— Сатана не забрав ні єпископа, ні кардинала, ні герцогиню, — відповів Петр. — Сатана здійняв у повітря величезний скарб, за який ми могли б купити десять Страмб і маркграфство Трезанті на додаток. Але, на щастя, дещо від цього майна вціліло, завдяки тому, що Б’янчині губи були вимащені солодощами й що цими губами вона облизувала мій перстень.
— Mon Dieu,[108] — засмучено зітхнув капітан. — Fou. Décidément fou. Навіженець. Справжнісінький навіженець.
— Завдяки цьому, — вів далі Петр, — до мого персня приліпилося шість дрібочок Філософського каменя, а ще чотири дрібочки лишилися всередині, на завісі вічка. Разом маємо десять дрібочок. З допомогою цих десятьох дрібочок ми зможемо виготовити десять тигельків такої речовини, яку ніхто в світі не відрізнить від справжнього золота. Я бачив це на власні очі й пам’ятаю, яким завбільшки має бути цей тигельок. У кожен з них уміститься, скажімо, півтора фунта води. Але олово, наскільки я пам’ятаю, більше ніж у десять разів важче за воду. Це означає щонайменше сто п’ятдесят фунтів, або вагу чоловіка в тілі, а за сто п’ятдесят фунтів золота ми спорядимо військо, яке рознесе фортечні мури Страмби, наче іграшкові. Якщо не помиляюсь, капітане д’Обере, ми знову врятовані. Я знаю, що ви носите з собою все необхідне й, очевидно, цизорик теж; будь ласка, позичте мені його, щоб я зміг перемістити ці шість неоціненних дрібочок Каменя, прилиплих до вічка персня, всередину, під вічко, де вони будуть у безпеці.
Увечері ще того ж таки дня коваль на ім’я Карло Сергуїді, чесний муж, який справляв своє суворе, як кажуть, чорне ремесло на околиці рідного села Монтератоне, що неподалік від Рима, був ушанований і здивований візитом двох шляхетних рицарів явно родовитого походження; один із них був іще зовсім молодий, другий теж не дуже старий; їх супроводжували двоє вояків у незнайомій формі; вони нічого від нього не вимагали, анічогісінько, хіба що попросили віддати ненадовго в їхнє розпорядження свою кузню з роздмуханим горном, бо, мовляв, їм треба приготувати якесь незвичайне зілля, і щоб він їх не турбував. За цю послугу вони запропонували йому два скудо, тобто набагато більше, ніж коштувало б підкувати їхніх чотирьох коней, і ще два скудо на додаток, якщо він мовчатиме й подбає про те, щоб вони спокійно робили й завершили свою справу, якби хтось спробував їм перешкодити, або підглядав, або якось заважав.
Ковалеві ця пропозиція видалася непевною, бо він уже трохи знав цей світ, і він подумав, що синьйори, мабуть, задумали якусь капость, але коли вони підвищили плату до трьох скудо на руки і три — на прощання, він сказав собі, що синьйори зрештою завжди роблять самі капості, тож буде цілком справедливо, коли він, Карло Сергуїді, матиме з цього хоч якусь користь. І тоді він впустив Петра і капітана д’Обере, — бо, уявіть собі, це були вони, — до своєї кузні й показав їм, як дмухають міхами, що, звісна річ, було зайве, бо Петр, син алхіміка, чудово знав, як поводитися з такими речами. Відтак він сів перед замкненими ворітьми кузні, щоб віднадити можливих замовників вивертом — мовляв, у нього поламалося ковадло, або вирвався зі сволока гак, або щось у цьому дусі; бо це був муж не тільки порядний, але й тямковитий. Гіно і Пуччо вартували біля двох віконець кузні. Петр і капітан узялися до роботи.
Спершу вони наповнили чистий, зовсім новісінький плавильний тигель, який їм пощастило купити в місцевого аптекаря, кількома пригорщами дробу й засунули його в горно; коли дріб розплавився й злився, вони підсипали нові й нові порції, аж поки тигель по вінця виповнився сірою гарячою рідиною. Хоч капітан д’Обере дотримувався того погляду, що для розплавлення дрібки олова їм не потрібне ковальське горно, бо для цього вистачило б звичайної кухонної плити, Петр, у якому нарешті й справді прокинувся син алхіміка, заперечив, що ковальське горно їм послужить швидше, не кажучи вже про те, що ніде в світі не знайдеш справну кухонну плиту, біля якої не крутилися б цікаві жінки; і капітан д’Обере змушений був визнати, що Петр, як завжди, має слушність.
Потім настала та велика мить, коли Петр кінчиком капітанового цизорика вийняв із порожнини персня одну з десятьох уцілілих дрібок Каменя, заліпив її в наготовлену грудочку воску й зробив із неї кульку.
— Ventre—saint—gris, — бурмотів капітан. — Ventre—saint—gris. Далебі, я здаюсь собі справжнім imbйcile, що асистую при такому безглуздому, несусвітному глупстві.
— Моліться, капітане, — сказав Петр. — Я справді не знаю, як при цьому поводяться алхіміки і до яких застережних заходів удавався мій батько, перше ніж виробив свій перший і останній тигельок золота. Можливо, все минеться, але цілком імовірно, що станеться щось жахливе.
— Тоді мовчіть і працюйте, бо мені страшенно кортить дізнатись, що в нас вийде, — сказав капітан.
Петр кинув кульку в тигель.
Кулька відразу ж розтопилася і обернулася на хмарку диму.
— Відійдіть якомога далі, — попросив Петр і взяв капітана під руку, щоб відвести його в глиб кузні.
Навіть звіддалеки було видно, як за дуже короткий час, можливо, за хвилину чи за дві, гладінь розтопленого олова затремтіла, мов драглі, а коли заспокоїлася, то почала поступово, крапля за краплею осідати, залишаючи стінки тигеля абсолютно чистими. Водночас горно, здавалось, почало остигати.
— Saperlipopette! — вигукнув капітан, цокотячи зубами, бо в кузні відчутно похолоднішало. — Це ваше олово, Петре, чомусь випаровується.
— Звісна річ, — відповів Петр. — Воно повинно випаровуватись, коли обертається на золото, бо золото густіше за олово.
Він рушив був до міхів, щоб роздмухати згасаюче полум’я, але не дійшов.
— Геть! — закричав він, затуливши обома долонями вуха, й метнувся до дверей.
Вогонь у горні спалахнув і погас, немовби його залили водою, і водночас у кухні стало страшенно холодно. У запалій темряві, бо обидва віконця спершу побіліли, наче крейда, а потім перестали пропускати світло, Петр висадив ногою двері й вискочив надвір; слідом за ним, глухо виючи, вибіг і капітан. Але й надворі стало холодно, як у солодкій Італії не було ще з нащаду світу. Коваль, який аж до цієї хвилини чатував надворі, пустився навтьоки й на відчай душі кинувся в купу соломи, зарившись у неї з головою.
— Marchez![109] — гримнув капітан на Гіно й Пуччо, зразкових вояків, які все ще стояли на своїх місцях біля вікон кузні.
Вони з радістю підкорилися й дали драла, причому Гіно, якому холод проник аж у бронхи, страшенно розкашлявся й сплюнув. Слина замерзла на льоту і застрибала по землі.
Петр і капітан, загорнувшись з головою в плащі, підскакували і тупали ногами, підстрибуючи, танцювали сальтареллу й присідали, але холод і далі валив клубами з кузні, такий щільний і густий, що його можна було краяти ножем. Діжка з водою, яка стояла біля ковадла, тріснула, й один з обручів, зірвавшись з неї, вилетів за двері, наче кинутий із пращі, а другий влучив у шкіряні міхи, і вони, луснувши, з дзенькотом посипались на підлогу, наче були скляні.
Цей дивовижний феномен припинив свою дію так само раптово, як і почався. Петр і капітан, які все ще пританцьовували, враз відчули, що їм робиться гаряче, зупинилися й вистромили голови з плащів. І справді, довкола знову було тепло, як у цих краях о цій порі року й має бути. З середини кузні хоч досі й тягло неприємним холодом, наче з льоху, але цей холод був уже далеко не такий, щоб від нього могли відмерзнути вуха й ніс. Коваль, який зарився в солому, нерішуче почав підводитись. Півень, якого хвиля холоду захопила саме в ту мить, коли він вискочив на курочку, стріпнув крильцями й швидко закінчив робити те, що йому перебили.
Капітан і Петр обережно ввійшли до кузні.
Світло, яке знову почали пропускати розмерзлі вікна, було слабке й тьмяне, однак достатнє для того, щоб роздивитись речовину, яка залишилася в тигелі, — щоправда, її поменшало майже наполовину, але вона була ясно—жовта й блискуча.
— Золото, — злякано прошепотів капітан д’Обере, смикаючи себе за вуса. — Це й справді схоже на золото.
— Так, воно має вигляд золота, — сказав Петр. — Наш імператор, який знався на таких речах, стверджував, що це щире й не фальшиве золото, але мій батько був абсолютно певен, що це щось краще й цінніше, ніж золото; та я не хочу відступати від свого переконання, що це — ущільнене, забарвлене в жовтий колір олово. Але це не має аніякісінького значення. Цього ніхто не зможе довести, а для того, щоб схопити за комір Джованні Гамбаріні і вчинити з ним так, як він хотів учинити зі мною, — для мене всі засоби добрі. І все ж таки наступного разу нам треба бути обережнішими.