— Усе так, як вам і доповіли, сір, — сказав я, проклинаючи себе за те, що не прийшов раніше порозмовляти з ним про сторожу королеви.
Він обернувся, щоб кинути на мене прямий погляд.
— До мене дійшов поголос, наче це ти дозволив створити таку варту. Не те, щоб я хотів відібрати в тебе славу, але, коли ця чутка до мене дісталася, я дозволив виникнути припущенню, що сам тебе про це попросив. Припускаю, що так і було. Можливо, не в прямій формі.
— Мій принце, — сказав я. Мені вистачило здорового глузду замовкнути.
— Добре. Якщо вона мусить їздити, то принаймні тепер її охороняють. Хоча я волів би, щоб вона не мала подальших зустрічей із перекованими. Якби ж я міг придумати якесь заняття для неї, — втомлено додав він.
— Сад королеви, — підказав я, згадавши розповідь Пейшенс.
Веріті пильно глянув на мене.
— Старий, на вершині вежі, — пояснив я. — Занедбаний уже роками. Я бачив його залишки, перш ніж Гален наказав нам усі їх розібрати, щоб звільнити місце для наших уроків Скіллу. Свого часу це мало бути чарівне місце. Вазони із землею та зеленню, статуї, виткі лози.
Веріті усміхнувся сам до себе.
— А ще басейни з водою і білі лілеї в них, і рибки, і навіть маленькі жабки. Влітку туди часто прилітали птахи, щоб попити й похлюпатися. Ми з Чівелрі там гралися. Мама підвісила на шнурках маленькі іграшки зі скла та яскравого металу. Коли вітер ворушив їх, вони разом подзвонювали або виблискували на сонці, як самоцвіти.
Я відчував, як зігріває його пам’ять про це місце й ті часи.
— Моя мама тримала маленьку ловчу кицю, вона вилежувалася там на теплих каменях, коли їх нагрівало сонце. Гісспіт, ось як її звали. Плямиста шубка й вушка з китичками. Ми з нею гралися: прив’язували кілька пір’їнок до шнурка і дражнили її, а вона ганялася за нами між горщиками з квітами, тимчасом як нам треба було вивчати написані на табличках назви трав. Я так їх і не вивчив. Надто багато інших занять було. Знаю лише чебрець. Геть усі сорти чебрецю, які вона мала. Мама вирощувала силу-силенну чебрецю. І котячої м’яти.
Він усміхнувся.
— Кеттрікен полюбила б це місце, — сказав я йому. — У себе в горах вона багато займалася садівництвом.
— Вона? — для нього це було несподіванкою — Я думав, що її більше цікавили… фізичні ігри.
Я відчув миттєве роздратування. Ні, щось більше за роздратування. Чому я знаю про його дружину більше, ніж він?
— Вона розводила сади, — тихо сказав я. — З багатьма травами, і знала, яка користь від усього, що там росло. Я сам вам про це казав.
— Так, думаю, що саме так і було. — Він зітхнув. — Ти маєш рацію, Фітце. Відвідай її від мого імені й розкажи про Сад королеви. Тепер зима, і, мабуть, вона небагато зможе там зробити. Але настане весна, і радісно буде глянути на відновлений сад.
— Можливо, ви самі, мій принце, — насмілився я, але він похитав головою.
— Я не маю часу. Але довіряю тобі. А тепер униз. До карт. Я хотів би порозмовляти з тобою про деякі речі.
Я негайно ж повернувся в бік дверей. Веріті йшов слідом, не так швидко. Я притримав йому двері, а на порозі він зупинився і глянув через плече на відчинене вікно.
— Воно мене кличе, — спокійно зізнався він, так просто, наче зазначивши, що любить сливи. — Кличе мене щомиті, коли я не зайнятий. Тому я мушу бути зайнятим, Фітце. Аж надміру зайнятим.
— Я розумію, — повільно сказав я, не маючи певності, чи й справді розумію.
— Ні. Ти не розумієш, — дуже впевнено сказав Веріті. — Це наче велика самотність, хлопче. Я можу дістатися назовні й торкнутися інших. Деяких зовсім легко. Але ніхто не відповідає. Коли Чівелрі був живим… Я все ще сумую за ним, хлопче. Інколи я без нього такий самотній, наче сам-один на світі. Як останній вовк, що полює наодинці.
Мені по плечах пройшли мурашки.
— А як король Шрюд? — ризикнув спитати я.
Веріті похитав головою.
— Він тепер рідко скіллить. Його сила зниділа, а це обтяжує тіло так само, як мозок.
Ми зробили ще кілька кроків.
— Ти і я — єдині, хто зараз це знає, — тихо додав він, а я кивнув.
Ми повільно спускалися сходами.
— Цілитель оглянув твоє плече? — спитав він.
Я похитав головою.
— І Барріч теж ні.
Це було твердженням, не питанням. Він знав, що це правда.