— А я за підлого негідника, зрадника і бридку тварюку, — зазначив Петр.
— А може, нам не треба нічого ковтати, а самим розквитатися один з одним? — запропонував капітан з запитальною інтонацією в голосі.
Петр здивовано звів брови.
— А навіщо? — запитав він.
— Боюся, що це справді справа нашої честі, — відповів капітан.
— Але чому?
— Як на мене, я висловився цілком зрозуміло, — мовив капітан. — Ідеться про нашу честь. Ми взаємно образили один одного, а такі образи можна змити лише кров’ю.
— Ви справді маєте мене за підлого негідника, зрадника й бридку тварюку? — запитав Петр.
— Ні, не маю, — відповів капітан, — але я висловився саме так.
— У такому разі вибачтесь, якщо, по—вашому, це так серйозно, — мовив Петр.
— Спершу вибачтесь ви за осла й ідіота, бо ви молодші за мене, — не здавався капітан.
— Гаразд, я вибачаюсь перед вами, і по всьому, — сказав Петр.
— Ні, не по всьому, — заперечив капітан. — Кодекс рицарської честі вимагає, щоб вибачення було висловлено зі смиренням і без будь—яких застережень. Певна річ, той, хто вибачається, в такий спосіб завдає шкоди своїй честі.
— Ідіть ви до бісової матері з цією своєю честю, — розсердився Петр.
Навіть у темряві було видно, як капітан розпростав плечі й надувся.
— Мосьє, такого мені досі ще ніхто не казав.
— Ну, то тепер ви почули це від мене, — заявив Петр, якому вже почала набридати ця суперечка. — Ви справді смішний, ви чутливіший за кавалера, в якого тільки й мови, що про честь, ви нітрохи не замислюєтесь над тим, що означає ця високоповажна честь і з чим її їдять. Схоже, що в питанні честі для вас не важить, добрий я чи поганий, а важить, хто й що про мене заявить. Нікчему мають за людину честі доти, доки хтось не назве його нікчемою; після цього він зі зброєю в руках мусить захищати свою честь; але в такій же ситуації опиняється й людина, до самих кісток порядна і чесна, яку хтось незаслужено обізвав нікчемою. Це смішно до сліз, капітане. Те, що ви справді поводилися як ідіот і що себе й мене з пістолем у руці доволокли трохи не до самого порога смерті, — про це нічого й казати, це в порядку речей, а от що я вас, розлютований цим, обізвав ідіотом, — це можна, по—вашому, змити тільки кров’ю. Колись я теж був такий — гонористий й уразливий — аж страх. Але те, що ви, літня людина, яка починає вже сивіти, гонористий й уразливий, мене, далебі, дивує.
— Я гасконець, а ми, гасконці, бідні, і єдине наше багатство — наша честь, — відповів капітан д’Обере. — І в своїй дивній апології нечесності, якої я від вас, юначе, не сподівався, ви знову кілька разів зачепили мою честь. Те, що ви послали мене з моєю честю до бісової матері, — нехай. Але те, що ви заявили, буцім я фактично поводився як ідіот, а головне, що ви назвали мене літньою людиною, яка починає вже сивіти, — цього я вам не подарую.
— Ну й не даруйте, — зітхнув Петр. — Прошу, я до ваших послуг. Але не зараз — зараз для цього надто темно.
— Гаразд, я вб’ю вас завтра, — погодився капітан. Вони поїхали далі й питання честі більше не торкалися. Діставшись до місця своєї сьогоднішньої драматичної зустрічі, до розтоку, вони ще здалеку побачили жовте світло смолоскипа, яким блакитні освітлювали собі дорогу, посуваючись у напрямку узбережжя, і звернули в протилежний бік — у глиб італійського півострова, до Перуджі.
А коли сонце, що сходило, стерло сліди руху місяця і зірок, у рожевуватому серпанку вранішнього туману їхнім очам відкрився чудовий краєвид, схожий на зеленкувате море, серед якого проступали примарні острівці, оздоблені розгалуженими деревами й синюватими тінями від колон та мурів, з горами величезних валунів, справіку накопичених поганськими богами; ці голі велетні видобували їх із дна річок, струшуючи зі своїх кучерів сріблясті водяні бризки, сп’янілі від неймовірної розкоші хаотичного творення. По годині їзди повітря так очистилося й стало таким прозорим, що за цілі милі попереду можна було розгледіти кожний листочок дикого плюща, який стелився по рештках давньоримського акведука, кожну очеретину, яка росла на берегах голубих, мов небо, озер, і кожне віконечко далеких будиночків, замків і соборів.
— C’est un beau pays, l’Italie! — вигукнув капітан д’Обере, підкручуючи вуса. — Прекрасна країна, ця Італія. Майже така ж прекрасна, як і la Gascogne.[100]
Близько десятої години ранку вони дісталися до річки Тібріс, або Тібр, яка відділяла землю Сполетську, або Ум—брію, багату виноградниками, оливковими гаями і фіговими деревами, від краю Тосканського. У давнину ця річка називалася Альбула, як свідчить про це божественний Вергілій у восьмій книзі «Енеїди» такими чарівними рядками:
А на скелястому пагорбі між цією річкою й овальним озером, яке називається Тразімено, з трьома острівцями, незліченними оборонними вежами укріплених палаців та будівель у небо здіймалося місто Перуджа, оточене фортечними мурами, котрі пам’ятали ще давніх етрусків; по всій Італії воно славилось хоробрістю своїх громадян, через яку перуджанців називали «Perusini superbi, boni soldati».[101] Оскільки цю свою всім відому хоробрість перуджанці не могли постійно доказувати в поважних справах, вони, за браком чогось кращого, билися, воювали й мордували один одного і самі себе; звідси й очевидний надмір згаданих приватних оборонних веж.
Петр і капітан д’Обере в’їхали до цього багатого, славного міста й поселилися в заїзді «Беневенто» з краєвидом на чудовий водограй перед фронтоном пріорського палацу. Вони були голодні й стомлені, а Петр до цього ще й конче потребував лікування надірваного вуха, розбитих губ, а також правого ока, в яке під час бійки з лакеями йому добряче зацідили, від чого око посиніло й запливло, і Петр на нього майже нічого не бачив.
Подорожні піддали ретельному оглядові речі, якими Джованні нав’ючив свого коня; виявилось, що, на випадок вимушеної втечі, він планував, так само як і вони, зупинитись у Перуджі, бо в кишені сідла були заховані акредитиви загальною вартістю в дві тисячі скудо, виписані на пред’явника, а один акредитив, вартістю в двісті скудо, підлягав оплаті в банкірському домі Андреуччо да П’єтро в Перуджі. Думка про непоправне, можна сказати, навіть фатальне невезіння Джованні з акредитивами, коли першу частину цих цінних паперів він утопив у болотах поблизу Відня, а другу віддав у руки своїх ворогів, викликала в Петра напад такого гучного й нестримного реготу, що капітан д’Обере майже не сумнівався, що він збожеволів; але коли Петр йому пояснив, у чому річ, капітан приєднався до нього, і обидва довго реготали й аж стогнали від сміху, особливо коли ввічливий скарбник фірми Андреуччо да П’єтро, хоч і занепокоєний їхньою поведінкою, виклав на пульт банку двадцять рівних стовпчиків по десять скудо; посягти на маєток зрадника, яким без сумніву був Джованні Гамбаріні, не суперечило кодексові рицарської честі, й через те капітан д’Обере не мав нічого проти, щоб гроші забрати й чесно ними поділитися.
— Це сповнює мене райдужною надією на майбутнє, — сказав капітан д’Обере. — Бо віслюк, котрого переслідує така déveine[102] з грішми, як Гамбаріні, довго не втримається на чолі Страмби.
— Шкода, що один із нас двох не дочекається цього райдужного майбутнього, — зітхнув Петр. — Не забувайте, що нас жде поєдинок.
— Нічого не поробиш — честь є честь, — сказав капітан. — І все ж таки, враховуючи ту обставину, що там, де у вас раніше було чудове праве око з прегарною бровою, тепер видніється щось схоже на пригорілий, здутий млинець, і що ця вада, як не крути, заважала б вам відбивати мої нещадні атаки, я пропоную наш поєдинок знову відкласти.
— На коли, дозвольте поцікавитись? Скільки мені ще судилося жити? — запитав Петр.
— Якщо дозволить ваше око, то на завтра, — відповів капітан, похмуро розмірковуючи, чи не образитись йому ще раз, бо в жалісливому запитанні Петра він відчув іронію.
Після славної вечері, щедро запитої приємним тосканським вином, вони довго спали, на превелику радість обох парубків, Гіно і Пуччо, незвиклих до такої розкоші, а о десятій годині ранку вирушили далі, до Рима, міста міст.