— Я думаю, що наше становище дуже відрізняється.
— Можливо, — погодився я. Обернувся, щоб вийти. — Насамперед ви мали чуйного й люблячого чоловіка.
Пейшенс позаду мене дещо вражено скрикнула.
— І не думаю, щоб принц Регал був тоді таким… хитромудрим, як зараз. А ви ще й мали Лейсі на свій захист. Так, леді Пейшенс. Я певен, що її становище дуже відрізняється від вашого. Воно куди складніше.
— Фітце Чівелрі!
Я зупинився у дверях.
— Повернися, коли я з тобою розмовляю!
Я повільно обернувся, а вона тупнула на мене ногою.
— Тебе справді опосіла хвороба. Ти хочеш мене присоромити! Думаєш, я не виконую свого обов’язку? Не знаю свого обов’язку?
— Міледі?
— Піду до неї завтра. Нехай думає, що я дивна, незугарна й нерозумна. Нудьгуватиме зі мною і шкодуватиме, що я взагалі прийшла. А тоді ти мене перепросиш за те, що змусив це зробити.
— Я певен, що ви самі краще все знаєте, міледі.
— Припини свої двірські хитрощі та йди. Нестерпний хлопчисько!
Вона ще раз тупнула ногою, а тоді відвернулася і втекла назад до своєї спальні. Лейсі притримала мені двері, коли я виходив. Її губи стислися в тонку лінію, очі були опущені, наче вона щосили стримувалася.
— Ну як? — спитав я, виходячи. Знав, що вона не все ще мені сказала.
— Я думаю, що ти дуже схожий на свого батька, — терпко зауважила Лейсі. — Хіба що не такий упертий, як він. Той так легко не здавався.
Вона зачинила за мною двері.
Якусь мить я дивився на них, а затим повернувся у свою кімнату. Я знав, що мушу змінити перев’язку на шиї. Піднявся сходами, моє плече пульсувало щокроку. Зупинився на майданчику. Якийсь час розглядав свічки в канделябрах. Тоді почав підніматися на наступний поверх.
За кілька хвилин я обережно постукав у її двері. Крізь щілину під дверима просочувалося жовте світло свічки, але, коли я постукав, воно негайно зникло. Я витяг ножа і, грюкаючи, спробував відсунути засув на дверях. Вона його поміняла. Здавалося, що додано ще один стержень, важчий, ніж могло підняти вістря мого ножа. Тож я покинув цю справу й пішов собі.
Униз куди легше, ніж угору. Насправді може бути аж надто легко, коли одна рука поранена. Я глянув униз, на хвилі, що пінилися білим мереживом, розбиваючись об далекі скелі. Нічноокий мав рацію. Місяць зумів хоч трохи пробитися з-під хмар. Моя рука в рукавичці трохи зсунулася по шнурку, а я крекнув, коли вся вага тіла дісталася пораненій руці. Небагато зосталося, — пообіцяв я собі. Спустився ще на два кроки.
Лиштва вікна Моллі була вужчою, ніж я сподівався. Я всівся на ній, обкрутивши шнурок довкола руки. Вістря ножа легко ввійшло в шпарину між віконницями: вони були погано допасовані. Верхня засувка піддалася, і я саме змагався з нижньою, коли почув її голос зсередини.
— Якщо ти залізеш — кричатиму. Прибіжать вартові.
— То ти краще наготуй їм чаю, — похмуро відповів я і знову взявся за нижню засувку.
Моллі миттю відчинила віконниці. Стояла у вікні, а вогонь, що танцював у каміні, освітлював її ззаду. Мала на собі нічну сорочку, але ще не заплела волосся. Воно було розпущене й виблискувало, щойно розчесане. На плечі накинула шаль.
— Забирайся, — люто сказала вона. — Геть звідси.
— Не можу, — засопів я. — Не маю сили видертися вгору, а шнурок закороткий, щоб дістатися підмурку.
— Ти не можеш сюди ввійти, — уперто повторила вона.
— Дуже добре. — Я всівся на парапеті, одна нога в кімнаті, друга звисає через вікно. Повз мене прорвався вітер, розвіяв її нічну одіж і роздмухав полум’я в каміні. Я мовчав. За мить вона почала тремтіти.
— Чого ти хочеш? — сердито запитала.
— Тебе. Я прийшов тобі сказати, що завтра йду до короля просити дозволу одружитися з тобою.
Ці слова цілком несподівано злетіли мені з уст. Раптом я усвідомив, що можу казати й робити все. Геть усе.
Моллі якусь мить дивилася. Потім, стишивши голос, сказала:
— Я не хочу з тобою одружуватися.
— А я не збираюся йому це казати. — Я виявив, що щирюся до неї.
— Ти нестерпний!
— Так. І дуже перемерзлий. Прошу, дозволь мені принаймні забратися з холоду.
Вона не дозволила. Однак відступила від вікна. Я легко застрибнув, незважаючи на завданий руці струс. Зачинив віконниці. Перейшов через кімнату. Став навколішки біля каміна й докинув туди дров, розвівши потужне вогнище, щоб вигнати з кімнати холод. Тоді підвівся і почав відігрівати руки. Моллі не сказала ні слова. Стояла, пряма, як меч, схрестивши руки на грудях. Я глянув на неї й усміхнувся.