Він стиснув острогами боки коня, вважаючи, що дальші пояснення зайві й що Гіно з Пуччо не вагаючись кинуться за ним, але встиг зробити тільки крок і ще півкроку, бо перед ним, невідомо звідки взявшись, постав третій вершник, озброєний пістолем; націливши його Петрові в груди, він італійською мовою, яку важко було відрізнити від французької, промовив:
— Якщо герцог так само мертвий, як капітан д’Обере, мосьє де Кюкан. то ma foi, його смерть — не така вже й страшна і він, можливо, ще доживе до глибокої старості.
— Капітан! — вигукнув Петр і, не тямлячи себе від радості, під’їхав до нього збоку, щоб обняти його, бо вважав д’Обере швидше своїм добрим і довірливим другом, аніж начальником; та капітан був у кепському настрої й цілком серйозно погрожував йому пістолем.
— Ні кроку, бо стрілятиму! — сказав він, і Петр відчув дотик металу з правого й лівого боків грудної клітки, бо Гінo і Пуччо теж вихопили свої пістолі й миттю приставили їх йому до ребер. — Ви заарештовані, — додав капітан.
— Отямтесь, капітане! — вигукнув Петр. — Я втік із темниці, куди мене кинув Гамбаріні зразу після того, як йому дали знак світлом, що герцога вбито, і як тільки в палаці зчинилася стрілянина, першою жертвою якої мали впасти ви! Нам не залишається нічого іншого, капітане, тільки тікати, поки ще не пізно!
— En route,[92] — наказав капітан, — до Страмби.
І Гіно й Пуччо, надійні хлопці, примусили Петра повернути коня, і всі четверо рушили назад до міста.
— Ви пошкодуєте про це, капітане! — не вгавав Петр. — Ви їдете назустріч видимій і ганебній смерті.
— On verra,[93] — промовив капітан.
— Нічого ми не побачимо! — кричав Петр. — У нас не буде часу щось побачити! В темниці Гамбаріні пітьма, мов у мішку, і, наскільки мені відомо, в могилі теж не надто багато світла.
— On verra, — сказав капітан, не зупиняючись.
— Zut і crotte,[94] капітане, чи обдурив я вас коли—небудь? Чи збрехав вам бодай раз? То чому ви раптом перестали мені вірити і їдете на неминучу погибель, як покруч від осла й верблюда?
— За цю образу свого начальника ви ще відповісте, — сказав капітан.
— Ви мені більше не начальник! Я відмовляюся коритись самогубцеві й божевільному! — вигукнув Петр.
Капітан відповів прокльоном, сенсу якого ніхто не розумів, але який був тоді серед французів вельми поширений, бо його охоче вживав навіть їхній король:
— Ventre—saini—gris! Що ви про мене думаєте, лейтенанте? Що я покину свій пост і зраджу герцога, якому заприсягся у вірності, й накиваю п’ятами, бо мій лейтенант, котрого я заарештував за вельми підозрілих обставин, зі страху намолов мені всіляких нісенітниць, якусь histoire à dormir debout[95] про переворот у Страмбі? Я вам розкажу, що сталося насправді, мосьє де Кюкан. Ви — не герцогова людина, ви — поплічник Гамбаріні, це ясно як Божий день, і ви обидва сьогодні й справді зробили спробу вбити герцога, але вам це не вдалося — n’est—ce—pas?[96] І тоді ви втекли через браму Сан—П’єтро, де про всяк випадок забезпечили собі проїзд, тим часом як Гамбаріні втік через іншу браму. Цим пояснюється все, в тому числі й ваша розквашена фізіономія. Хіба це не логічно?
— Це логічно, але, звісна річ, не означає, що це правда, — відповів Петр. — Бо навіщо б я в такому разі сам собі, krucinálfagotverfluchtnocheinmal,[97] перепинив шлях, виставивши двох наших вояків? Щоб вони перешкодили мені втекти?
— Не для того, щоб вони перешкодили вам утекти, а щоб забрати їх із собою, — сказав капітан. — Утрьох воно якось легше мандрувати. Та, на щастя, тут виявився я, perspicace, прозорливий, і сам особисто пішов пересвідчитись у тому, що ховається за цією дивною штуковиною з Dolce far niente. Отак воно було насправді, мосьє. Ви знаєте, яка міра кари за замах на правителя?
— Саме сьогодні мене просвітили з цього приводу, — відповів Петр. — Четвертування живцем на дотепній конструкції під назвою хрест святого Андрія.
— Достеменно так, — підтвердив капітан. — І ця міра кари — для вас. Ви розчарували мене, мосьє де Кюкан. Я мав вас за порядну людину, а ви виявилися підлим негідником, зрадником і бридкою тварюкою.
— Ба ні, це ви розчарували мене, ідіоте! — шаленів Петр, страшенно розхвильований, бо вони вже їхали поміж загородками і ятками на просторі перед брамою Сан—П’єтро; до її важкого, увінчаного вежею громаддя, що вимальовувалося на тлі зоряного неба, вже можна було докинути каменем. — Я думав, що ви справді perspicace, а ви показали себе як уперта, нетесана довбня! Заради Божого милосердя, покрутіть своїм мізком, якщо він у вас є! Якби ваша версія відповідала дійсності, герцог давно вже вислав би за мною погоню! Як і чим ви поясните, що за мною ніхто не женеться? Тільки тим, що Гамбаріні ще не знає, що я втік із темниці, з якої мене вивела чарівна жінка, котра зглянулася над моєю молодістю! Зупиніться, поки ще не пізно!
Тієї ж миті з центру міста долинув тупіт кавалькади, супроводжуваний тонким звуком сурми, а з вежі Сан—П’єтро донеслися звуки швидкого бігу й метушні. Чутно було гуркіт дерев’яної палиці, якою відсували клиновидну перекладину поперек обох стулок головної брами, відтак заскреготів і забряжчав замок, відчинений ключем, таким величезним і важким, що його носили на плечі, наче рушницю, і стулки брами з жахливим рипінням, яке супроводжували вигуками чоловіки, котрі на них налягали, повільно почали розходитись.
«Видно, мені все ж не уникнути четвертування, а Фінетті доведеться таки послухати, як я кричу», — подумав Петр і міцно зціпив зуби, які в нього раптом зацокотіли зі страху.
З брами виїхав загін блакитних гвардійців, очолюваний чоловіком зі смолоскипом у руці. Поминаючи Петра та його супровідників, вони уповільнили клус.
— Ви не зустріли дорогою самотнього їздця? — крикнув через плече чоловік із смолоскипом.
— Parlez,[98] — шепнув Петрові капітан, котрий, побачивши блакитні мундири, миттю заховав свій пістоль.
— Зустріли, — відповів Петр. — Він помчав до узбережжя, в напрямку Ріміні.
Гвардійці підострожили своїх коней і зникли.
— Але вас до міста ми не впустимо, — сказав один із вартових біля брами, яка все ще стояла розчинена навстіж. — Сьогодні в’їзд заборонено всім без винятку і без пощади, навіть для самого папи.
— Не страшно, ми зачекаємо до ранку, — відповів Петр.
— Уранці теж нікого не дозволено впускати, — сказав вартовий. — Нас про це суворо попереджено.
— У Страмбі щось сталося? — запитав Петр.
— Убито нашого герцога, — відповів вартовий, і стулки брами зачинилися з жалібним рипінням.
— Тепер ви самі побачили, — сказав Петр, обернувшись до капітана.
— А я й казав, що побачимо, — відповів капітан. — Затямте собі: якщо я сказав, що це станеться, то воно таки станеться.
— Гаразд, затямлю, — сказав Петр. — І я був би вам щиро вдячний, якби ви були такі люб’язні й звеліли Гіно та Пуччо перестати впиратись у мої ребра своїми пістолями.
Капітан сердито буркнув, віддаючи належний наказ.
— Схоже, ви змінили свою думку про ситуацію ще до того, як почули автентичну інформацію, що я не брехав, — зауважив Петр, коли нони знову рушили вперед, цього разу повернувшись до Страмби спиною.
— Атож, — притакнув капітан. — Я звелів вам говорити, бо не хотів, щоб упізнали мій ледь помітний акцент. Я вже зрозумів, що тут сталося: герцог був би послав навздогін за вами наших хлопців, але ні в якому разі не блакитних. Одначе з брами виїхали блакитні. Ergo…[99]
— Ergo, даємо драла, — докинув Петр.
Слід зазначити, що це він, на втіху капітанові, докинув по—французькому, зворотом не менш грубим, — foutons le camp.
І справді, капітана це потішило.
— Слушно, foutons le camp, — погодився він. — Здасться, нічого кращого в цій ситуації не придумаєш. Але куди?
— Ясна річ, до Рима, де зараз герцогиня зі свосю дочкою, — сказав Петр. — їхній господар, кардинал Тіначчо, герцогів кузен, дуже впливова особа, і з його допомогою ми виб’ємо брами Страмби й схопимо за комір Джованні Гамбаріні.
— Я з великим нетерпінням чекаю цього, — відгукнувся капітан. — Я поквитаюся з ним за того покруча від осла й верблюда, і за того ідіота, і за інші ваші люб’язності, які з його вини мені довелося проковтнути.