— Тримайся, вона нагострилася на тебе, як меч. Що це в тебе на руці?
— Помовч, Б’янко, не перебивай, — мовила герцогиня й злегенька плеснула її по круглому передпліччю. — Ну, синьйоре да Кукан? Я вас слухаю.
Петр, з похмурим виразом на побитому обличчі, ледь схилив голову.
— На жаль, поняття слова «задовільне», яке вжила ваша високість, перебуває в непримиренній суперечності зі змістом повідомлення, яке я повинен зробити вашій високості, — сказав він.
— Звільніть мене, прошу вас, від свого красномовства, — урвала його герцогиня і відклала вишивання. — Я хочу знати, що ви тут робите і що сталося в Страмбі.
Bianca matta підповзла до Петра навколішках і, гаряче дихаючи йому на руку ротиком, вимащеним солодощами, з цікавістю придивлялася зблизька до емблеми алхіміків — змії, що кусає себе за хвіст і оздоблює перстень—печатку, який Петр носив на пам’ять про свого нещасного батька.
— Дай мені погратися, — попросила вона. — Я люблю змій. — А коли побачила, що Петр не збирається задовольняти її примху, заверещала: — Я хочу перстень! Я хочу перстень!
— Ви що, не чули, синьйоре да Кукан? Дайте їй погратися цим перснем, — наказала герцогиня.
Петр неохоче й з великим невдоволенням стягнув з пальця перстень і віддав його Б’янці. Юродива відразу ж заспокоїлася й, сидячи на підлозі, почала облизувати зображення змійки.
— Ну, то як, синьйоре да Кукан? — озвалася герцогиня. — Я все ще жду відповіді на своє ясне й цілком зрозуміле запитання.
— Гадаючи, що ваша високість і досі в Римі, я поспішав до вас, аби повідомити про трагічну подію, яка сталася в Страмбі, й висловити вам своє глибоке і щире співчуття. Його високість герцог цілком слушно оцінив ситуацію в Страмбі як напружену, бо дуже добре відчував, що граф Гамбаріні замишляє проти нього щось лихе, однак не міг передбачити, наскільки близький вирішальний удар, що його готує для нього Гамбаріні. Його високість герцога було отруєно ввечері того самого дня, коли він ділився зі мною своїми побоюваннями з приводу ситуації, яка склалася в Страмбі, і Гамбаріні разом зі своїми поплічниками, згідно з планом, поза сумнівом, розробленим заздалегідь, здійснив насильницький переворот.
Герцогиня рвучко підвелася, вся посиніла, й губи її затремтіли, проте не з жалю, не від болю, а від гніву.
— І ви, синьйоре да Кукан, ви, на кого герцог так нерозважно покладався, що ви будете його охоронцем і помічником, не тільки не спромоглися запобігти вбивству, але, коли воно сталося, не придумали нічого кращого, ніж накивати п’ятами? Це — обман довіри, недбальство і боягузтво.
Петр лишився стриманий і незворушний, — як і до цього.
— Це несправедливе звинувачення, — сказав він. — Я втік не з поля бою, а з завойованого міста. І Страмба впала не внаслідок воєнних дій, а внаслідок зради.
— Я хочу знати все, що і як там сталося! — закричала герцогиня.
— Чого це ти, панійко, репетуєш, наче недорізана? — сказала Bianca matta повним ротом, обсмоктуючи Петрів перстень. — Ми всі там будемо.
— Я хочу знати все, — повторила герцогиня вже тихіше, немовби взяла до серця зауваження юродивої, й опустилася в крісло. — Геть усе. До найменших подробиць.
Петр задовольнив її прохання якнайретельніше і як вважав для себе найкориснішим. Хоч він і не сумнівався в тому, що герцогині щось відомо про страмбські події з передсмертного герцогового листа, однак почав з докладної розповіді про перебіг своєї аудієнції в герцога, до слова повторив його приємні сентенції про те, що він, герцог, вважає його, Петра, найздатнішим з усіх, хто міг би вивести Страмбу із стану хаосу і сум’яття, які загрожують їй, і що він присвоює йому титул маркграфа й звання генерала, щоб усунути всі перешкоди на шляху до Петрового одруження з його дочкою, принцесою Ізоттою. Герцогиня слухала заціпеніло, лице її нічого не відбивало, вона ані найменшим рухом не виказала, що думає з цього приводу, як раптом чітку й розмірену Петрову розповідь перервала Bianca matta обуреним вигуком:
— Ой, тьху! Та тут отрута!
Виявилося, що, поки Петр розповідав, юродива перестала облизувати перстень і спробувала його відкрити, і це їй зрештою вдалося; з порожнини персня—печатки на білу мармурову підлогу висипалося кілька крихточок червоного порошку, який нагадував потовчене скло рубінового кольору.
— Отрута, — повторила Bianca matta. — Там носять отруту.
Герцогиня, неприємно вражена цим утручанням, рвучко підвелася, вихопила з Б’янчиної руки перстень і віддала його Петрові.
— Що ви носите в персні? — запитала вона з бридливістю. — Це справді отрута?
— Не знаю, ваша високосте, — відповів Петр і, закривши обслинений перстень, знову надів його собі на палець. — Цей перстень належав моєму батькові, й не виключено, що він і справді зберігав у ньому отруту.
Герцогиня закалатала дзвіночком і послала по служницю, щоб та підмела і вкинула у піч підозрілий порошок, який на сніжно—білій мармуровій підлозі мав вигляд плями крові. Тільки після цього Петр дістав змогу розповідати далі й від своєї аудієнції в герцога перейшов до відвідин Джованні Гамбаріні, розказав про свою сутичку з його лакеєм, утечу з темниці й з міста і про зустріч з капітаном д’Обере.
Коли він закінчив свою розповідь, герцогиня не промовила ані словечка; зате озвався його Еміненція, який досі мовчки сидів біля вікна. Кардинал був з виду як усі кардинали — високий, стрункий, худий на лиці, виснаженому постом і безсонням, з тонким довгим носом, який нагадував про його кревну спорідненість з герцогом Танкредом. Тонка смужка строгих уст з опущеними кутиками губилася в густій шпакуватій бороді й вусах, коротких, але пишних, які розкішною дугою випиналися вперед, що додавало кардиналові виразу рішучості та непоступливості. На голові в нього був високий червоний берет, і його тверді, загнуті складки нагадували роги Мікеланджелового Мойсея. За винятком цього берета, він не мав на собі нічого, що свідчило б про його достойний сан; зодягнений кардинал був у мирське, дорожнє вбрання із сірого сукна.
— Дозвольте мені кілька слів, ma chère cousine,[103] — мовив він, звернувши до герцогині свої чорні, з молодечим блиском очі. — Я розумію ваші гіркі слова, які ви кинули в лице цьому благонадійному юнакові, слова, породжені болем і гнівом, але розуміння ще не означає згоди; навпаки, я дозволю собі нагадати вам, що біль і гнів — дуже погані порадники і ще гірші судді. Я уважно вислухав звістку, яку вам приніс синьйор да Кукан, я вірю в його правдивість і вважаю, що він ні в чому не винний. Що ж до самої змови, то в нього не було ні сили, ні можливості завадити найгіршому. Жоден із Цезарових друзів не годен був запобігти його вбивству. Філіппа Македонського убив Павзаній, коли він ішов до храму разом зі своїм сином і зятем, оточений тисячею озброєних воїнів. Іспанському королеві Фердінанду прохромив шию якийсь жебрак, що стояв у натовпі. Випадковість, яка кілька років тому врятувала життя моєму кузенові Танкреду, не могла ще раз повторитися; і вона й справді не повторилася. Це сумно, але це сталося з волі Божої. А що стосується втечі, то я пригадую, що й королі тікали з поля програних битв. Вислів Річарда Третього, який вигукнув у битві під Босвор—том: «Королівство за коня!» — цілком відбиває палке й, можна сказати, жагуче бажання цього короля стрибнути на коня і втекти з бойовища; якби він цього коня одержав, — так само, якби, між іншим, і не одержав, — історія Англії нині мала б цілком інакший вигляд. Синьйор П’єтро Кукан да Кукан утік із Страмби й поспішав зустрітися з нами і сповістити про те, що сталося; якби він цього не зробив і ми поїхали б далі, то не виключено, що ми попали б у скрутне становище; а так, попереджені, ми негайно повернемось до Рима й зробимо все від нас залежне, аби розібратися в новій ситуації й опертися несприятливим для нас речам. І в цьому розумінні саме вам, синьйоре да Кукан, ми повинні завдячувати, і я, як єдиний з уцілілих членів роду д’Альбула, висловлюю вам свою глибоку вдячність за все, що ви зробили для користі міста й держави Страмби, і даю вам своє благословення на дальші ваші життєві кроки.
Він перехрестив Петра й повернув свій строгий, аскетичний профіль до герцогині.
— Я теж дякую вам, синьйоре Куканю, і нехай вам сприяє щастя, — тихо, ледь ворушачи губами й відвертаючи погляд, проказала герцогиня.