Петр зіщулився і розкинув руки, щоб по змозі не втратити рівновагу й будь—що впасти на підігнуті ноги — так, як його багато років тому вчив друг Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, коли вони ходили разом красти груші й іноді їм доводилося стрибати з дерева й кидатися навтьоки. Але те, що йому легко вдавалося хлопчаком, цього разу вдалося лише наполовину, бо висота, з якої він падав, була набагато більша, ніж висота груші; ноги хоч і ослабили удар, але не змогли зм’якшити його зовсім, отож Петр спершу різко приземлився на власні п’яти, а потім — на кам’яний брук, неподалік від перепиляних ґрат; тієї ж миті впала звільнена мотузка, улігшись перед ним гарною звивистою спіраллю, і шматок залізної грати, який пролетів майже над самісінькою його головою. Це був тяжкий шок, який без сумніву вбив би когось менш витривалого, але Петра він не паралізував — Петр не відмовився від свого наміру; у цю хвилину він думав тільки про одне — яке це щастя, що мотузка теж упала, бо вона стане йому в пригоді, коли він перелізатиме через мур; і, схопивши шматок грати, до якого й досі була прив’язана мотузка, він квапливо підвівся, щоб тікати далі, але в очах йому раптом потьмарилося, він упав і втратив свідомість.
Прийшовши до тями, Петр відчув приємний повільний рух і погойдування, й за хвилину до нього дійшло, що цей повільний рух і погойдування спричиняють грубі польові ноші, на яких він, Петр, лежить, і які спереду, у нього в ногах, несе чоловік у темно—сірому мундирі, шпичастому шоломі й кільчастому панцері без рукавів — точнісінько так були вдягнені двоє стражників, які заарештували його в банківському домі синьйора Лодовіко Паккйоне і грубо вкинули у в’язницю; начальник цих грубіянів, здоровань з підковоподібними вусами, які облямовували його м’ясистий рот, ішов з правого боку від нош. Побачивши, що Петр розплющив очі, він сказав таке:
— Нічого не бійтесь, синьйоре да Кукан, лежіть спокійно й не ворушіться, я послав по лікаря, це особистий лікар синьйора начальника фортеці, в нього золоті руки, він вас огляне й зробить усе, що треба.
«Це гумор катів, іронія неуків», — подумав Петр. Він знав із чуток, що коли деліквента тягнуть до катівні, то катові поплічники мають звичку бридко жартувати: «Постараймося, хлопці, щоб синьйорові в нашім славнім товаристві було якнайвеселіше», — говорять вони, прив’язуючи ро—кованого до драбини, або: «Зігріємо цього сердегу, щоб не хапав дрижаків», — коли збираються присмалити своїй жертві смолоскипом бік. Щось подібне діялося зараз і з Петром: під цим «лікарем із золотими руками», який зробить для нього все, що треба, начальник стражників, без сумніву, мав на увазі головного ката, страхітливо жорстокого і здібного на вигадки душогуба. Петрове становище справді було жахливе; та обставина, що, як видно, вони знали його ім’я, свідчила про те, що йому приписували не лише викрадення безіменного акредитива, але й, — і цього він найдужче боявся, — убивство герцога Танкреда; виходить, він уже ніколи не зможе виправдатись і скрутити в’язи Джованні Гамбаріні, аби помститись йому за підлу, віроломну зраду. Від думки про це його охопила така шалена лють, що він раптом відчув себе здоровим і дужим. «Хай буде що буде, а мені ніщо не завадить померти, як личить чоловікові», — сказав він подумки і сів на ношах.
— Зупиніться, — звелів він стражникам, які його несли. — Я бачу, ви не знаєте синьйора Петра Кукана да Кукан, якщо гадаєте, що, стрибнувши з вашої сміховинної вежки, він зашкодив своєму здоров’ю.
Начальник поблажливим жестом дав стражникам зрозуміти, щоб вони не зважали на маячню пораненого і обережно несли його далі, але ззаду раптом озвався знайомий голос:
— Eh bien,[121] ви що, не чули, що вам наказав мосьє де Кюкан?
Петр зіскочив з нош, виявивши при цьому, що, крім відбитих сідниць, інших серйозних пошкоджень у нього немає, й побачив капітана д’Обере, який, приязно всміхаючись, стояв на своїх лелечих ногах у товаристві невисокого, худорлявого патера з жовтуватими мішками під стомленими очима, затіненими гострокутним клобуком, члена ордену єзуїтів. Петр на радощах міцно, по—чоловічому обійняв капітана.
— Справді, як я вже якось сказав, життя з вами ніколи не набридає, mon fils, — зауважив капітан. — Аж не віриться, що я знову бачу вас живим.
— Господь у своїй безмежній доброті і справедливості побажав, щоб синьйор да Кукан нічого собі не пошкодив під час свого карколомного стрибка, — озвався патер ясно й виразно, але з сильним іспанським акцентом. — Дякуємо вам, синьйоре да Кукан, за те прекрасне видовище, яке дала нам ваша втеча з вежі в’язниці, це було шляхетне підтвердження невинності, котра втікала з диявольської пастки. Я бачив янголів, які уповільнювали ваше падіння, внаслідок чого ви врятувалися від незаслуженої смерті, як Даниїл, піднятий з лев’ячої ями, про що в Святому письмі сказано: «І жодної шкоди не знайдено на ньому, бо він вірував у Бога свого». Ви втекли з вежі, шляхетний отроче, тож нехай ця вежа стане символом вашого життя і ви збагнете у всій повноті слова Святого письма: «Вежею поставив Я тебе серед народу Мого, стовпом, щоб ти знав і наглядав за їхніми дорогами». Чому ви посміхаєтесь, юначе?
— Тільки тому, — відповів Петр, — що вежа з Книги Пророка Єремії, яку ви щойно цитували, — варіант іншого вірша з того самого пророцтва, котрий звучить приблизно так: «Се вчинив я тебе днесь неначе утвердженим замком і залізним стовпом… проти царів… проти князів… проти священиків… землі сієї».
Єзуїт трохи похмурнів.
— Ну, — озвався він за хвилину, — якщо ви справді почуваєте себе здоровим, синьйоре да Кукан, а це, звичайно, так і є, то нема причини тут затримуватися. Рушаймо далі.
Петра знов охопила тривога.
— Куди? — запитав він.
— До папи, parbleu! — відповів капітан.
— Атож, достеменно так, — докинув єзуїт. — Його святість забажала побачити ваше лице й поблагословити вас як вельми заслужену й активну в найвищих інтересах святої церкви особу.
«Господар трьох твердинь», як велів називати себе каштелян в’язниці, іспанський дворянин дон Бласко Аббондіо де Асеведо, надав у розпорядження недавнього в’язня свою ванну на першому поверсі фортеці, щоб той опорядив себе до майбутньої аудієнції в папи; і поки Петр умивався й голився біля кам’яного кадоба, куди лилася вода з рурочки, що стирчала із стіни, капітан д’Обере, всівшись на голій лаві, на якій донові Бласко Аббондіо часто робили масаж, з усіма подробицями розповідав йому про те, що сталося за три дні, які минули після його ув’язнення, точніше, що він, капітан д’Обере, робив і зробив для порятунку свого молодого друга, і цією своєю розповіддю намагався, — хоч здебільшого й без успіху, бо доводилося говорити наздогад, — пояснити, чому Його святість ні сіло ні впало милостиво звернула свій зір на нещасного невдаху, яким був Петр, ба ще й крадія акредитива.
Петр довідався, що першим капітановим демаршем був візит до банкіра Лодовіко Паккйоне, якого він мав намір умовити, — підкупивши тигельком забарвленого олова, який залишився у нього, — щоб той заявив, буцім сталася помилка, непорозуміння, і буцім Петр невинний і чистий, як лілія. Так от, цей великий mercator christianus, que sa face se couvre de pustules, щоб його лице вкрили чиряки, саме тоді, коли капітан прибув до його бундючного дому, провадив довгі переговори з різними заморськими купцями, потім пішов на якусь нараду, а відтак зразу кудись поїхав і повернувся аж через дві години, отож капітанові д’Обере довелося чекати на нього майже до самого вечора; а коли, нарешті, банкір його прийняв, він не дав спокусити себе привабливою капітановою пропозицією і замість відповіді подзвонив слугам, аби ті випровадили його з будинку.