— Але у власних кімнатах, прошу.
Мені вдалося підняти руку і вказати на розчинені двері. Вона вилетіла як буря, а Джастін пошкутильгав слідом. Покоївка й дівчинка-паж бридливо відсахнулися, коли вони повз них проходили. Двері моєї кімнати зоставалися прочиненими. Потрібне було неабияке зусилля, щоб устати й піти їх зачинити. Власна голова здавалася мені окремою річчю, що непевно балансувала на плечах. Зачинивши двері, я навіть не намагався повернутися до ліжка, а просто зсунувся по стіні й сів, спершись спиною об двері. Почувався, як обдертий зі шкіри.
Мій брате. Ти помираєш?
Ні. Але все болить.
Відпочивай. Я стоятиму на варті.
Я не можу пояснити, що сталося пізніше. Випустив щось таке, що тримав усе життя, не розуміючи цього. Поринув у м’яку теплу темряву, у безпечне місце, тимчасом як вовк пильнував, дивлячись моїми очима.
Розділ 22
Барріч
Леді Пейшенс, яка була королевою-в-очікуванні при королю-в-очікуванні Чівелрі, походила з одного із внутріземських родів. Її батьки, лорд Окдел Дубоділ і леді Аверія Ствердна, належали до дрібнішої шляхти. Те, що їхня дочка піднялася до становища дружини коронного принца, стало для них неабиякою несподіванкою, надто ж з огляду на доччину впертість, а ще, як дехто запевняв, її розумову обмеженість. Коли Чівелрі оголосив про свій намір побратися з леді Пейшенс, це стало причиною його першого розходження з батьком, королем Шрюдом. Завдяки цьому шлюбу принц не здобув ні цінних союзів, ні політичної користі, а лише вкрай ексцентричну жінку, величезне кохання якої до чоловіка не втримувало її від одвертого висловлювання непопулярних думок. Так само одруження не вгамувало потягу леді Пейшенс до занять, які одне за одним привертали до себе й повністю поглинали її вітровійну натуру. Батьки випередили її у смерті, відійшовши в рік Кривавої зарази, і вона зосталася бездітною та, гіпотетично, безплідною, коли її муж Чівелрі загинув, упавши з коня.
Я прокинувся. Чи принаймні отямився. Лежав у своєму ліжку, закутаний у тепло й ніжність. Я не ворухнувся, а обережно перевірив подумки своє тіло, шукаючи болю. У голові вже не стукотіло, але я почувався втомленим і зболеним, здерев’янілим, як це часом буває, коли минає біль. По моїй спині пробігло тремтіння. Поруч зі мною лежала оголена Моллі, легенько дихаючи мені в плече. Вогонь ледь жеврів, майже погас. Я прислухався. Було або дуже пізно, або дуже рано. Твердиня майже затихла.
Я не пам’ятав, як дістався сюди.
Я знову здригнувся. Моллі поруч зі мною ворухнулася. Присунулася ближче до мене, сонно всміхнулася.
— Ти інколи такий дивний, — зітхнула вона. — Але я тебе люблю.
Знову заплющила очі.
Нічноокий!
Я тут.
Він завжди там був.
Раптом виявилося, що я не можу запитати про те, чого не хочу знати. Я лише нерухомо лежав, почуваючись хворим і сумним та жаліючи себе.
Я намагався тебе розбудити, але ти ще не був готовий повернутися. Цей Інший випив тебе досуха.
Цей «Інший» — наш король.
Твій король. Вовки не мають королів.
Що… — я не дав цій думці завершитися. — Дякую за охорону.
Він відчув, що я не все сказав.
А що я мав зробити? Прогнати її? Вона тужила.
Я не знаю. Не будемо про це розмовляти.
Моллі сумувала, а він її розрадив? Я навіть не знав, що вона сумує. Сумувала, — виправився я, дивлячись, як лагідно вона усміхається уві сні. І зітхнув. Краще зіткнутися з цим надто рано, ніж надто пізно. Крім того, я мусив відіслати її до власної кімнати. Негаразд їй зоставатися тут, коли Твердиня прокинеться.
— Моллі! — лагідно сказав я.
Вона ворухнулась і розплющила очі.
— Фітц, — сонно озвалася вона.
— З огляду на безпеку, ти мусиш повернутися до своєї кімнати.
— Знаю. Я не можу бути на першому місці. — Вона зупинилася. — Але це все сказала тобі кілька днів тому. Я не…
Я поклав палець їй на вуста. Вона усміхнулася.
— Ти робиш це нове мовчання… дуже цікавим.
Вона відкинула мою руку й тепло мене поцілувала. Тоді підвелася з ліжка й почала енергійно вдягатися. Я встав, рухаючись значно повільніше. Вона глянула на мене: її обличчя буле повне кохання.
— Я піду сама. Так безпечніше. Не треба, щоб нас бачили разом.
— Одного дня так і буде… — почав я. Цього разу вона змусила мене замовкнути — маленька ручка на моїх губах.
— Не будемо зараз про це. Залишмо цю ніч такою, як була. Досконалою.