Коли я постукав у двері Пейшенс, мене привітала тиша. Після паузи озвалася Лейсі.
— Хто це?
— Це всього-на-всього Фітц Чівелрі.
— Фітц Чівелрі! — Голос дещо здивований. Час надто пізній для моїх відвідин. Зазвичай я приходив за дня. Тоді я із задоволенням почув звук відсування засува та відмикання замка. «Звернула увагу на те, що я казав», — подумав я. Двері повільно розчинилися, і Лейсі відступила, щоб впустити мене, при цьому з ваганням усміхаючись.
Я увійшов досередини, тепло привітався з Лейсі, а тоді роззирнувся, шукаючи Пейшенс. Здогадався, що вона в іншій кімнаті. Але в кутку, опустивши очі над рукоділлям, сиділа Моллі. Не глянула на мене, наче й не помітила моєї присутності. Волосся зібране ззаду у вузол, прикрите мереживною наколкою. На іншій жінці її синя сукня могла бути простою і скромною. На Моллі була безбарвною. Вона не відривала очей від своєї роботи. Я глянув на Лейсі, що відповіла мені прямим поглядом. Тоді знову перевів очі на Моллі й щось у мені піддалося. Ступивши чотири кроки, я опинився біля неї. Став навколішки біля її крісла, а коли вона від мене відсахнулася, схопив її руку й підніс собі до губ.
— Фітце Чівелрі! — Голос Пейшенс позаду мене був обуреним. Я озирнувся й побачив леді у дверях. Її очі звузилися від гніву. Я відвернувся від неї.
Моллі відвернула від мене обличчя. Я тримав її за руку й тихо говорив:
— Я так більше не можу. Хай як це по-дурному, хай як це небезпечно, хай будь-що подумають інші. Я більше не витримаю розлуки з тобою.
Вона вивільнила руку, а я дозволив їй це, не бажаючи завдати болю її пальцям. Але піймав її за спідницю і вчепився, наче вперта дитина.
— Бодай порозмовляй зі мною, — благав я Моллі, але озвалася Пейшенс.
— Фітце Чівелрі, так не годиться. Припини негайно.
— Не годилося, було немудрим, недопустимим, коли мій батько покохав вас. Але він не вагався. Здогадуюся, що він почувався тоді так само, як я зараз. — Я не відводив погляду від Моллі.
Це так здивувало Пейшенс, що дало мені мить тиші. Але Моллі відклала своє шиття й підвелася. Відступила, а коли стало зрозуміло, що я мушу або її відпустити, або ж розірвати тканину її спідниці, я її випустив. Звільнившись від мене, вона відійшла.
— Чи міледі Пейшенс вибачить мені цього вечора?
— Безсумнівно, — відповіла Пейшенс, але її голос зовсім не був безсумнівним.
— Якщо ти підеш, мені нічого не зостанеться. — Я знав, що це звучить надто драматично. І все ще стояв навколішках біля її крісла.
— Якщо я залишуся, тобі теж нічого не зостанеться, — спокійно промовила Моллі, знімаючи фартушок та вішаючи його на гачку. — Я служниця. Ти молодий шляхтич із королівського роду. Між нами нічого не може бути. Я зрозуміла це за останні кілька тижнів.
— Ні. — Я підвівся й підійшов до неї, але заборонив собі її торкнутися. — Ти Моллі, а я Новачок.
— Може. Колись, — погодилася Моллі. Тоді зітхнула. — Але не зараз. Не робіть це для мене ще складнішим, пане. Дайте мені спокій. Мені нікуди піти. Я мушу залишатися тут і працювати, принаймні доки не зароблю достатньо… — Раптом вона труснула головою. — Добраніч, міледі. Добраніч, Лейсі. Добраніч, пане.
Вона відвернулася від мене. Лейсі стояла непорушно. Я помітив, що вона не відчинила дверей Моллі, але Моллі так і не зупинилася. Двері за нею щільно зачинилися. У кімнаті запанувала страшна тиша.
— Що ж, — зрештою перевела дух Пейшенс. — Я рада, що принаймні одне з вас має якийсь глузд. Що за біда тебе опосіла, Фітце Чівелрі, щоб прийти сюди й напасти на мою покоївку?
— Це кохання мене опосіло, — відверто сказав я. Впав у крісло й охопив голову руками. — Це мене опосіла мука від самотності.
— Тому ти сюди й прийшов? — голос Пейшенс звучав дуже ображено.
— Ні. Я прийшов до вас. Не знав, що вона тут. Але, коли її побачив, воно просто мене здолало. Це правда, Пейшенс. Я так далі не можу.
— Що ж, краще б ти міг, бо доведеться, — слова були твердими, але вона зітхнула, промовляючи їх.
— Чи Моллі казала про це… про мене? Вам. Я мушу знати. Прошу. — Я розбив їхнє мовчання й обмін поглядами. — Вона справді хоче, щоб я її облишив? Вона так мною гордує? Хіба ж я не робив усього, що ви від мене вимагали? Я чекав, Пейшенс. Уникав її, намагався не розмовляти з нею. Але коли ж це закінчиться? Чи це такий ваш план? Тримати нас нарізно, доки ми не забудемо одне про одного? Це не спрацює. Я не дитина, а вона не іграшка, яку ви від мене ховаєте, доки моєї уваги не привернуть інші розваги. Це Моллі. А вона — моє серце, і я не дозволю їй піти.