— Як—як?
І Петр, дивлячись просто в почервоніле обличчя Його святості, всміхнувся своєю чистою усмішкою недосвідченої юності:
— Кошик з гніздом для квочки, Pater Beatissimus, моєю рідною мовою це і є «кукань», а оскільки я не походжу з квоччиного гнізда, то в розумінні Божої правди я і не з Кукані. Насамперед мій батько не був дворянин, він був усього лише бідний алхімік і звіздар, а також знахар і парфюмер, який знався й на приготуванні бальзамів та ліків, а його милість імператор за певні особисті послуги подарував йому дворянський титул з додатком «із Кукані», по—людському — тільки по—людському — нітрохи не замислюючись над тим, що прийменник «з» поєднується з містом, звідки хтось або щось прибуває чи походить. Однак не можна прибувати чи походити з міста, яке не існує.
Папа хвилину помовчав, усміхаючись, а коли заговорив, то з виразу його обличя було видно, з якою насолодою він утішається кожним словом своєї блискучої латини.
— Не треба мати особливу гострість розуму, щоб зрозуміти, Петре з Кукані, що твоя сумлінність у питаннях правди викликана передусім бажанням сяйнути перед Моєю святістю ефектною ораторською промовою, ефектною, підкреслюю, і не більше, бо твої слова хоч і були плавні й приємні на слух, однак їм бракувало будь—якої наукової цінності. Та нехай, я люблю людей проречистих, а ти, Петре, тут показав себе eminenter,[133] що я ціную ще вище, знаючи, що ти зовсім недавно впав з вежі, і будь—кого іншого це позбавило б дару мови на довгий час, якщо не назавжди; але якщо я, як уже сказав, люблю людей проречистих і кмітливих, то не менше мені імпонують і люди витривалі й уперті, і тим краще, якщо всі ці риси поєднуються в одній особі. Навіть більше — я можу втішити тебе, Петре Куканю з Кукані, повідомленням, що й болюче питання з’ясування твоєї особи, здається, вирішене, бо я не такий простачок, аби покликати до свого трону пелехатого парубка, який щойно впав із вежі, і питати його, чи він і справді той, за кого себе видає, і всі свої дальші дії грунтувати на його запевненнях, що він дійсно ним є. О ні, в жодному разі; у моїй канцелярії записується і регулярно реєструється все, що коїться в світі, над яким я владарюю як намісник Божий на землі, так само, як і все, що відбувалося за часів моїх попередників, — між іншим, навіть усі підвищення в дворянський стан, які робилися з волі й наказу імператора, бо мені ще до того, як ти ввійшов до цієї зали, було добре відомо, що й справді існував празький алхімік на ім’я… підкажи мені…
— Йоаннес або Йоганнес, — відповів Петр, — мовою моєї рідної Богемії Ян або Янек, муж вельми вчений і шляхетний.
— Слушно, mi fili, — сказав папа. — Про його вченість і шляхетність я нічого не знаю, але мені відомо, що мужа, якому приблизно двадцять один рік тому імператор у винагороду за його службу додав до імені слова «із Кукані», справді звали Янек, що без сумніву означає Йоаннес; а цього, не маючи в розпорядженні моєї канцелярії, не міг би знати ніхто, за винятком близьких йому людей. Отож виходить, що в нас поки що все в’яжеться.
«Зате далі все розсиплеться», — подумав Петр, і при цій думці поза спиною в нього сипнуло морозом.
— Розкажи мені тепер, бо мене це дуже цікавить… «Почалося!» — подумав Петр.
— …як ти, син землі, неабияк віддаленої звідси й мало чим відомої, хіба що своєю невиправною єрессю, опинився тут, і як це сталося, що ти, чужинець, так рішуче втрутився у політичні події страмбської держави?
Папа всівся зручніше і, підперши праву щоку трьома випростаними пальцями правої руки, як це роблять люди в театрі або на концерті, налаштувався слухати.
Петр мить повагався, не знаючи, з чого почати, а тоді заговорив:
— Моя історія така заплутана й при цьому сповнена такої гіркоти і відчаю, Pater Beatissimus, що я зважуюсь викласти її Вашій святості лише після того, як Ви самі цього забажали. Бо, як каже святий Августин, ніщо в світі не діється випадково й без певного сенсу: за всім, що трапляється навіть з найнікчемнішою людською мурашкою, слід угадувати вищі наміри Провидіння. Але я й досі, на жаль, не можу своїм недолугим розумом збагнути сенс ударів і зрадливості долі, які переслідували мене все життя, а головне, я не годен зрозуміти, чому я, хто завжди намагався чинити справедливо, щоразу вступав у конфлікт з правителем, який вершить долі народу.
— Приміром, з герцогом Танкредом, — прихильно сказав папа. — Але ти не надавай цьому значення, mi fili, герцог Танкред був поганим правителем, і свій безславний кінець він заслужив цілком.
— Я не маю на оці покійного герцога Танкреда, — провадив далі Петр, — бо цей вельможа був майже не помітний серед володарів; я маю на оці найбільших з великих світу цього, перед чиїми тронами мені судилося стати, — його милість імператора, який недавно спочив у бозі, а тепер — Вашу святість, Pater Beatissimus.
— Якби я не був упевнений, що ти чоловік розумний, mі fili, — зауважив папа, — то розцінив би твої слова як безглузду балаканину. Ти насмілюєшся твердити, що ти, юнак, якому ледве сповнилося двадцять років, зайшов у конфлікт з покійним імператором і що тобі довелося стояти перед його троном, як оце ти зараз стоїш перед троном Моєї святості?
— Це справді було так, Pater Beatissimus, — відповів Петр, — за винятком хіба того, що його милість імператор, коли я стояв перед ним, цілком випадково сидів не на троні, а на звичайнісінькому кріслі.
— Як це сталося? — все ще недовірливо запитав папа.
— Усе почалося з того, — відповів Петр, — що мій батько, як я вже сказав, алхімік, винайшов так званий Філософський камінь, речовину, з допомогою якої можна звичайне олово обернути на матерію, котра ні вагою, ні твердістю, ні температурою плавлення, ні блиском, ні кольором, — одне слово, нічим не відрізняється від щирого золота.
Повеселілий папа ляснув пальцями.
— О, я теж хотів би мати таку речовину, — сказав він по—італійському. — Бо запам’ятай собі, mi fili: весь безлад і вся невлаштованість людських стосунків виникають через те, що правителям, котрі прагнуть здійснити свої мудрі й справедливі наміри, як, наприклад, мій намір підкорити бунтівну Венецію, як правило, для цього не вистачає грошей.
Петр ґречно вклонився й теж перейшов на італійську мову:
— Я добре пам’ятаю вислів маршала Трівульціо, що для ведення воєн необхідні три речі: по—перше, гроші, по—друге, гроші й, по—третє, знову ж таки гроші. Це знав і мій батько, і через те його думка була цілком протилежна переконаності Вашої святості. Він якраз вважав, що коли Філософський камінь потрапить до рук правителів, то він принесе людям не благословення, а нещастя й злидні. Покійний імператор палко жадав заволодіти цим Каменем, бо йому не вистачало грошей для приборкання бунтівного брата і бунтівних станів, так само, як вам, Pater Beatissimus, не вистачає їх для приборкання бунтівної Венеції.
— Твоє порівняння не зовсім вдале, mi fili. Мій намір приборкати Венецію справедливий, тоді як політика імператора була несправедлива, ба навіть злочинна.
Петр схилив голову.
— Прошу Вашу святість вибачити мені моє недоречне порівняння. Мені бракує належного світогляду й досвіду.
— Вибачаю, — кивнув папа. — Але кажи далі.
І Петр докладно й правдиво розповів про страшну батькову аудієнцію в імператорській астрологічній обсерваторії і про те, що з ним сталося після батькової смерті аж до моменту звільнення із српновського замку.
— Ваша святість, — додав він на закінчення, — згадала про моє втручання в політичне життя Страмби, тож я дозволю собі зазначити, що ще до цього мені судилося втрутитись у політичне життя трохи не в світовому масштабі. Бо мені видається незаперечним, що божевілля, через яке його милість імператор позбувся трону, було спричинене його відчаєм від усвідомлення того, що він не може заволодіти Філософським каменем, бо він був упевнений, і не без підстав, що цей Камінь десь заховано. Тим—то я без перебільшення можу сказати, що зміну на імператорському троні спричинили ми обидва, мій батько і я, точніше кажучи, я один, бо, якби не мій злощасний поєдинок, імператор нічого не довідався б про батьків винахід.