережним, і пильнувати за собою, і лишати собі шлях до відступу, якщо не хочеш ускочити в халепу.
Тим часом вони вже вийшли на подвір’я.
— Постій тут, я виведу коня, — сказала Фінетта й щезла у темряві, розсіяній світлом молодого місяця. За хвилину вона повернулася, ведучи за вуздечку високого коня в яблуках, якого майже не було видно, так він був обвішаний подорожніми мішками, але в його чудових якостях не доводилося сумніватись; очевидно, Джованні добре підготувався на той випадок, коли б замах не вдався і йому довелося б наслідувати приклад свого батька.
— Дякую тобі, я ніколи цього не забуду, — сказав Петр, міцно обійняв Фінетту і пригорнув її до своїх грудей.
— Нема за що, — відповіла Фінетта. — Візьми ліхтар, бо верхівці, які їздять містом потемки, викликають підозру. І будь обережний.
Вона говорила суворим і діловим тоном, але коли він стрибнув у сідло, раптом видала звук, схожий на коротке схлипування. Потім відчинила ворітця за стайнею, ключі від яких носила при собі й через які, можливо, підступний аптекар Джербіно ходив на свої потасмні зустрічі з Джованні, і Петр виїхав у вуличку, таку тиху і спокійну, немовби у Страмбі не діялося нічого особливого, чогось такого, що вибивається з буденної, звичної колії.
«Якщо Джованні не звелів розсідлати коня, бо голова його була заморочена набагато важливішими клопотами, то він не скасував і пароль, на який його мали випустити з міста, — міркував Петр, — гвардійці, які охороняють браму, й досі не відають, що коїться у герцогському палаці». І справді, коли він, насунувши на лоба капелюх і піднявши комір плаща, наблизився до брами Сан—П’стро і вимовив заклинання «Dolce far niente», вояк, якиіі саме стояв на варті, мовчки відсунув засув, впустив його до бокового проходу біля головної брами, а тоді коловоротом підняв важкі звідні грати, якими прохід закривався ззовні; грати були такі важкі, що п’ятсот років тому вони перетнули навпіл коня пана Єжека з чеського міста Пардубиці, коли він вирушив завойовувати Мілан; та ми нагадуємо про це тільки тому, що наших лицарів віддавна вабило бурхливе життя італійського півострова.
Перед брамою Сан—П’єтро був великий простір, повен дерев’яних загородок і яток, вже спорожнілих у ці вечірні години; запізнілий подорожній, який дістався сюди після того, як зачинили браму, міг знайти нічліг у заїзді «У золотої клітки», — «Gabbia d’oro», але й вона вже поринула в сон, коли Петр її поминав.
Далі під ноги його коневі слався кам’янистий, облямований розлогими оливами шлях, який вився схилом гори Macca; по кількох хвилинах неквапливої їзди Петр дістався до розтоку, де шлях роздвоювався й вів на схід, до морського узбережжя, і на південь, у напрямку міста під назвою Перуза, або Перуджа. Виконуючи герцогів наказ, Петр перед тим, як піти в гості до Джованні, звелів двом надійним хлопцям на цьому місці, поза досягом зору слобідських людей, чекати на таємничого самотнього верхівця, який їхатиме сюди з міста між десятою і дванадцятою годинами; тепер, коли цим таємничим самітником, на превеликий свій подив, став він сам, Петр зупинив біля розтоку коня й гукнув півголосом у сріблясту, шелестку темряву:
— Гіно! Пуччо!
Так звали тих його надійних хлопців, які були родом з рибальського селища Фінале й через бідність завербувалися до війська.
— Гіно! Пуччо! — повторив він. — Це я, Петр із Кукані. — І ліхтарем, який уже згасав, освітив свос обличчя.
Попереду щось замиготіло, затріщало, зашелестіло, загупало, забовваніло, і за мить Гіно й Пуччо виринули з темряви на своїх малих, бистрих кониках, якими була оснащена більша частина страмбської кінноти; обидва були загорнені в широкі чорні плащі, на головах мали крислаті чорні капелюхи, тож якби місяць світив не так яскраво, їх, мабуть, не можна було б і побачити.
— Sottotenente,[91] що ви тут робите? — вигукнув Гіно; кмітливий, тямущий, він завжди знав, що доречно сказати, тим часом як Пуччо вмів тільки насуплено дивитися з—під густих, вигнутих дугою брів. — Хто це вас так розмалював?
— Про це в нас іще буде час поговорити, — відповів Петр. — Сталася катастрофа, герцог мертвий, капітан д’Обере — мертвий, Гамбаріні — господар міста, треба тікати звідси, тікати щомога, як нам іще не доводилось тікати. За мною!