Вона знову обернулася до Кеттрікен.
— Я добре пам’ятаю цей сад з часів королеви Констанс. Багато приємних годин провела я там в її товаристві. Радо допоможу його відновити.
Тоді на мить, ледь достатню для удару серця, настала тиша, а затим заметушилися й інші леді. Перш ніж я повернувся з власним плащем, усі були вже готові до виходу. Я почувався дивно, ведучи цю дамську процесію через Твердиню, а потім підіймаючись угору до Саду королеви. До того часу за мною та Кеттрікен ішло вже чимало люду, рахуючи пажів та цікавських. Коли я вів їх стрімкими кам’яними сходами, королева йшла одразу ж за мною. Інші довгим шлейфом тяглися позаду. Коли я спробував відчинити тяжкі двері, присипані ззовні снігом, Кеттрікен тихо спитала:
— Він мені вибачив, правда?
Я зупинився, щоб перевести подих. Штовхання дверей плечем не пішло на користь моїй пораненій шиї. Передпліччя тупо пульсувало.
— Моя королево? — запитав я у відповідь.
— Мій пан Веріті пробачив мені. І так це показує. Ох, я створю сад, який буде нашим спільним. Ніколи більше не завдам йому сорому.
Коли я дивився на її захоплену усмішку, вона сама злегка приклалася плечем до дверей і розчинила їх. Доки я стояв, кліпаючи в холоді та світлі зимового дня, вона вийшла на вершину вежі. Пройшла крізь замет скрипучого снігу, по коліна завглибшки, навіть не звернувши на нього уваги. Я розглядав порожню вершину вежі й міркував, чи не збожеволів часом. Нічого тут не було, лише вкриті крижаною кіркою снігові замети під олив’яним небом. Сніг засипав звалені вздовж однієї зі стін статуї та квіткові горщики. Я приготувався вислухати слова розчарування Кеттрікен. Натомість вона стала в центрі, де вітер кружляв довкола неї сніговим вихором, здійняла руки й сама закрутилася, сміючись, як дитина.
— Як тут гарно! — гукнула вона.
Я рушив слідом за нею, а інші пішли за мною. За мить Кеттрікен дісталася звалених статуй, горщиків та посудин, що лежали під стіною. Змела сніг зі щоки херувима так ніжно, наче була його матір’ю. Згорнула сніговий тягар з кам’яної лави, а тоді підняла херувима й посадила на неї. Статуя не була маленькою, але сильна росла Кеттрікен енергійно зчищала наметений сніг зі ще кількох фігур. Радісно скрикувала над ними, вимагаючи, щоб жінки підійшли помилуватися.
Я стояв трохи позаду. Мене обвівав холодний вітер, викликаючи біль у ранах і пробуджуючи тяжкі спомини. Тут стояв я колись, майже голий, на холоді, коли Гален намагався втовкти у мене здібність до Скіллу. Стояв тут, саме на цьому місці, коли він бив мене, як собаку. Тут змагався з ним, а під час бою було спалено та покалічено весь Скілл, який я колись мав. Це місце зоставалося для мене гірким. Я задумався, чи будь-який сад, хай який мирний та зелений, зможе мене зачарувати, якщо виросте на цьому камені. Одна низька стіна манила мене. Я знав, що, підійшовши до неї та глянувши через край, побачу внизу скелясті кліфи. Тому й не підійшов. Швидкий кінець, який колись обіцяло мені падіння звідси, вже мене не спокушав. Я відштовхнув давнє Галенове навіювання Скіллом і повернувся, щоб бачити королеву.
На білому тлі снігу та каміння її кольори ожили. Є така квітка, звана підсніжником, інколи вона розцвітає, тільки-но відступають зимові сніги. Кеттрікен її мені нагадувала. Її бліде волосся раптом стало золотим проти зеленого плаща, який вона мала на собі, губи почервоніли, а щоки порожевіли, наче троянди, що знову тут розквітнуть. Її очі спалахували, як блакитні самоцвіти, коли вона видобувала черговий скарб, скрикуючи над ним. На противагу їй, її темноволосі леді, з очима чорними або карими, були закутані та закриті від зимового холоду. Вони стояли тихо, погоджуючись зі своєю королевою і втішаючись її радістю, але також потираючи змерзлі пальці або ж щільніше закутуючись у плащі, щоб захиститися від вітру. Я подумав, що Веріті мав би побачити її такою, у блиску запалу та життя. Тоді неодмінно б покохав. Її життєва снага палала, як у нього, коли він полював або їздив верхи. Колись.
— Тут, звичайно, досить мило, — зважилася сказати одна з дам. — Але дуже холодно. І мало що можна зробити, доки сніг не розтане, а вітер не полагіднішає.
— Ох, але ж ви помиляєтесь! — скрикнула королева Кеттрікен. Голосно засміялася, підводячись від своїх скарбів, і знову пішла до центру майданчика. — Сад починається в серці. Завтра я мушу змести сніг та лід із вершини вежі. А тоді слід розставити всі ці лави та статуї. Але як? Як спиці в колесі? Як чудовий лабіринт? За правилами, виходячи з розміру й теми? Існують тисячі способів упорядкувати їх, і я мушу поекспериментувати. Чи, можливо, мій пан згадає і розповість мені, як тут було колись. Тоді я зможу повернути йому сад його дитинства!