Так капітан утратив перший дорогоцінний день; другий день теж виявився нітрохи не успішнішим; рано—вранці він відвідав «Господаря трьох твердинь», тобто начальника трьох старезних фортецьок дона Бласко де Асеведо, в чиїй ванні тепер голиться Петр. І цей бундючний синьйор Ніхто, que sa descendence soit pourrie jusqu’à la dernière génération, хай звиродніють його нащадки аж до останнього коліна, цей третьорозрядний служитель був, як—не—як, Петровим тюремником і водночас людиною вельми потрібною, але з капітаном д’Обере він повівся точнісінько так, як напередодні банкір Лодовіко Паккйоне, бо теж устояв перед спокусою тигелька з жовтуватим блискучим металом, якого йому запропонував капітан за умови, що той непомітно відпустить на волю його безневинного друга, і теж наказав витурити капітана — тільки вже не слугам, а стражникам. Ну, а на третій день був день народження папи.
— Про це я знаю, — сказав Петр. — Видзвонювали так, що в мене трохи не луснула голова.
Однак це видзвонювання, яке так дратувало Петра на третій день його перебування на вежі, було тільки скромною оздобою того прекрасного видовища, яке відбулося на вулицях Рима; за нехитрим, але докладним капітановим описом виходило, що святкування дня народження найвищого пастира християн було чимось незвичайним, таким, що своєю пишністю перевершувало навіть весілля французького короля, котрий узяв за дружину італійську княжну, бажаючи вивідати від неї рецепт paupiettes. Схоже, що Його святість — муж вельми марнославний, схильний до зовнішньої помпезності, і з цієї причини день його народження, як довідався капітан, з року в рік святкується дедалі пишніше. Цього разу через увесь Рим, від Латерано аж до замку Сан—Анджело, рухалася чудова процесія, якій не видно було кінця—краю. П’ятнадцять кардиналів, якщо капітан не помилився, на чолі з так званими papabili, як йому пояснили, тобто кардиналами, котрі мають шанси стати наступником папи, вельми достойними й величними старцями. За кардиналами їхало, мабуть, із тридцять, якщо не більше, патріархів та архієпископів, а за ними — близько сотні єпископів, абатів та пріорів — усі в понтифікальних облаченнях, хто на конях, хто на мулах; за ними йшли музиканти, які грали сієнських пісеньок, — родина Його святості походить із Сієни, — і їх супроводжували блазні в масках з носами у формі фалоса; хоч би скільки капітан д’Обере напружував свій нехитрий вояцький розум, він ніколи не зрозуміє, чому саме цей символ було визнано доречним для святкування ювілею папи. Далі рухалися загони легких кіннотників у барвистих формах дворянських родів Орсіні, Колонні, Савеллі, Конті й бозна—кого іще, потім сенатори з герольдом, який тримав яскраво—червону хоругву з золотими літерами S. P. Q. R., що означає Senatus Populusque Romanus;[122] не обійшлося й без найвищого представника справедливості, monsignore de la giustizia,[123] в золотому шоломі, з опущеним заборолом, — цим, можливо, він натякав на свою сліпоту, — і з оголеним мечем; він ступав на чолі групи катів та їхніх поплічників, котрі несли шибениці і різні дрібні знаряддя для тортур — кліщі і таке інше, що на публіку справило величезне враження. Коронним номером шестя були алегоричні колісниці, й заради цих алегоричних колісниць, власне через одну з них, капітан д’Обере й розказував про славну процесію з нагоди дня народження папи так докладно. Так от, у першій колісниці, попереду, їхав Орфей, який супроводжував грою чи то на лірі, чи то на лютні — в цих тонкощах капітан не розбирається — спів хлопчиків у білих сорочечках з золотими янгольськими крильцями на спинках, а в другій — ну, що було в другій колісниці? Цього Петр не відгадає, навіть якби він гадав тисячу років.
Петр, який вирішив, що на цьому страшному світі його вже ніщо не здивує, заправив у штани шовкову, оторочену мереживом сорочку, яку йому позичив дон Бласко Аббондіо де Асеведо, і тільки після цього запитав якомога байдужіше:
— Ну? І що ж було в тій другій колісниці?
Капітан спершу й сам не зрозумів, що являє собою сцена, зображена в другій колісниці. Це був натяк на якийсь палац чи замок, а перед паперовою брамою цього палацу чи замку бовваніли дві постаті, одна біла, стояча, друга чорна, лежача. Біла постать стискала в руці меча, чорна тамувала долонями кров, яка нібито цебеніла їй із серця. Капітан д’Обере споглядав це, споглядав і ні про що під час цього споглядання не думав, та раптом у голові йому майнуло, що цей паперовий палац чи замок трохи нагадує, звичайно, дуже приблизно й туманно, герцогський палац у Страмбі — такі ж самі вікна, вежа, фасад і взагалі.
— Герцогський палац у Феррарі, кажуть, дуже схожий на палац у Страмбі, — зауважив Петр.
— Так, схожий, — погодився капітан д’Обере, підкручуючи вуса. — Тільки на тому паперовому палаці, як я відразу помітив, унизу, там, де насправді знаходяться в’язничні вікна, а під ними рів, великими червоними літерами було написано: «СТРАМБА».
— Ти ба! — здивувався Петр.
— Отож—бо й воно, я на це й справді дивився, наче з неба впав, — сказав капітан д’Обере, роздратований Петровою байдужістю, в якій відчув фальш. — Але потім я раптом глянув на поміст чи сцену, де лежала та чорна постать, яку виставляв лицедій з вимащеним у чорне обличчям, а ділянкою серця — в червоне, з диявольськими ріжками на сітці, котра покривала його волосся. І там було щось написано, і від того, що там було написано, мені перехопило дух.
Задоволений ефектом, який справили його слова, капітан д’Обере випростав довгі ноги, звів брови і заходився розглядати носки своїх черевиків.
Петр був молодий і занадто палко любив життя, щоб зміг довго витримати роль стомленого авантурника, якого вже ніщо не цікавить і ніщо не може здивувати.
— То що ж, карамба, було написано під тою чорною постаттю? — запитав він.
Капітан д’Обере відкашлявся, а тоді відповів:
— Там було написано: «Герцог Танкред д’Альбула зі Страмби».
— Не може бути! — вигукнув Петр.
— Mais si, mon petit,[124] — сказав капітан. — Але це ще дрібниця в порівнянні з тим, що було написано на підвищенні, на якому стояв білий лицедій з мечем. — І він знову втупився в носки своїх черевиків.
— І що ж там було написано, pour l’amour de Dieu?[125] — запитав Петр.
— За те, що ви так гарно запитуєте по—французькому, скажу вам не зволікаючи, — відповів капітан д’Обере. — Там було написано: «П’єтро Кукан да Кукан».
— Не може бути! — вдруге вигукнув Петр.
— Mais si, mon petit, — теж удруге сказав капітан.
— Це неможливо!
— En effet,[126] це неможливо, але це факт, і я бачив це на власні очі.
— Слово честі?
— Скільки я знаю, ви не дуже вірите слову честі, — зітхнув капітан. — Але я, навпаки, дуже високо його ціную, отож даю вам слово честі, що в моїй розповіді нема нічого висмоктаного з пальця, нічого вигаданого, і що все це — чистісінька, цілковита правда.
Петр, уже вмитий і одягнений, сів поруч із капітаном на свої відбиті сідниці, відчувши при цьому страшенний біль, але не подав навіть виду.
— Це означає, що я знову пропав, — сказав він за хвилину.
Капітан здивувався.
— Тобто як, чому і яким чином?
— Мені все ясно, — сказав Петр. — Папа запрошує мене на аудієнцію й хоче дати своє благословення у винагороду за те, що я вбив герцога Танкреда, котрий був у Його святості на поганому рахунку.
— Саме так, — підтвердив капітан. — Саме про це я й довідавсь, коли після закінчення процесії розпитав у пер—шого—ліпшого перехожого. У Римі тільки й мови, що про це, горобці на деревах — і ті про це цвірінчать і тільки я нічого не чув, бо один день з ранку до вечора просидів у банкіра Паккйоне, другий день — у дона Бласко, а після цього так стомлювався і настрій мій так псувався, що мені вже не хотілося ні з ким розмовляти і я волів іти спати. Якби я був банкірові або каштелянові зразу виклав, за кого клопочу й що молодий синьйор, який сидить на вежі, не хто інший, як славнозвісний Петр Кукань із Кукані, то скоротив би ваші муки в буцегарні на день, або й на два. Але я й так усе влаштував par excellence.[127]