Його голос тільки злегка тремтів, коли він розповідав, як на рівнинах Ферроу, перш ніж дістатися Синього озера, вони потрапили в засідку. Барріч не робив із цього жодних висновків, лише зауважив, що ці розбійники билися, як регулярне військо. Хоча й не носили кольорів герцога, здавалися надто добре одягненими й надто добре озброєними, як для бандитів. І очевидно, що їхньою наперед визначеною метою був Веріті. Коли двоє в’ючних тварин відв’язалися і втекли, жоден із напасників не кинувся за ними в погоню. А звичайні бандити воліли б погнатися за тяжко нав’юченими тваринами, ніж битися з озброєними людьми. Врешті-решт люди Веріті знайшли місце, де могли стати й успішно відбитися. Напасники відступили, зрозумівши, що охоронці Веріті радше битимуться до останнього, ніж піддадуться чи відступлять. Вороги від’їхали, залишивши полеглих на снігу.
— Вони не змогли нас подолати, але й ми не вийшли неушкодженими. Ми втратили значну частку наших припасів. Загинуло семеро людей і дев’ятеро коней. Двох із нас серйозно поранено. Трьом іншим завдано легших ран. Принц Веріті вирішив відправити поранених до Оленячого замку. З нами він послав для супроводу двох здорових. Тим часом сам планував продовжити подорож, забравши своїх гвардійців із собою до Гірського королівства, а там залишити їх чекати його повернення. Старшим над тими, що поверталися, поставлено було Кіна Чуйного. Йому ж таки Веріті довірив письмове повідомлення. Я не знаю, що було в тому повідомленні. Кіна й інших убито п’ять днів тому. Ми потрапили в засідку одразу ж за кордоном герцогства Бак, коли подорожували Оленячою Рікою. Лучники. Це було дуже… швидко. Четверо з нас загинули на місці. Мого коня підстрелено в бік. Рудді — молода тварина. Він злякався. Кинувся з крутого берега в річку, і я разом з ним. Річка там глибока, а течія сильна. Я припав до Рудді, але нас обох знесло річкою вниз. Я чув, як Кін кричав до інших, щоб їхали, що хтось мусить повернутися до Оленячого замку. Але ніхто не від’їхав. Коли ми з Рудді зуміли вибратися з Оленячої, то повернулися. Я знайшов тіла. Папери, які мав при собі Кін, зникли.
Звітуючи, Барріч стояв прямо, говорив виразно, без гучних слів. Його звіт був простим описом того, що сталося. Не згадував, що почував, коли його відіслано, ні про те, що єдиний уцілів і зумів повернутися. Я підозрював, що цього вечора Барріч здорово нап’ється, і міркував, чи він хотів би при цьому товариства. Але тим часом стояв мовчки, чекаючи питань короля. Тиша затяглася.
— Мій королю? — ризикнув озватися він.
Король Шрюд ворухнувся в тінях довкола свого ліжка.
— Це нагадує дні, коли я був молодшим, — хрипло промовив він. — Колись міг сидіти на коні та тримати меча. Якщо людина це втрачає, то насправді втрачає значно більше. Але з твоїм конем усе гаразд?
Барріч насупив брови.
— Я зробив для нього все, що міг, мій королю. Йому не завдано жодної непоправної шкоди.
— Добре. Принаймні це добре. Принаймні це.
Король Шрюд замовк. Якусь мить ми чули його тяжке дихання. Здавалося, він щосили намагається, щоб це зробити.
— Іди й відпочинь, чоловіче, — нарешті грубувато сказав він. — Маєш жахливий вигляд. Я можу…
Він замовк і двічі вдихнув.
— Я покличу тебе пізніше. Коли ти відпочинеш. Я певен, що є запитання…
Його голос затих, і він знову просто дихав. Глибокі подихи, як у людини, що вже не може витримувати біль. Я згадав, що відчув того вечора. Пробував уявити собі, як можна вислуховувати звіт Барріча, терплячи такий біль і намагаючись не показати цього. Блазень схилився над королем, глянув йому в обличчя. Тоді зиркнув на нас і легенько похитав головою.
— Ходи, — тихо сказав я Баррічу. — Твій король віддав тобі наказ.
Здавалося, що він сильніше налягав на мене, коли виходили з королівської спальні.
— Йому начебто й байдуже, — неголосно сказав він мені, як ми тяжко тяглися коридором.
— Ні. Повір мені. Глибоко небайдуже.
Ми дісталися сходів. Я завагався. Сходовий марш униз, через залу, кухню, через двір і до стайні. Тоді вгору стрімкими сходами на Баррічеве горище. Або ж два сходові марші вгору і трохи коридором до моєї кімнати.
— Я забираю тебе до своєї кімнати, — сказав я йому.
— Ні. Я хочу до себе.
Його голос був роздратованим, як у хворої дитини.
— Потім. Коли ти трохи відпочинеш, — твердо промовив я. Він не протестував, коли я повів його сходами вгору. Думаю, йому бракувало для цього сил. Доки я відчиняв двері, він спирався об стіну. Допоміг йому ввійти. Намагався змусити його лягти в моє ліжко, але він уперся, що сидітиме в кріслі при вогнищі. Опинившись там, відкинув назад голову й заплющив очі. Тепер, коли він розслабився, на його обличчі проявилися всі злигодні тієї страшної подорожі. Кості надто сильно виступали, а колір шкіри був жахливим.