Ще день чи два. Щоб наступного разу я міг утримати меча.
Я тебе не винувачу. Коров’ячі зуби — не зброя. Але не чекай надто довго.
Чому?
Бо я їх сьогодні бачив. Безглуздих. Знайшли здохлого від морозу оленя на березі струмка і тепер їдять його. Брудне, смердюче м’ясо, а вони їдять. Але воно їх ненадовго затримає. Завтра підійдуть ближче.
То завтра ми й полюємо. Покажи мені, де ти їх бачив. — Я заплющив очі й розпізнав берег струмка, який він для мене згадав. — Я й не знав, що ти так далеко заходиш! Як же ти йшов туди сьогодні з пораненим плечем?
Це зовсім недалеко. — У його голосі була крихта бравурності. — І я знав, що ми їх шукатимемо, але сам можу подорожувати значно швидше. Мені легше їх знайти, а тоді забрати тебе до них на полювання.
Навряд чи це полювання, Нічноокий.
Ні. Але ми це робимо для нашої зграї.
Якийсь час я сидів з ним у дружному мовчанні, спостерігаючи, як він гризе принесені мною кості. За цю зиму він гарно підріс. На добрих харчах і звільнившись із клітки, набрав ваги й розвинув м’язи. На його сіре хутро може падати сніг, але товсті чорні волоски, що пробивалися крізь тонші сірі, скидали сніжинки й захищали його шкіру від вологи. Пахнув здоров’ям, не псиною, як перегодовані собаки, що не виходять із дому й мало рухаються, а чистим диким запахом. Ти врятував мені життя вчора.
Ти врятував мене від смерті у клітці.
Мабуть, я так довго був сам, що вже й забув, як це — мати друга.
Він перестав обгризати кістку і глянув на мене, наче м’яко усміхаючись.
Друга? Це надто мало, брате. І не про нас. То й не дивись на мене так. Я буду для тебе тим, ким і ти для мене. Братом по зв’язку і зграєю. Але я — це не все, що тобі потрібно. — Він знову зайнявся розгризанням костей, а я сидів, розгризаючи його слова.
Добре спи, брате, — сказав я йому, виходячи.
Він чмихнув.
Спати? Навряд чи. Місяць може пробитися крізь хмари й дати мені трохи світла для полювання. А як ні, то можу й спати.
Я кивнув і залишив його з кістками. Повертаючись до замку, почувався не таким похмурим і самотнім, як до того. Але переживав теж почуття провини через те, що Нічноокий настільки узгоджує своє життя і волю з моїми. Здавалося, що винюхування перекованих нівечить його чистоту.
Для зграї. Це для добра зграї. Безглузді намагаються вийти на нашу територію. Не можемо їм цього дозволити. — Таке пояснення звучало для нього цілком задовільно, і він дивувався, що я цим переймаюся. Я кивнув у темряві від імені нас обох і штовхнув кухонні двері, повертаючись до жовтого світла й тепла.
Я піднявся сходами до своєї кімнати, міркуючи, що зробив упродовж останніх кількох днів. Мав намір випустити вовка на волю. Натомість ми з ним побраталися. Через це я не шкодував. Пішов перестерегти Веріті про нових перекованих в околиці Оленячого замку. Але вже там довідався, що він уже про них знає і доручає мені завдання вивчати Старійшин та намагатися розшукати інших скіллерів. Я просив принца дати Кеттрікен сад, щоб це заняття відвертало її від болісних думок. Натомість її ошукав і ще зміцнив її кохання до Веріті. Я зупинився на сходовому майданчику, щоб віддихатися. Подумав, що, можливо, усі ми танцюємо так, як заграє нам блазень. Хіба ж він не підказав мені частину цього?
Я знову відчув у своїй кишені бронзовий ключ. Що ж, цей час годиться так само, як кожен інший. Веріті не було в його спальні, але Чарім був. Він без жодних застережень дозволив мені увійти та скористатися ключем. Я зібрав в оберемок знайдені там сувої, їх було більше, ніж я сподівався. Повернувся з ними до своєї кімнати й поклав на одежну скриню. Розпалив вогонь у каміні. Глянув на перев’язку рани на шиї. Тканина збилася в бридкий клубок, забруднилася і просякла кров’ю. Я знав, що мушу її змінити. Трохи пізніше. Докинув дров у вогонь. Переглянув сувої: павуче дрібне письмо, побляклі ілюстрації. Тоді я звів погляд та пробіг ним по кімнаті.
Ліжко. Скриня. Маленька підставка біля ліжка. Глек і миска з водою для вмивання. Дуже потворний гобелен, на якому король Вайздом радився з жовтуватим Старійшиною. Канделябр із кількома свічками на камінній полиці. Навряд чи щось тут змінилося за роки, коли я тут жив, починаючи від першої ночі, коли сюди перебрався. То була примітивна й безрадісна кімната, цілковито позбавлена уяви. Раптом я теж став примітивною й безрадісною істотою, цілковито позбавленою уяви. Роздобував, полював і вбивав. Виконував накази. Радше собака, ніж людина. І навіть не собака-улюбленець, якого хвалять і гладять. Один з робочої зграї. Коли востаннє я чув короля Шрюда? Або Чейда. Навіть блазень мене висміяв. Ким, зрештою, був я для всіх інших, окрім як знаряддям? Чи був хтось, що дбав би про мене, мене самого? Зненацька я відчув, що не можу довше зоставатись у своєму власному товаристві. Відклав вибраний раніше сувій і вийшов з кімнати.