— Що ви про це думаєте? — спитала вона вголос, ні до кого зокрема не звертаючись. — Корінь заманихи? Гарячий, розтертий для компресу? Маємо його, Лейсі?
— Трохи, міледі, — і Лейсі потяглася до принесеного ними кошика та почала перебирати його вміст.
— Це горщики з моєї кімнати? — звернувся до мене Барріч.
Коли я підтвердив, він кивнув головою.
— Я так і думав. Цей товстий маленький коричневий. Принеси його сюди.
Він забрав у мене горщика і зняв кришку.
— Воно. Я трохи взяв з собою, коли вирушав з Оленячого замку, але все погубилося під час першої засідки, разом із в’ючними тваринами.
— Що це? — спитала Пейшенс. Вона підійшла з коренем заманихи в руках, щоб пильно придивитися.
— Зірочник і листя подорожника. Підсмажені в олії, а тоді розтерті на мазь із бджолиним воском.
— Це мусить подіяти, — погодилася вона. — Після компресу з кореня.
Я приготувався вислухати його заперечення, але він лише кивнув. Раптом він здався страшенно втомленим. Відкинувся назад і щільніше закутався покривалом. Його очі заплющилися.
У мої двері хтось постукав. Я пішов спитати, хто це, і застав у дверях Кеттрікен, а поруч з нею — Розмері.
— Одна з моїх дам сказала, що пішов поголос, наче повернувся Барріч, — почала вона. Тоді глянула повз мене всередину кімнати. — То це правда. І він поранений? А що з моїм паном, ох, що з Веріті?
Зненацька вона ще дужче зблідла, зблідла так, що я не міг це собі й уявити.
— З ним усе добре, — запевнив я її. — Увійдіть.
Я проклинав себе за нездогадливість. Мені слід було відразу ж послати їй звістку про повернення Барріча та принесені ним новини. Я мусив знати, що ніхто інший нічого їй не розповість. Коли Кеттрікен увійшла, Пейшенс та Лейсі здійняли очі з-над кореня чортоклубня, який саме розпарювали, пробурмотіли привітання та швидко опустилися в реверансі.
— Що з ним сталося? — схвильовано спитала Кеттрікен. І я розповів їй, повторивши весь звіт Барріча королю Шрюду, бо думав, що в неї стільки ж прав знати про свого мужа, як і в Шрюда — про свого сина. Коли я згадав про напад на Веріті, вона знову зблідла, але мовчала, доки моя розповідь не закінчилася.
— Дяка всім нашим богам, що він наближається до моїх гір. Там йому нічого не загрожуватиме, принаймні від людей.
Сказавши це, вона наблизилася до Пейшенс і Лейсі, які готували корінь. Він уже настільки розм’як, що вони розтерли його на пластичну однорідну масу й тепер чекали, щоб мазь прохолола і можна було накласти її на місце зараження.
— Гірська горобина — чудовий засіб для промивання таких ушкоджень, — уголос зауважила вона.
Пейшенс боязко на неї глянула.
— Я чула про це. Але цей розігрітий корінь добре витягне інфекцію з рани. Тоді добре промивання для нарослого м’яса — малинове листя і слизький в’яз. Або ж як компрес.
— У нас немає малинового листя, — нагадала Лейсі Пейшенс. — Воно чогось відвологло.
— У мене є малинове листя, якщо воно вам потрібне, — тихо сказала Кеттрікен. — Я наготувала його для ранкового чаю. Цього мене навчила тітонька.
Вона опустила погляд і дивно усміхнулася.
— Ох? — з раптовим інтересом спитала Лейсі.
— О моя люба! — зненацька скрикнула Пейшенс. Із якоюсь несподіваною та чудною простотою взяла Кеттрікен за руку. — Ви певні?
— Так. Спершу я думала, що це лише… Але тоді з’явилися інші ознаки. Бувають ранки, коли навіть запах моря мене мучить. І все, чого мені хочеться, — це спати.
— Так і треба! — гукнула Лейсі, сміючись. — А щодо нудоти, то це тільки перші місяці, а потім минеться.
Я стояв стовпом, чужий, виключений, забутий. Зненацька всі три жінки дружно засміялися.
— Нічого дивного, що ви так прагнули почути слово від нього. А він дізнався перед від’їздом?
— Та я й сама тоді не підозрювала. А тепер хотіла б довго про це розповідати, дивлячись йому в обличчя.
— Ви при надії, — дурнувато сказав я. Вони всі обернулися, глянули на мене і знову вибухнули сміхом.
— Але це все ще таємниця, — перестерегла мене Кеттрікен. — Я не хочу поголосу, перш ніж довідається король. І хочу сама йому сказати.
— Звичайно, — запевнив я Кеттрікен, але не сказав їй, що блазень уже знає, причому доволі давно. «Дитина Веріті», — подумав я. Зненацька мене охопило дивне тремтіння. Розгалуження дороги, яке бачив блазень, раптове розширення можливостей. Понад усіма чинниками домінував один: несподіване усунення Регала, ще на ступінь відсунутого від престолу. Ще одне маленьке життя постало між ним і владою, якої він прагне. Як же мало він зважатиме на це життя.