Я перейшов із кабінету принца Веріті до апартаментів королеви Кеттрікен. Постукав, і мене впустила та сама дівчинка-паж, що й раніше. Розмері, з її веселим личком і темним кучерявим волоссям, трішки нагадувала мені озерного духа. Зате настрій тих, хто перебував усередині кімнати, здався мені пригніченим. Було там кілька жінок королеви Кеттрікен, усі вони сиділи довкола рами, на якій натягнуто біле лляне полотно. Займалися його облямівкою, яскравими нитками вишиваючи квіти й зелень. Я бував свідком подібних робіт у кімнатах майстрині Гесті. Зазвичай вони проходили весело, з балачками й добродушними жартами, голки виблискували, тягнучи хвости яскравих ниток крізь важку тканину. Але тут мало хто озивався. Жінки працювали, схиливши голови, пильно, вміло, але без веселої розмови. Пахучі свічки, рожеві й зелені, горіли в кожному кутку кімнати. Їхні витончені аромати змішувалися над рамою.
Кеттрікен сиділа на чільному місці, керуючи роботами, а її руки працювали так само прудко, як у всіх інших. Вона здавалася джерелом навколишньої тиші. Обличчя королеви було стриманим, навіть спокійним. Її самозаглибленість була такою очевидною, що я майже бачив стіни довкола неї. Погляд був лагідним, очі привітними, але я взагалі не відчував її присутності. Вона була як посудина з прохолодною непорушною водою. Одягнена в просту довгу зелену сукню, більше в гірському стилі, ніж за модою Оленячого замку. Зняла всі свої прикраси. Королева глянула на мене й запитально усміхнулася. Я почувався як пришелець, стороннє тіло у групі пильних учнів та їхнього наставника. Отож замість того, щоб просто привітатися, я намагався виправдати свою присутність. Говорив формально, пам’ятаючи про жінок, які все помічали.
— Королево Кеттрікен, король-в-очікуванні Веріті просив мене передати вам послання.
Здавалося, що в її очах щось зблиснуло і знову згасло.
— Так, — рівним тоном сказала вона. Жодна голка не спинила стрибків свого танцю, але я був певний, що кожне вухо чекає всіх звісток, які я міг принести.
— На вершині вежі був колись сад, званий Садом королеви. Як казав король Веріті, там були вазони із зеленню та невеличкі водойми. Була це обитель квітучих рослин і рибок, а вітер гойдав дзвіночки. Цей сад належав його матері. Моя королево, він хоче, щоб тепер сад став вашим.
Непорушність біля столу ще більш поглибилася. Очі Кеттрікен дуже розширилися. Вона обережно перепитала:
— Ти впевнений у цьому посланні?
— Звичайно, міледі. — Мене здивувала її реакція. — Він сказав, що справило б йому велике задоволення побачити сад відновленим. Говорив про нього з великою ніжністю, особливо тоді, коли згадував грядки квітучого чебрецю.
Обличчя Кеттрікен просяяло від радості, наче квітка, що розкрила свої пелюстки. Вона піднесла руку до губ, судомно вдихнула крізь пальці. До блідого обличчя припливла кров, зарум’янивши щоки. Її очі блищали.
— Я мушу його побачити! — скрикнула вона. — Мушу негайно його побачити!
Різко підвелася.
— Розмері? Мій плащ та рукавички, прошу. — Променистим поглядом обвела своїх дам. — Чи ви не хотіли б теж узяти свої плащі та рукавички і скласти мені товариство?
— Моя королево, сьогодні найлютіша буря… — невпевнено почала одна.
Але інша, літня жінка з материнським виразом обличчя, леді Модесті, повільно підвелася.
— Я піду з вами на вершину вежі. Плаку! — Хлопчик, що було дрімав у кутку, схопився на ноги. — Збігай і принеси мого плаща та рукавички. І мій каптур.